fbpx
Aa Aa Aa
Aa Aa Aa
Pročytaty vgolos
Zupynyty čytannja

🔈 Podkast «Inše interv’ju»: Edit Jeva Eğer — pro vyžyvannja v Aušvici, samozcilennja ta sylu pozytyvnogo

🔈 Подкаст «Інше інтерв’ю»: Едіт Єва Еґер — про виживання в Аушвіці, самозцілення та силу позитивного
Ugorśka pyśmennycja Edit Jeva Eğer stala novoju geroїneju podkastiv Volodymyra Anfimova.
Угорська письменниця Едіт Єва Еґер стала новою героїнею подкастів Володимира Анфімова.
Читати кирилицею

Speciaľni možlyvosti

Pročytaty vgolos
Zupynyty čytannja
Kontrastna versija
  Інше інтерв’ю з Едіт Євою Еґер Відома психологиня та авторка бестселера Вибір, яка свого часу пройшла жахіття нацистських таборів смерті, розповідає про те, чому написала свою дебютну книгу лише в 90 років, ділиться моторошними спогадами про виживання в Аушвіці та відкриває секрети самозцілення. Слухати:. Або за посиланням на вашому улюбленому сервісі подкастів. Текстова версія інтервю з Едіт Євою Еґер. Володимир Анфімов: Сьогодні на вас чекає по-справжньому захоплююча і надихаюча історія. Для мене вона почалася влітку цього року, коли я вперше почув про психотерапевта та психіатра Віктора Франкла. В 1942 році він, австрієць єврейського походження, разом з дружиною та батьками був депортований до концентраційного табору.  Пізніше його батьків було знищено у Аушвіці, а дружина померла у таборі Берґен-Бельзен. Самому Вікторові вдалося уникнути газових камер, але ті випробування, які випали на його долю, неможливо передати словами. Свій досвід виживання у концтаборах він описав у книзі Людина в пошуках справжнього сенсу. Ця книжка вразила мене до глибини душі і запам’яталася двома дуже потужними ідеями. Перша – у людини можна забрати будь-що, окрім вибору як реагувати на життєві події. Друга – як тільки людина знаходить сенс свого існування, вона отримує сили, щоб здолати будь-які випробування. Коли я читав цю книгу, то навіть уявити не міг, що мені випаде честь спілкуватися з гарною подругою Віктора Франкла, людиною, яка сама пройшла всі жахіття концентраційних таборів та зуміла не лише навчитися жити повноцінним життям, але і допомогти сотням своїх пацієнтів. Знайомтеся, докторка Едіт Єва Еґер – психологиня, спеціалістка з лікування посттравматичного стресового розладу та авторка світового бестселера Вибір. Нещодавно, завдяки видавництву Книголав, вийшла друком українська версія цієї книги, яку Білл Гейтс і Опра Вінфрі назвали одним з найкращих літературних творів останніх років. Написала цю книгу пані Еґер, якій зараз 93, коли їй було 90. Починаю нашу розмову запитанням про те, чому так довго чекала, аби її видати. Едіт Еґер: Багато-багато років люди просили мене написати книгу, а я відповідала Мені немає чого розповісти. Немає чого розповісти. А потім Філіп Зімбардо, який написав передмову, звернув мою увагу на те, що більшість відомих вцілілих — це чоловіки. І він сказав мені потрібен жіночий голос. Тому я є жіночим голосом Віктора Франкла. Йому було за 30, і він був лікарем, коли потрапив до Аушвіцу. А мені було 16, і я була закохана, тому це різні історії, які ми розповідаємо. Але є і дещо спільне – це те як ми дозволяли собі, коли нас били і принижували, втікати від реальності. Я, наприклад, закривала очі і уявляла, що лунає музика Чайковського і що я танцюю під Ромео і Джульєтту, а він казав, що уявляє, як після війни читає у Відні лекцію про психологію концентраційного табору. Взагалі ж, немає ієрархії страждань і не варто їх порівнювати. В якійсь мірі ми всі жертви жертв. Мені подобається філософія, яка дозволяє нам дивитися на все з позитивної точки зору. Я переконана, що будь-яка подія містить певний подарунок для нас. Тому я завжди мислю дуже позитивно. Втім, я більше реалістка, аніж ідеалістка. — Пані Еґер, ви вже декілька десятиліть допомагаєте іншим справлятися з психологічними проблемами, зокрема ви спеціалізуєтеся на лікуванні посттравматичного стресового розладу. А мені цікаво, як виглядав ваш шлях до самозцілення? — Мене називали докторкою для докторів. Мені подобалося і подобається брати найкраще звідусіль. Тому я вивчала психоаналіз, поведінкову, екзистенційну психологію. Думаю, головне, що я сама зробила вибір – бути жертвою чи вцілілою. На жаль, часто психологічна травма та усвідомлення себе жертвою дає нам щось на кшталт ліцензії на нічогонероблення. А насправді дуже важливо