⚽️ Тарас Степаненко: Я не вмію насолоджуватись перемогами. Відразу думаю про наступний матч

За підтримки головного меценату українського спорту

Parimatch

Досьє

Тарас Степаненко — 32-ох річний український футболіст, півзахисник і віцекапітан клубу «Шахтар». 8-разовий Чемпіон України та 4-разовий володар Суперкубка України. Гравець національної збірної України.

⚽️ У будь-якому виді спорту потрібно думати, а в професійному — поготів

Я народився та виріс у селі Велика Новосілка, Донецької області, а виріс у Запоріжжі. Уже в дитинстві зрозумів: з-поміж усіх занять — мене найбільше захоплює спорт. Я любив проводити час із друзями у дворі чи на спортивному майданчику. Щоб грати, нам всього потрібно було кілька каменів, ну або м’яч (ред. сміється). Згодом у нашому мікрорайоні з’явилися спортивні секції. Спробував себе в одній із них — і загорівся. Відтоді думав тільки про футбол.

Батьки не завжди були задоволені моїм вибором. Іноді мені забороняли ходити на тренування, караючи за погані оцінки. Я тоді чітко розумів, що моя успішність у школі по замовчуванню означає більше свободи у спорті. Мало хто знає, але вперше мама прийшла на мій матч, коли мені було 14. На той час я вже кілька років активно займався футболом.

Раніше я не вважав здобуття освіти пріоритетом для футболіста. Але з досвідом зрозумів, що мамині поради були дуже слушні. Я вдячний, що вона змушувала мене вчитися та бути на рівні з однолітками. У будь-якому виді спорту потрібно постійно думати, а в професійному — поготів

За пів року до закінчення школи я знав, що буду продовжувати футбольну кар'єру

Під час навчання я грав у запорізькому клубі «Торпедо». З часом ми вийшли в плей-офф Дитячої юнацької футбольної ліги. Подивитися на мою гру прийшли тренери команди «Металург-2». Після одного з турнірів мені запропонували підписати перший професійний контракт. Уже за пів року до закінчення школи я знав, що буду продовжувати футбольну кар’єру.

Одна з умов контракту — клуб допомагав здобути вищу освіту. Дізнавшись про це, рідні сказали: «Слава Богу, хоча б вивчишся в університеті». Це була їхня перша реакція. Я ж подумав: «Так, дійсно непогано». Насправді у родини не було можливості заплатити за мою освіту. Оскільки клуб усе оплачував, я дозволив собі на деякий час видихнути.

Поєднувати тренування та навчання було непросто. Особливо, коли розпочався більш професійний етап кар’єри: збори та поїздки. Університет, ішов мені назустріч. Викладачі дозволяли не відвідувати пари та виконувати деякі завдання самостійно. Це зручно, але водночас і велика проблема — адже не вся самоосвіта може бути якісною.

Мій перший гонорар — 650 гривень, я витратив на подарунок мамі. В той час на її плечі лягало моє фінансування: одяг, харчування, проїзд. Після першої зарплатні вона сказала: «Давай це буде твій місячний бюджет». Так я почав дбати про себе самостійно

У 17 років я потрапив до основного складу «Металурга» й відіграв ще 4 сезони. У мій час «Металург» не брав участі в Єврокубках, тому ми грали зі «своїми». Виграли у «Металіста», обіграли «Шахтар» та зіграли внічию з «Динамо». Такі матчі запам’ятовуються найбільше.

Шахтар — це завжди виклик: конкуренція, єврокубки, можливість потрапити в національну збірну

Моє перше знайомство з «Шахтарем» відбулося в 16 років. Згодом мені запропонували зіграти тестовий матч, після якого я отримав пропозицію приєднатися до команди «Шахтар-3». Але мама та перший тренер Олег Миколайович наполягли на підписанні контракту із запорізьким «Металургом». Через кілька років «Шахтар» з’явився у моєму житті вдруге. Я неодноразово чув, що мною цікавляться. Одного дня мені зателефонував президент «Металурга» Дворецький Ігор Володимирович і повідомив, що є можливість перейти в «Шахтар». Звісно, я погодився.

Думаю, молодим футболістам у певний життєвий період потрібно робити крок вперед. У «Металурзі» уже не було зон для мого росту. Бути всередині турнірної таблиці цікаво, коли ти тільки починаєш, потім — ти просто зупиняєшся в розвитку. «Шахтар» став для мене новим викликом: конкуренція, єврокубки, можливість потрапити в національну збірну та й сам рівень команди. Перш за все, я хотів довести собі, що готовий виступати на високому рівні.

Моя перша офіційна гра за «Шахтар» відбулася в Суперкубку. Тоді ми виграли з рахунком «7:1». Ви знаєте, я можу порівняти це відчуття з першим польотом за кордон. Коли я полетів до Туреччини, то все фотографував: пальми, людей, їжу. Так і тут. Начебто все таке ж, але водночас — абсолютно інакше. Починаючи від того, як футболісти готують бутси до гри та закінчуючи самим футболом.

Я дуже люблю стабільність. За кар’єру я зіграв багато хороших матчів і при Луческу, і при Фонсеці, і при Каштру. Незалежно від тренера, я завжди намагаюся бути на високому рівні. Як постійно говорив Мірча Луческу: «Вибратися на вершину — це одна справа. Інша — на ній протриматися».

