Юрій Самусенко
1950-і. Верхній Вестсайд Нью-Йорку намагаються поділити між собою банди Джетів (білих хуліганів) та Акул (пуерто-риканських розбишак). Поліціянти говорять, що обом угруповуванням лишилось недовго, адже район підлягає джентрифікації. На фоні цієї війни один з Джетів Тоні, який вийшов з в’яниці, закохується у Марію – сестру впливової Акули Бернардо. Їхній соціальний статус не стає на заваді міцних стосунків, але кульмінація близько – нарешті відбудеться фінальна сутичка, яка вирішить владу на районі.
В оригінальному бродвейському мюзиклі Джерома Роббінса за участі Леонарда Бернштайна та Стівена Зондгайма не важко помітити рими із шекспірівською «Ромео та Джульєттою». Жоден з авторів цього не приховує, адже це і справді сучасне прочитання старої історії з певними обмовками. В Нью-Йорку 1950-х таки відбувалися сутички банда на банду, які ускладнювалися расистськими мотивами та поділом території. Художня адаптація 1961 року, яку зрежисував Роберт Вайз з творцем мюзиклу, теж не уникала складних тем. І хоча обрамлення у мюзикл полегшує сприйняття соціальних проблематик та робить кіно більш глядацьким, його ледве можна назвати гостросоціальним. Стрічку та мюзикл полюбили перш за все завдяки пісням, мотиви яких можна впізнати й досі.
У 2014 році зацікавленість в адаптації мюзикла (а не фільму) виявив Стівен Спілберг – режисер, який талановито переповідає історичні події («Мюнхен», «Лінкольн»), але й досі пробує себе в розважальних жанрах («Першому гравцю приготуватися»). «Вестсайдську історію» Спілберг називає одним з найулюбленіших мюзиклів і головна причина нової адаптації – це знайомство оригіналу з новою аудиторією. У цьому є сенс, адже врешті-решт історія не настільки знайома сучасному глядачу. Зберігши пісні, сюжет та навіть стиль фільмів 1950-х, режисер розгорнув масштаб на повну та показав, наскільки видовищними можуть бути танці при сучасних технологіях. Це те, що вражає у новій «Вестсайдській історії» найбільше – антураж, зусилля художників-постановників та аудіовізуальне свято хорошого настрою. Допоки не стається третій акт.
Розважливість та легкість фільму зникають, коли Спілбергу та його сценаристу Тоні Кушнеру потрібно закрутити історію у вузол. Здавалося б, що фінальна сутичка вирішить або ні це протистояння на чиюсь користь, але натомість автори ускладнюють моральну дилему головних героїв вбивством настільки незграбно, що зрозуміти їх ледве вдається. Швидке закручування гайок не можуть врятувати ні професійні танцюристи, ні блискучі дебютанти (Рейчел Зеглер справді вдається переграти свого партнера Енсела Елгорта). У результаті у кадрі лишається лише та сама буквальна руїна, з якої Спілберг і починав свій фільм.
Злегка оновивши та актуалізувавши текст, автори фільму яскраво показують появу трансгендерного персонажа та ставлять знак рівності у расовому протистоянні, бо переможців тут бути не може. Втім, навіть нововведення схожі на косметичний ремонт для оригіналу. Це не те, що може назвати впізнаваним сучасна Америка, в якій конфлікти загострилися до такої радикальності, що їх ледве можна помістити в сетинг мюзиклу. Ймовірно, тому режисер відмовився перемістити дію у 21 століття – аж надто чутливим видається матеріал. Але навіть попри заточення кутів «Вестсайдська історія» приголомшує довгими загальними планами, акторськими роботами та відчуттям замороженого часу – і нехай цей час буремний, у ньому все одно знайдеться місце для святкування життя.