мати ментальність того, хто вцілив, вижив. Говорити собі так, я існую, так, я зможу, так, я буду. Все це набагато краще, аніж мислення в стилі мені це не подобається, я не хочу. . . Звісно, маючи єврейське походження, я дуже пишаюся своїми пращурами, які були в пустелі 40 років, і це були важкі часи, але вони не здавалися. Ця кров є і в мені. В мені кров нащадків, і я ніколи навіть не допускаю думку про те, аби здатися. — Я читав, що в процесі вашої роботи з психологом, ви просили його сісти на вас і не давати вам підвестися, поки ви не випустите свій гнів. Можете про це розповісти? — Так, я просила його сісти на мене, тому що я не знала, як справлятися зі своїм гнівом. Я боялася злитися. Я не знала, що усвідомлення того, що сталося, приходить з люттю. І я дуже боялася власного гніву. Тому, я думаю, це була хороша ідея попросити терапевта не дозволяти мені підвестися, допоки я не закричу і не випущу свою лють. Вам необхідно пройти крізь злість, через долину тіней смерті, але не застрягати там. І тому, мені здається, дуже важливо дозволяти собі проходити крізь лють, але не застрягати. Тому що коли ти злишся, ти відкриваєш багато інших емоцій під цією злобою. Там дуже багато страждань, багато розчарування, і що найголовніше – багато страху. До речі, я дуже вибірково ставлюся до тих, хто мене розізлить. Тому що якщо я злюся, я віддаю свою енергію. Ніхто не може змусити мене відчути нічого, допоки я цього не дозволю. І ви знаєте, дуже важливо повертати, компенсувати свою енергію. Пригадую, колись я працювала з двома ветеранами В’єтнаму, обидва були з інвалідністю. Один постійно повторював чому я, всіх довкола звинувачував і проклинав. Інший сказав – мені так пощастило, що я у візочку – я ближче до дітей і квітів. У мене з’явився другий шанс в житті. І тоді я зрозуміла, що не можу просунути їх далі, ніж пройшла сама. І це змінило всю мою терапевтичну практику. Я повернулася в Аушвіц, для того щоб знову все пережити. . . Тому не бійтеся повертатися в місця, де щось погане трапилося, переживайте цей досвід, але не застрягайте там. Ви не можете змінити минулого, але ви можете рухатися далі. — Ви якось назвали Аушвіц такою собі школою та місцем, де ви відкрили для себе внутрішні ресурси. Можете розповісти про це детальніше? — Так, я думаю, що Аушвіц був про відкриття. Я відкрила для себе внутрішні ресурси, тому що нічого не приходило ззовні. Вони могли відправити мене в газову камеру щохвилини. Вони били мене, вони катували мене. Але вони ніколи, ніколи не могли вбити мій дух. Там я усвідомила, що можу або реагувати, або вчитися з цим жити. Коли ти реагуєш, ти часто дієш імпульсивно. Багато хто з ув’язнених намагався чинити опір охоронцям, і їх одразу застрелювали. Тож ми не могли боротися. Ми не могли і втікати, тому що дроти знаходилися під напругою, і як тільки людина їх торкалася, її вбивало струмом. Тому я вчилася, я відкрила для себе Бога, відкрила свій вільний дух — свободу змінювати ненависть на співчуття. Мені стало шкода наглядачів, бо їм промили мозок. В результаті вони почали ненавидіти мене і таких як я, і називати нас раковою пухлиною суспільства. . . Думаю, що нашим найбільшим ворогом є невігластво. Завжди потрібно ставити під сумнів авторитети. Це те, що я завжди кажу молодим людям. — Я знаю, що ви зіткнулися з несправедливістю та антисемітизмом, ще задовго до відправлення в Аушвіц. У книзі ви пишите, що з дитинства займалися гімнастикою і мали великі шанси виступити на Олімпіаді, однак вас дискваліфікували через ваше єврейське походження. Що ви відчули в той момент? — Ну по-перше, я хотіла все заперечити, сказати що я не єврейка. Але це звісно не спрацювало, тому що всі відповідні данні можна було знайти в документах мерії. Багато хто з євреїв того часу змінював свою релігію, але це ні до чого не призводило. Все що потрібно було зробити – це перевірити документи, і так вони знайшли кожного з нас. А щодо гімнастики, то так, це було все моє життя. Я практикувалася як мінімум 5 годин на день. Я ані на хвилину не присідала, тільки якщо йшлося не про шпагат, звісно. До речі, я досі можу зробити високий мах ногою. — Серйозно? — Так, можу для вас зробити високий мах. Але щодо дискваліфікації, то я відчувала себе приниженою… Як ми вже говорили, немає прощення без гніву. Ти маєш пройти через гнів і зрозуміти, що життя