Антон Семчишин
Те, що ми сьогодні називаємо хмарними технологіями — це складний процес, який є результатом тривалої еволюції і широкого впровадження систем віртуалізації і автономних обчислень. Сьогодні завдяки хмарним технологіям такі дані, як розташування інфраструктури або її технічні характеристики, не стосуються взагалі кінцевих користувачів сервісу.
Спочатку термін «хмара» використовувався як визначення обчислювального простору між провайдером і кінцевим користувачем. У 1997 році професор Рамнатх Челлапа з Університету Південної Каліфорнії сформував сучасний погляд на хмарні технології, визначивши їх, як «обчислювальну парадигму, де межі обчислень будуть визначатися економічним обґрунтуванням, а не технічними можливостями».
Як все починалося
Еволюція хмарних технологій стартувала у 1950-х роках з початком використання мейнфреймів в компанії IBM. Мейнфрейм — це сервер з великим об’ємом оперативної і зовнішньої пам’яті. Він призначений для вирішення завдань, пов’язаних із обробкою великих обсягів даних. У операторів цих машин з’явилася можливість отримувати доступ до центрального комп’ютера через термінали, єдина функція яких полягала в забезпеченні доступу додаткових операторів до мейнфреймів. Найчастіше користувач не потребував повної потужності мейнфрейма. Тому «тупі» порти зробили мейнфрейми економічно доступнішими, а хмарні технології отримали шанс на подальший розвиток.
Ідея «міжгалактичної комп’ютерної мережі» вперше виникла в 1960-х роках у Джозефа Ліклайдера. Він відповідав за створення мережі агентств Advanced Research Projects Agency (ARPANET). Суть його концепції була в тому, що всі користувачі з будь-якої точки світу мають бути взаємопов’язані і отримувати доступ до програм і даних на будь-якому сайті.
Саму ідею хмарних сервісів пов’язують з Джоном Маккарті, фахівцем з теорії електронно-обчислювальних машин. Він висловив припущення, що у майбутньому комп’ютерні обчислення будуть доступні у вигляді послуги. Ця концепція стане основою для моделі SaaS, згідно з якою програмне забезпечення у хмарі надається як публічний сервіс.
Крок наступний — віртуалізація
Від ідеї до створення перших віртуальних машин перейшли в 1970-х роках. Саме тоді IBM випустила операційну систему під назвою VM, яка дозволяла декільком окремим комп’ютерам перебувати в одному середовищі обробки. Це призвело до нового типу взаємодії, який називали віртуалізацією. Якщо говорити просто, то віртуалізація — це система, в якій у кожного користувача є повноцінний комп’ютер, але потужностями електронно-обчислюваної машини в мережі може скористатися будь-який з операторів.
Цей тип «групових обчислень» показав компаніям, що вони можуть почати додавати мережеві рішення, не збільшуючи апаратну інфраструктуру. Відтепер стало можливим надання апаратних ресурсів, якими володіє компанія, із можливістю при необхідності балансувати і перерозподіляти навантаження на мережу для надання якісніших послуг.
Подальший розвиток віртуалізації пов’язаний з розвитком інтернету в цілому. У 1993 році браузер Mosaic зробив Інтернет більш графічним. «Бум» розвитку персональних комп’ютерів у 1980-і дозволив Мережі стати масовим продуктом. Популярність інтернету в середині 1990-х років, зумовила розвиток хмарних технологій, які «брали перерву» до 1999 року.
Хмарні перспективи
Першим по-справжньому хмарним сервісом став сайт Salesforce.com. У 1999 році компанія Salesforce надала можливість користування власною CRM-системою через сайт на умовах передплати. Salesforce стала першою компанією, яка запропонувала SaaS-механізм для роботи хмарних систем.
Надалі ідею підхопив Amazon. Компанія в 2002 році створила хмарний сервіс AWS Platform. Він фактично став першим хмарним сховищем. Запуск платформ від Google і Microsoft в 2009 році ознаменував фактичне завершення етапу становлення хмарних ресурсів і зробив хмарні технології масовим продуктом.
Сьогодні «хмари» — це «новий інтернет». За прогнозами Gartner, лідера ринку аналітики в сфері IT, до 2020 року корпоративна політика «без хмар» буде настільки ж рідкісною, як сьогодні компанії «без інтернету».