🏅 Після травми потрібно підвести риску й сказати: «відсьогодні я починаю все заново»

Раніше у «Шахтаря» на внутрішній стороні футболки був напис: «Все заради перемоги». Я постійно виходжу на поле з цією думкою. Завдання клубу — виграти. Безліч тренерів говорять, що матчі виграються та програються не на полі, а на трибунах та в роздягальні. Думаю, це пов’язано з тим, як ти себе налаштуєш. Потрібно бути готовим до будь-якої команди та будь-якої гри. Тільки так досягають результатів.

За всю професійну кар’єру я отримав три серйозні травми. Остання — пошкодження меніска — трапилася в лютому цього року. Це сталося під час матчу проти «Колоса». Наразі я активно відновлююся, адже реабілітація потребує більше праці, ніж зазвичай. Я приїжджаю на тренування раніше за команду. Роблю розминку, вправи для зміцнення колінного суглоба та бігаю.

Потім у домашньому спортзалі самостійно проводжу друге тренування. Поки важко сказати, коли зможу повернутись у стрій, але я роблю для цього усе можливе. Усе.

Знаєте, завжди потрібно бути готовим, що в якийсь момент доведеться почати все з початку. Наприклад, пройшов збори, набрав форму, зіграв матч — оп, травмувався й випав на деякий час. Після травми потрібно підвести риску й сказати: «відсьогодні я починаю все заново».

🌟 Я з тих людей, які не вміють насолоджуватися перемогами

Звісно, коли команда виграє кубок — я дуже задоволений. Якщо ж це просто чергова перемога на шляху до великої мети, я намагаються зберігати холодний розум. Одна добре зіграна гра — не кінець. Потрібно відразу думати про наступний матч.

Ось чому я радію за успіхи команди рідко, а от від програшів відходжу дуже довго. Часто згадую нашу поразку чеському клубу «Вікторія Плзень». Той матч став для мене великим уроком. Команда суперників мала рівень нижче середнього, а ми примудрилися їй програти в плей-офф Ліги Європи. Тоді я грав у матчі-відповіді й допустився кількох помилок, які принесли два голи у наші ворота. Цей випадок завжди зі мною.

Я дуже самокритичний і намагаюся аналізувати кожен програш. При Луческу ми розбирали всі матчі на мілкі деталі. Він часто докоряв за помилки. І ця критика застрявала у моїй голові як цвях у дошці. З одного боку, такий підхід іноді необхідний, а з іншого — абсолютно неправильний. Можна вказувати на помилки, але не потрібно звинувачувати в програші одну людину.

З досвідом я зрозумів, чим би не займався — помилок не уникнути. Що залишається? Робити висновки, вчитися та застосовувати набутий досвід у житті. Зараз я самостійно розбираю всі матчі команди, особливо якщо це Ліга Чемпіонів. Головна мета — проаналізувати, як я можу покращити гру наступного разу. Самокритика дає значно більше, ніж критика ззовні.

🔥 Я чудово розумію, що не можу грати у футбол вічно

Комунікація в командних видах спорту надважлива. До складу «Шахтаря» входять багато бразильців, більшість із них не володіють ні українською, ні російською мовами. Тому я вирішив вивчити португальську. Уявімо, я граю зі своєї позиції, а попереду ще шість футболістів і два захисники — вісім осіб завжди перед моїми очима. Я бачу хто й на яку позицію може переміститися, кому віддати пас. Відповідно, знаючи мову, я можу їм щось підказати.

Наприклад, Вітао — молодий захисник. Російською він ледве розмовляє, а українською — взагалі ніяк. Якщо я буду до нього кричати, що він зрозуміє? Ну, бігає дивак, кричить собі — а толку? Якщо ж я спілкуюся з ним португальською, йому простіше виконувати мої команди.

Я чудово розумію, що не можу грати у футбол вічно. Зараз розмірковую, чим можу зайнятися після завершення кар’єри. Моя дружина категорично проти, щоб я був тренером. Мабуть, я б хотів започаткувати свою справу, але ще не визначився в якій сфері.

🏡 Сьогодні моє улюблене хобі — дбати про синів та ремонтувати будинок

У мене троє синів, для яких хочеться бути найкращим прикладом. Саме тому я намагаюся поводитися правильно: слідувати ціннісним орієнтирам, любити свою справу та піклуватися про родину.

Сьогодні моє улюблене хобі — дбати про синів та ремонтувати будинок. Я виріс в приватному секторі й знаю, що в будинку завжди потрібно щось робити. Зараз чиню те, що зламали діти. (ред. сміється) А якщо серйозно, я інтенсивно вивчаю іноземні мови: португальську, японську та англійську. Часу на розваги особливо немає. Поки я травмований, дозволяю собі бути більше включеним у сімейне життя. Але коли три гри на тиждень і постійні переїзди, то на буденність і самоосвіту часу бракує.

Єдине, що встигаю — читати книги. Намагаюся робити це постійно. Якщо читаю біографію, написану доступною англійською, закінчую за кілька днів. Та якщо беруся за важчу книгу, яку потрібно читати зі словником і обдумувати прочитане, потребую більше часу.

А ще я обожнюю біографії. Особливо мені сподобалася історія Карло Анчелотті. Також би радив ознайомитися з книгою Йохана Кройфа «Моє життя». Ці видання не просто говорять: «я народився і прийшов у футбол» — вони розповідають про справжнє життя гравців, принципи та розвиток футболу.

⚽️ Поради від Тараса Степаненка

Фото: Олег Тарануха