несправедливе. І не ідеальне. Тому якщо ти перфекціоніст, то будеш лише прокрастинувати. Тому позбавляйтеся перфекціонізму, адже лише Бог ідеальний. В тій ситуації і потім в концтаборі моя віра ставала сильнішою, і Бог направив мене шукати внутрішні ресурси, тому що нічого не приходило ззовні. Прив’язки, в тому числі до кривдників, ведуть до депресії. . . Треба вчитися відпускати… — Повертаючись до вашої історії, в книзі ви згадуєте, що коли вас разом з родиною забрали з дому і посадили в вагони, ви не знали, куди ви їдете. І що, начебто, ваш батько навіть зрадів, коли побачив напис на воротах Аушвіцу arbeit macht frei — Праця звільняє. Він думав, що це просто трудовий табір… — Він сказав Ми просто попрацюємо і повернемося додому. Цього так і не сталося. — Ви пам’ятаєте той самий момент, коли ви усвідомили, в яке жахливе місце ви потрапили? — Коли доктор Менгеле вказав моїй мамі на ліво… …я пішла за мамою, але він зупинив мене і сказав: Ти побачиш свою маму дуже скоро. Вона лише прийме душ. Так ми з сестрою опинилися в іншій черзі. Нас відвели до іншої частини розкиданих по табору будівель. Я запитала когось — коли я знову побачу маму?. Жінка у смугастій сукні, як пізніше виявилося, наглядачка, хоча і сама ув’язнена, зиркнула на мене своїми холодними очима. Вона показала на дим, що здіймався з одного з димарів удалині. Твоя мама горить он там, можеш уже говорити про неї в минулому часі. Саме тоді я все усвідомила. Моя сестра обійняла мене і сказала дух ніколи не вмирає. І ось чому я там, де є зараз. Я впевнена, що один з найкращих дарів Бога є дар пам’яті. Я роблю все, що в моїх силах, аби знати — мої батьки не померли дарма. У мене є борг перед ними. Я маю розповідати світові, що відбувається, коли хороші люди роблять жахливі речі. . . Тому я хочу бути амбасадором толерантності і надихати людей об’єднуватися. Ти можеш бути собою, я можу бути собою, але разом ми будемо міцнішими. І це те, чого я навчилася в Аушвіці. Все, що в нас було – це спільнота, і ті, хто думав лише про себе, не мав шансів. — Так, я одразу пригадав ту історію, коли ви поділилися хлібом з дівчатами, і пізніше це врятувало вам життя… — Так, одного дня я танцювала для доктора Менгеле. Він дав мені за це шматок хліба. Я могла його кудись сховати і потім зїсти сама, але я вирішила ним поділитися. Вже пізніше, коли ми з останніх сил йшли маршем смерті, від Маутгаузена до Ґунскірхена, всі навколо були зморені і голодні, почався канібалізм. Якщо ти зупинявся, тебе вбивали на місці. В якийсь момент я просто фізично не могла рухатися, я зупинилася…і дівчата, з якими я тоді поділилася хлібом, сплели свої пальці, утворивши живе крісло. Вони підхопили мене і не дали вмерти. Співпраця — ось назва гри. Не змагання або домінування. Ми маємо запитувати себе — як ми можемо розширити наші можливості завдяки нашим відмінностям. І тому, коли ви одружені, ви маєте вчитися домовлятися і йти на компроміс. — Так, я стараюся цьому вчитися щодня. Сподіваюся, я гарний студент. В ваші книзі, окрім готовності до співпраці, ви також згадуєте про цікавість, як про рису, яка допомогла вам вижити. Розкажіть, будь ласка, про це… — Моя цікавість допомогла мені вижити, тому що я завжди хотіла дізнатися, що ж буде далі. І це дає тобі сили не здаватися. Ніколи не здаватися. Тому, що ти мислиш таким чином: це тимчасово, і я виживу. Ти створюєш те, про що думаєш. Дуже важливо звертати увагу на своє мислення, помічати, на чому ви зосередженні. Адже думки мають властивість підсилювати той чи інший тип поведінки. До речі, рекомендую позбавитися двох слів: завжди і ніколи. . . Одна моя знайома лікарка каже: Я завжди знайомлюся не з тими хлопцями, я ніколи не знайду нормального чоловіка. Якщо ви будете говорити так, це саме те, що вам дасть Господь. Тому позбавляйтеся всіх цих ніколи. Замініть їх краще на до цього моменту. Те, як ви говорити до себе, відображається на ваших почуттях та емоціях. І пані Едіт Еґер і доктор Франкл у своїх книгах пишуть, що одразу після звільнення з таборів смерті вони не відчували ані радості, ані полегшення. То що ж вони відчували? — Я розповім вам про цей день… Цей чоловік, який мене тоді визволив, йому зараз 94, а мені 93. Коли я його вперше побачила, йому було 18, мені 17ть… Я лежала в купі мертвих тіл, сама ледь жива. І раптом я відчула як хтось тримає мою руку. Я