Олександр Мельник
«Закон 404»
Чому:
За часів президента Віктора Януковича тодішній уряд України зробив спробу урегулювати інтернет та запровадити відключення сайтів, а також дозволити блокування певних інтернет-ресурсів виключно за постановою судді навіть без розгляду подання сторін — і ще вилучати техніку та сервери. Опоненти тодішнього керівництва держави зауважували, що в такий спосіб Янукович готується до інформаційної «зачистки» інтернет-простору проти незгодних перед виборами, котрі мали відбутися 2015 року. В раі ухвалення законопроект, названий активістами та представниками провайдерів, блогерів та інтернет-бізнесу «законом 404», відкривав широкі можливості для юридичного тиску на інтернет-комерцію, медіакомпанії, онлайн-ЗМІ та просто усіх, хто не схвалював політику тодішнього керівництва України.
Що було далі:
В інтернеті з’явилася низка сайтів, на яких розпочався збір підписів під петицією, поширювалися методичні рекомендації на випадок, якщо до вашої компанії прийшли «маски-шоу», а також організовували людей на акції протесту. Facebook тоді ще не набрав обертів в Україні, тож здебільшого про «закон 404» писали у блогах, на сайтах чи тематичних форумах.
Які результати:
До представників блогосфери та медіа долучилися представники Інтернет Асоціації України, інтернет-бізнесу та електронної комерції. Після публічних звернень та підвищеної уваги та погроз акціями протесту законопроект відкликали. Спроби цензури повторилися у січні 2014 року під час прийняття так званих «законів 16 січня» — щоправда в цьому випадку прийняття законопроекту призвело не лише до повторного флешмобу проти цензури та корупції (#ЯнуковичПідарешт), але й до загострення вуличних протестів та взагалі падіння режиму Януковича у лютому 2014-го.
#ЯНеБоюсьСказати
Чому:
Флешмоб розпочався як українська відповідь на ініціативу #MeeToo — розповіді жінок про прояви сексуального насильства до них з боку колег, керівництва чи знайомих (як чоловіків, так і жінок). Щоправда, в Україні він мав свою специфіку, бо доволі швидко позбувся ґендерного забарвлення, і до нього із історіями про прояви харасменту долучилися й чоловіки. Учасники та учасниці розповідали про пережиті ситуації із власного життя — доволі часто не називаючи імен, однак були й ті, хто прямо чи опосередковано вказував на доволі відомих особистостей в літературних, мистецьких чи бізнесових колах України.
Що було далі:
Загострення флешмоб пережив в момент, коли декілька видавців, один письменник та дехто із середовища інтернет-бізнесу почали висміювати флешмоб чи залишати сексистські пости та коментарі. Відтак частково ініціатива перетворилася на «полювання на відьом» — хоча й ті випадки, які засвідчили нерозуміння суті флешмобу, показали, що насправді проблема чоловічого насильства та сексизму не є надуманою і не притаманна «лише феміністкам» (як намагалися довести автори подібних постів у Facebook).
Які результати:
Флешмоб був настільки популярним, що окремі публікації набирали сотні перепостів, одне із українських видавництв оголосило про вихід книжки за матеріалами цього флешмобу, а мешканці РФ навіть спробували скопіювати цей флешмоб за допомогою теґу #Янебоюсьсказать (хоча популярним він так і не став). Низка компаній заявили про неприпустимість харасменту і про внесення відповідних змін у свою роботу. Були й публічні заяви про розірвання співпраці чи ділових взаємин із тими, хто показав себе як сексисти. Здебільшого згодом усі все забули, і спокійно працюють далі навіть з письменником, який написав про флешмоб ґлузливого вірша із двознаним підтекстом. Проблема була піднята, але висновків здебільшого ніхто не зробив. Сексистська реклама і досі активно використовується маркетологами та SMM-никами українських компаній.
Фестиваль паніки та істерики
Чому:
2014 рік видався вкрай складним для українського суспільства. Падіння політичного проросійського режиму супроводжувалося численними людськими жертвами у столиці України. Надалі виникла військова агресія РФ у Криму та на Сході України, економіка пережила стрімке падіння, а курс національної валюти впав втричі. На тлі цих подій панічні настрої про «пора звалювати» набули в соцмережах якогось космічного масштабу. Порятунком насправді стала іронія. «Фестиваль» розпочався, коли в стрічці Facebook-постів взимку 2015 року з’явилася ініціатива Тетяна Яїцької. Вона вирішила, що паніки не варто боятися, а слід її очолити — і створила пост-ініціативу з пропозицією подібного «фестивалю».
