Юрій Самусенко
У першому фільмі MCU Пітер Паркер мав зіштовхнутися з найбільшим стресом у своєму підлітковому житті – шкільним балом. І якщо друга серія показувала школяра вже дорослішим та самостійнішим у своїх рішеннях, то триквел робить ставки ще вищими і вчить Людину-павука того, що казали його померлі родичі в інших метавсесвітах: «З великою силою приходить і велика відповідальність». Ймовірно, цю мантру повторювали і сценаристи, коли вирішили схрестити в одному фільмі п’ять поганців проти Паркера. Запитайте у режисера першої трилогії Сема Реймі, наскільки це може бути поганою ідеєю, коли ти вставляєш лише трьох злочинців в одне кіно.
Але режисер вже нової трилогії Джон Воттс набрався сміливості не просто викликати ностальгічний приступ в аудиторії, коли їм показують Зеленого Гобліна, доктора Окто Октавіуса та Електро. Це повноцінне закінчення трилогії, яке має логічний вигляд, враховуючи, що у Marvel завершується договір із Sony про використання персонажа. І хоча Sony зацікавленні у продовженні співпраці, історія може сміливо піти іншим шляхом. Фінал закриває будь-які питання, які залишалися невирішеними протягом всіх трьох частин.
«Нема шляху додому» також неможливий без контексту. Стрічка починається з моменту, де завершився сиквел. Особистість Паркера знає весь світ, його друзі теж потрапили під загрозу цькування та булінгу і не можуть вступити в університет через негативний шлейф подій, створених Людиною-павуком. Тому Пітер приходить до Доктора Стренджа і просить стерти спогади у всіх, хто знає його секрет. Але під час закляття все летить шкереберть і в наш світ проникають поганці з попередніх фільмів. 
.
Триквел побудований за системою американських гірок. Коли з’являться той чи інший герой/поганець, у залу є кілька секунд, щоб відреагувати вигуком та обняти свого партнера по кріслу. Грамотний таймінг у представленні старих персонажів працює лише для тих, хто справді скучив з ними. Для решти «Додому шляху немає» – це похід на день народження незнайомця: всім весело, всі жартують над минулим, а тобі немає, чим зайнятися, лиш як посміхатися у відповідь. Втім, так працює вся франшиза MCU. Не знаєш героїв – не маєш коннекту з ними.
На відміну від попередніх фільмів, третя частина страждає від швидкого виробництва. Спеціальні ефекти дороблювали за кілька днів до прем’єри, а сценарій писали у прискореному режимі, тому CGI має вигляд блокбастерів на зразок «Венома». Сценарій на відміну від інших стрічок Marvel вельми спрощений та не пояснює телепортацію між різними світами метавсесвіту. Та на цьому мінуси закінчуються.
Третя «Людина-павук» – це безпрецедентний виклик, який повертає відчуття захвату. Це кіно, яке чекаєш 20 років, хоча і сам не розумієш, що весь час чекав його. Творці фільму не намагаються переписати історію, з рівноцінною повагою ставляться до всіх пероснажів, з якого б всесвіту вони не були, та навіть дають їм можливість не лише з’явитися в кадрі, але й емоційно проявити свої акторські здібності. А цього навіть не всі фільми про Пітера Паркера могли собі дозволити. «Додому шляху немає» встановлює справедливість по нереалізованих ідеях, допомагає закрити сюжетну арку персонажа та видається найсумнішим з усієї трилогії. Ймовірно, тому що дорослішання ніколи не супроводжується комедійними елементами.