відкрила очі і побачила такі великі вуста, він був темношкірий, я ніколи таких не бачила в житті. В його очах стояли сльози. Він простягнув мені декілька цукерок M&M’s… А щодо емоцій після звільнення… Свого часу психолог Мартін Селігман відкрив феномен вивченної безпорадності. Люди, яких звільняли з концтаборів, виходили з воріт, а потім поверталися і просто сідали на землю. Раджу вам почитати Еріха Фромма Втеча від свободи. Насправді, свобода потребує відповідальності. Так, ми були вільними, але ми не знали, що робити. В концтаборі нам щодня вбивали в голову, що ми ніколи не виберемося звідси живими. І навіть, коли ми були визволені, ми не знали, що робити далі. Не було питання Чому це сталося зі мною?, було питання Що далі?. Пригадую, що мене поклали в лікарню. І діагностували черевний тиф, пневмонію, плеврит та зламану спину. Мені дали корсет, в якому я ледве могла дихати… І коли я прокинулася на наступний ранок, я зустрілася з реальністю. . . Жахливий біль, розуміння, що мої батьки вже ніколи не повернуться… Я розмірковувала над тим, щоб закінчити життя самогубством. Але мій Бог звернувся до мене і сказав – якщо ти помреш, ти будеш боягузкою. Але якщо житимеш, будеш корисною іншим. І це змінило моє життя. І ось чому я сьогодні докторка Едіт Єва Еґер. Я не цілителька, але я веду людей до їх власного зцілення. — Наступним великим кроком у вашому житті був переїзд з Європи до Сполучених Штатів Америки. Я знаю, що ваша мама дуже мріяла туди потрапити і багато про це з вами та сестрами говорила. Однак в Америці все виявилося не зовсім так, як ви очікували… — Це було в 1949 році, і після нацистської Німеччини і комуністичної Росії я приїхала з надією на демократію... Я важко працювала на фабриці одягу, отримуючи дуже мало. Працювала без зупинок, аби збільшити свою продуктивність, і аби хоч трохи збільшити свою мізерну платню. Навіть намагалася не ходити зайвий раз до вбиральні. І от коли я таки вирішила сходити на роботі в туалет, я побачила, що існують окремі вбиральні для темношкірих. Це був шок. Тому я організувала темношкірих жінок, приєдналася до асоціації сприяння прогресу кольорового населення і… знаєте що, марширувала разом з Мартіном Лютером Кінгом! — Вау, нічого собі! — Так, він навіть якось мене обійняв. І я співала разом з гуртом the Mamas and the Papas Ми все здолаємо, ми все здолаємо. — Я не можу не запитати вас про ще одну видатну особистість – доктора Франкла. У вас цікава історія знайомства. Ви прочитали його книгу Людина в пошуках справжнього сенсу і написали есе Віктор Франкл і я. Воно потрапило до університетської газети, а потім хтось направив копію статті самому доктору Франклу. Потім він написав вам листа. Що ви відчули в той самий момент, коли його отримали? — Я не могла в це повірити. Він запропонував зустрітися у Сан Дієго. Там він читав лекції в Міжнародному університеті про пошук сенсу в житті. Ми зустрілися і я сказала йому, що його книга нарешті дала мені дозвіл говорити про мій досвід. Тому що до цього я не хотіла, аби люди жаліли мене, тому і довго нікому нічого не розповідала про все, що сталося зі мною в Європі. Я просто хотіла бути типовою американкою. А потім ця книга змінила моє життя повністю. Нарешті я могла дозволити собі не брехати і не втікати від минулого. Натомість дозволити людям дізнатися, що сталося, і розповісти їм мою історію. . . Тому я дуже вдячна Віктору Франклу. До речі, я стала дипломованим спеціалістом з логотерапії, напрямку психології, який він започаткував. І це дуже допомагає мені в роботі з пацієнтами, які шукають сенс в житті. — Говорячи про сенс життя, в чому він полягає для вас? — О, сенс життя для мене… У мене троє дітей, п’ять онуків, сім правнуків. У мене немає часу ані для ненависті, ані для помсти. Я була благословенна дати життя новому поколінню… Я знаю, що помру дуже щасливою, тому що смерть – це частина нашого життя. Деякі люди бояться померти, тому що вони насправді не живуть. Позбаляйтеся страху – ви не були народжені з ним. Страх та любов не можуть співіснувати. — Отже, ваша порада — це позбутися страху і розвивати в собі любов? — Так, любити себе. Коли ви прокидаєтеся вранці, подивіться на себе у дзеркало і скажіть – я люблю себе. Більше ніколи не буде такого як ви. Багато людей можуть робити вашу роботу, але ніхто так, як ви. Ви унікальні. До речі, ви