Що було далі:
В коментарях до оригінальної публікації почали пропонувати фотожаби та абсурдні ідеї, міксуючи заголовки реальних та вигаданих новин, іронізуючи над російською пропагандою та «зубожінням» із тез деяких політиків, а також над просіданням курсу національної валюти та «антикризовими» рецептами. Незабаром флешмоб охопив вже декілька тисяч учасників. Як підсумок, відбулися навіть офлайн-зустріч і деякі «антикризові» починання від інді-брендів з України.
Які результати:
Флешмоб показав, що скільки би телебачення чи пропаганда / контропропаганда не розповідали про те, наскільки все погано в Україні через зміну влади чи певні криові процеси, реальність завжди відрізняється від «картинок» в телевізорі чи на окремих сайтах. Також ініціативи на підтримку українських компаній, брендів та стартапів від того часу почали активніше популяризовувати саме завдяки соцмережам та проведенням мітапів і міні-фестивалів.
#СлаваУкраїні vs. FIFA
Чому:
Попри критику та зауваження щодо проведення Чемпіонату світу з футболу в РФ, чемпіонат 2018 року там відбувся. Однак FIFA оштрафувало не російських вболівальників через показ прапору РФ із Кримом, а 2 футболістів збірної Хорватії, бо вони присвятили свою перемогу над збірною РФ Україні і завершили ролик словами «Слава Україні». Домагой Віда Та Огнен Вукоєвич обидва свого часу грали за київське «Динамо». Санкції FIFA проти футболістів та подвійні стандарти, а також те, що функціонери від футболу потрактували національне українське вітання як «націоналістичне», викликали обурення не лише у звичайних громадян, але й навіть у перших осіб держави та представників влади.
Що було далі:
Українські користувачі почали заходити на сторінку міжнародної футбольної федерації та почали ставити «одиницю» в якості оцінки, супроводжуючи її коментарями англійською та українською мовами, а також гаслами «Слава Україні», «Glory to Ukraine», «Слава Хорватії» та аналогічними. Кількість «одиниць» менше ніж на добу сягнула десятків тисяч.
Які результати:
Рейтинг сторінки FIFA обвалився, SMM-ники закрили можливість виставлення оцінок та відключили показ рейтингу — а сотні користувачів з України отримали бан на деякий час чи відключення можливості виставляти оцінки брендам. Навряд чи це якось вплинуло на позицію FIFA, проте в черговий раз продемонструвало подвійні стандарти у сучасному великому спорті та зайвий раз підтвердило, що «ефект Стрейзанд» все ще діє. Згодом на ті ж «граблі» наступили SMM-ники «UA:Перший», коли почали блокувати користувачів, що виступали із критикою керівництва суспільного мовника. Схоже, «урок FIFA» доведеться вивчити ще не раз.
Молитва за громадський транспорт, чистий код та інші важливі речі
Чому:
Із 14 липня 2018 року у Києві вдвічі подорожчав проїзд у громадському транспорті. Відповіддю на обурення став іронічний онлайн-захід «Молитва за зниження цін». Захід доволі щвидко зібрав понад 7 тис зацікавлених коментаторів та «учасників».
Що далі:
Окрім цього флешмобу, почали з’являтися й наслідувачі. Деякі семінари чи мітапи почали називати «Молитва за чистий код», «Молитва за дизайн», «Молитва за вуличні простори» тощо. Щоправда, аналогічного розголосу жоден із них не набув. У всіх цих випадках спрацював головний триґер — іронічне ставлення міленіалів та «покоління Z / Y» до інститутів традиційної церкви з її ритуалами і очікувань «божественного втручання» влади чи «вищих сил» у вирішення нагальних суспільних питань, які притаманні представникам старшого покоління.
Які результати:
Пост-іронія — рятівне коло у тих випадках, коли ви не можете вплинути на ситуацію. Схоже, цей урок українці вивчили ще із зими 2014-го, коли у відповідь на заборону використовувати будівельні каски виходили на громадські протести у кастрюлях на голові. Онлайн-флешмоби продовжують цю традицію і тепер. Крім того, криза патерналізму в Україні демонструється ще й за рахунок подібних флешмобів: не маючи особливих сподівань на інститути влади, можна сподіватися на Бога, Силу із «Зоряних Воєн», джедаїв чи просто іронізувати над ситуацією. Є й ті, хто вважає подібні флешмоби проявом «кліктивізму» (коли користувач робить 1 клік, не встаючи з дивану, і цим думає, що «висловив своє ставлення») — тобто насправді не конструктивним, а деструктивним використанням можливостей соцмереж.