дуже гарний інтерв’юер. Дуже вам дякую. Ви справді добре робите свою справу. Прочитали книгу, знаєте, про що говорити. Дякую вам. Мені пощастило мати такого співрозмовника. — Це я вам дуже вдячний — і за нашу розмову і за ці слова. Перед тим, як ми перейдемо до запитань від слухачів нашого подкасту, наостанок хотів би попросити вас про пораду всім, хто зараз переживає непрості часи невизначеності під час пандемії. — Я би хотіла, аби ви звернули увагу на те, як ви мислите. Дуже важливо усвідомлювати, про що саме ви думає, і що ви говорити собі. Спробуйте замінити думки на кшталт мені це не подобається, це незручно на такі — це тимчасово і я це переживу. Саме від вас залежить, яким буде ваш день, яким буде ваше ставлення до того, що відбувається. Повірте, з правильним налаштуванням, ви будете почуватися задоволеними ввечері кожного дня. Дякую, пані Еґер. Далі декілька запитань від слухачів нашого подкасту та читачів онлайн видання На Часі. — Перше питання від Марії. Вона пережила втрату близької людини – мами, яка боролася з важкою хворобою. І ось що пише Марія: коли не стало мами, зі мною відбувалося багато з того, про що пише пані Еґер. Наприклад, коли телефон в ресторані задзвонив таким саме рінгтоном, як дзвонив в клініці, я буквально вжалася в стілець. Тебе можуть відкидати туди запахи, фрази, що завгодно. Цікаво, чи проходить це коли-небудь або ми можемо лише робити якісь висновки, а травма залишається з нами на все життя? — Я дуже співчуваю… А скільки було років Марії, коли не стало мами? — Точно не знаю, але не менше 30-ти. — Отже, ви можете сказати — дякую тобі, Боже, за ці 30-ть років. І тепер у мене є, що згадувати і що святкувати. Тому що життя – воно не про втрати і знахідки. Ви не втратили вашу маму. Цей дух, ця душа була з вами понад 30-ти років і ви можете написати вашу власну книгу про цю історію. Повторюся — життя не про втрати і знахідки. Життя про те, аби святкувати цей момент і зберігати спогади. Найбільших дар від бога — це спогади. Тому не намагайтеся бігти від них або боротися з ними. Приймайте з вдячністю почуття і пам’ятайте — лише вам вирішувати, як довго за них триматися. . . Насправді, я майже щодня маю справу з нагадуваннями з минулого. Наприклад, коли йду в торговий центр і по дорозі бачу десь колючий дріт, мені може здатися, що я в Аушвіці. А потім я розумію – ні, все ок, я тут, йду собі в магазин. І тут дійсно є колючий дріт, але це не означає, що ти маєш повертатися думками назад і там залишатися. Тому я сподіваюся, що ви живете в теперішньому моменті і відчуваєте тепло від спогадів про час, який ви провели разом з мамою. — Дякую за ці теплі слова. Ще одне запитання від слухачів. Юляна запитує – як довго часу пішло на те, аби подолати вашу травму? — Я не знаю, що означає це слово — подолати. Все що я можу вам сказати, я ніколи не забуду тих подій. У нас свої відношення з цією травмою. Я називаю її моя особлива рана, моя заповітна рана. І вона тут, посідає особливе місце в моєму серці. І я не втікаю від неї, не борюся з нею. Аушвіц був місцем, де залишилася частина мене — не більша, не найкраща. Але я більше не втікаю від Аушвіцу. — І, насамкінець, декілька побажань від вас слухачам подкасту Інше інтерв’ю, всім тим, хто вже прочитав чи тільки планує прочитати вашу книгу Вибір. — Просто пам’ятайте – Бог створює нас унікальними. Оспівуйте свій особливий, дорогоцінний, єдиний у своєму роді діамант. Такою людини як ви ніколи не було і не буде!. . . Надсилаю вам найщиріші вітання та багато любові. Пам’ятайте, на заході життя ви будете отримувати задоволення від думок не про те, що ви отримали від світу, а що ви йому дали. Шалом! Миру вам! Про подкаст Інше інтервю. Від Backstreet Boys до Бернара Вербера – за час роботи на радіо Володимир Анфімов узяв понад 200 інтерв’ю. Змінивши сферу і ставши експертом з комунікацій, він так само обожнює спілкуватися з цікавими людьми. Кожен герой подкасту Інше інтерв’ю – це особистість з унікальною історією, незвичним досвідом або набором знань. В розмові з ведучим гості розповідають про свої взлети та падіння, перемоги та факапи, і найголовніше, уроки, які зробили їх тими, ким вони є зараз. Станьте спонсором подкасту Інше інтервю. . Слухайте також попередній випуск подкасту: Олексій Гончаренко — про Порошенка, Зеленського, батьківство і гроші
Реклама 👇 Замовити

«Inše interv’ju» z Edit Jevoju Eğer

Vidoma psyhologynja ta avtorka bestselera «Vybir», jaka svogo času projšla žahittja nacystśkyh taboriv smerti, rozpovidaje pro te, čomu napysala svoju debjutnu knygu lyše v 90 rokiv, dilyťsja motorošnymy spogadamy pro vyžyvannja v Aušvici ta vidkryvaje sekrety samozcilennja.

🔈 Podkast «Inše interv’ju»: Edit Jeva Eğer — pro vyžyvannja v Aušvici, samozcilennja ta sylu pozytyvnogo 1

Pro ščo šče my govoryly z pani Eğer?

  • čomu vvažaje Aušvic školoju žyttja,
  • jak spravljalasja z dumkamy pro samogubstvo pislja zviľnennja,
  • čym її nepryjemno zdyvuvala Ameryka,
  • jaki slova radyť nikoly ne vžyvaty,
  • čomu rekomenduje pozbuvatysja perfekcionizmu,
  • ščo proponuje govoryty sobi ščoranku ta bagato inšogo.

🔈 Podkast «Inše interv’ju»: Edit Jeva Eğer — pro vyžyvannja v Aušvici, samozcilennja ta sylu pozytyvnogo 2

Sluhaty:

Abo za posylannjam na vašomu uljublenomu servisi podkastiv.

Tekstova versija interv’ju z Edit Jevoju Eğer

Volodymyr Anfimov: Sogodni na vas čekaje po-spravžńomu zahopljujuča i nadyhajuča istorija. Dlja mene vona počalasja vlitku ćogo roku, koly ja vperše počuv pro psyhoterapevta ta psyhiatra Viktora Frankla.

V 1942 roci vin, avstrijeć jevrejśkogo pohodžennja, razom z družynoju ta baťkamy buv deportovanyj do koncentracijnogo taboru.  Pizniše jogo baťkiv bulo znyščeno u Aušvici, a družyna pomerla u tabori Berğen-Beľzen. Samomu Viktorovi vdalosja unyknuty gazovyh kamer, ale ti vyprobuvannja, jaki vypaly na jogo dolju, nemožlyvo peredaty slovamy.

Svij dosvid vyžyvannja u konctaborah vin opysav u knyzi «Ljudyna v pošukah spravžńogo sensu». Cja knyžka vrazyla mene do glybyny duši i zapam’jatalasja dvoma duže potužnymy idejamy. Perša – u ljudyny možna zabraty buď-ščo, okrim vyboru jak reaguvaty na žyttjevi podiї. Druga – jak tiľky ljudyna znahodyť sens svogo isnuvannja, vona otrymuje syly, ščob zdolaty buď-jaki vyprobuvannja.

Koly ja čytav cju knygu, to naviť ujavyty ne mig, ščo meni vypade česť spilkuvatysja z garnoju podrugoju Viktora Frankla, ljudynoju, jaka sama projšla vsi žahittja koncentracijnyh taboriv ta zumila ne lyše navčytysja žyty povnocinnym žyttjam, ale i dopomogty sotnjam svoїh pacijentiv.

Znajomtesja, doktorka Edit Jeva Eğer – psyhologynja, specialistka z likuvannja posttravmatyčnogo stresovogo rozladu ta avtorka svitovogo bestselera «Vybir».

Neščodavno, zavdjaky vydavnyctvu «Knygolav», vyjšla drukom ukraїnśka versija cijeї knygy, jaku Bill Gejts i Opra Vinfri nazvaly odnym z najkraščyh literaturnyh tvoriv ostannih rokiv.

Napysala cju knygu pani Eğer, jakij zaraz 93, koly їj bulo 90. Počynaju našu rozmovu zapytannjam pro te, čomu tak dovgo čekala, aby її vydaty.

Edit Eğer: Bagato-bagato rokiv ljudy prosyly mene napysaty knygu, a ja vidpovidala «Meni nemaje čogo rozpovisty. Nemaje čogo rozpovisty». A potim Filip Zimbardo, jakyj napysav peredmovu, zvernuv moju uvagu na te, ščo biľšisť vidomyh vcililyh — ce čoloviky. I vin skazav meni «potriben žinočyj golos». Tomu ja je žinočym golosom Viktora Frankla.

Jomu bulo za 30, i vin buv likarem, koly potrapyv do Aušvicu. A meni bulo 16, i ja bula zakohana, tomu ce rizni istoriї, jaki my rozpovidajemo. Ale je i deščo spiľne – ce te jak my dozvoljaly sobi, koly nas byly i prynyžuvaly, vtikaty vid reaľnosti. Ja, napryklad, zakryvala oči i ujavljala, ščo lunaje muzyka Čajkovśkogo i ščo ja tancjuju pid «Romeo i Džuľjettu», a vin kazav, ščo ujavljaje, jak pislja vijny čytaje u Vidni lekciju pro psyhologiju koncentracijnogo taboru.

Vzagali ž, nemaje ijerarhiї straždań i ne varto їh porivnjuvaty. V jakijś miri my vsi žertvy žertv. Meni podobajeťsja filosofija, jaka dozvoljaje nam dyvytysja na vse z pozytyvnoї točky zoru. Ja perekonana, ščo buď-jaka podija mistyť pevnyj podarunok dlja nas. Tomu ja zavždy myslju duže pozytyvno. Vtim, ja biľše realistka, aniž idealistka.

— Pani Eğer, vy vže dekiľka desjatyliť dopomagajete inšym spravljatysja z psyhologičnymy problemamy, zokrema vy specializujetesja na likuvanni posttravmatyčnogo stresovogo rozladu. A meni cikavo, jak vygljadav vaš šljah do samozcilennja?

— Mene nazyvaly doktorkoju dlja doktoriv. Meni podobalosja i podobajeťsja braty najkrašče zvidusiľ. Tomu ja vyvčala psyhoanaliz, povedinkovu, ekzystencijnu psyhologiju. Dumaju, golovne, ščo ja sama zrobyla vybir – buty žertvoju čy vcililoju.

Na žaľ, často psyhologična travma ta usvidomlennja sebe žertvoju daje nam ščoś na kštalt licenziї na ničogoneroblennja. A naspravdi duže važlyvo maty mentaľnisť togo, hto vcilyv, vyžyv. Govoryty sobi «tak, ja isnuju», «tak, ja zmožu», «tak, ja budu». Vse ce nabagato krašče, aniž myslennja v styli «meni ce ne podobajeťsja, ja ne hoču»

Zvisno, majučy jevrejśke pohodžennja, ja duže pyšajusja svoїmy praščuramy, jaki buly v pusteli 40 rokiv, i ce buly važki časy, ale vony ne zdavalysja. Cja krov je i v meni. V meni krov naščadkiv, i ja nikoly naviť ne dopuskaju dumku pro te, aby zdatysja.

— Ja čytav, ščo v procesi vašoї roboty z psyhologom, vy prosyly jogo sisty na vas i ne davaty vam pidvestysja, poky vy ne vypustyte svij gniv. Možete pro ce rozpovisty?

— Tak, ja prosyla jogo sisty na mene, tomu ščo ja ne znala, jak spravljatysja zi svoїm gnivom. Ja bojalasja zlytysja. Ja ne znala, ščo usvidomlennja togo, ščo stalosja, pryhodyť z ljuttju. I ja duže bojalasja vlasnogo gnivu. Tomu, ja dumaju, ce bula horoša ideja poprosyty terapevta ne dozvoljaty meni pidvestysja, dopoky ja ne zakryču i ne vypušču svoju ljuť.

Vam neobhidno projty kriź zlisť, čerez dolynu tinej smerti, ale ne zastrjagaty tam. I tomu, meni zdajeťsja, duže važlyvo dozvoljaty sobi prohodyty kriź ljuť, ale ne zastrjagaty. Tomu ščo koly ty zlyšsja, ty vidkryvaješ bagato inšyh emocij pid cijeju zloboju. Tam duže bagato straždań, bagato rozčaruvannja, i ščo najgolovniše – bagato strahu.

Do reči, ja duže vybirkovo stavljusja do tyh, hto mene rozizlyť. Tomu ščo jakščo ja zljusja, ja viddaju svoju energiju. Nihto ne može zmusyty mene vidčuty ničogo, dopoky ja ćogo ne dozvolju. I vy znajete, duže važlyvo povertaty, kompensuvaty svoju energiju.

Prygaduju, kolyś ja pracjuvala z dvoma veteranamy V’jetnamu, obydva buly z invalidnistju. Odyn postijno povtorjuvav «čomu ja», vsih dovkola zvynuvačuvav i proklynav. Inšyj skazav – «meni tak poščastylo, ščo ja u vizočku – ja blyžče do ditej i kvitiv. U mene z’javyvsja drugyj šans v žytti». I todi ja zrozumila, ščo ne možu prosunuty їh dali, niž projšla sama. I ce zminylo vsju moju terapevtyčnu praktyku. Ja povernulasja v Aušvic, dlja togo ščob znovu vse perežyty

Tomu ne bijtesja povertatysja v miscja, de ščoś pogane trapylosja, perežyvajte cej dosvid, ale ne zastrjagajte tam. Vy ne možete zminyty mynulogo, ale vy možete ruhatysja dali.

— Vy jakoś nazvaly Aušvic takoju sobi školoju ta miscem, de vy vidkryly dlja sebe vnutrišni resursy. Možete rozpovisty pro ce detaľniše?

— Tak, ja dumaju, ščo Aušvic buv pro vidkryttja. Ja vidkryla dlja sebe vnutrišni resursy, tomu ščo ničogo ne pryhodylo zzovni. Vony mogly vidpravyty mene v gazovu kameru ščohvylyny. Vony byly mene, vony katuvaly mene. Ale vony nikoly, nikoly ne mogly vbyty mij duh. Tam ja usvidomyla, ščo možu abo reaguvaty, abo včytysja z cym žyty.

Koly ty reaguješ, ty často diješ impuľsyvno. Bagato hto z uv’jaznenyh namagavsja čynyty opir ohoroncjam, i їh odrazu zastreljuvaly. Tož my ne mogly borotysja. My ne mogly i vtikaty, tomu ščo droty znahodylysja pid naprugoju, i jak tiľky ljudyna їh torkalasja, її vbyvalo strumom.

Tomu ja včylasja, ja vidkryla dlja sebe Boga, vidkryla svij viľnyj duh — svobodu zminjuvaty nenavysť na spivčuttja. Meni stalo škoda nagljadačiv, bo їm promyly mozok. V rezuľtati vony počaly nenavydity mene i takyh jak ja, i nazyvaty nas «rakovoju puhlynoju suspiľstva»

Dumaju, ščo našym najbiľšym vorogom je neviglastvo. Zavždy potribno stavyty pid sumniv avtorytety. Ce te, ščo ja zavždy kažu molodym ljudjam.

— Ja znaju, ščo vy zitknulysja z nespravedlyvistju ta antysemityzmom, šče zadovgo do vidpravlennja v Aušvic. U knyzi vy pyšyte, ščo z dytynstva zajmalysja gimnastykoju i maly velyki šansy vystupyty na Olimpiadi, odnak vas dyskvalifikuvaly čerez vaše jevrejśke pohodžennja. Ščo vy vidčuly v toj moment?

— Nu po-perše, ja hotila vse zaperečyty, skazaty ščo ja ne jevrejka. Ale ce zvisno ne spracjuvalo, tomu ščo vsi vidpovidni danni možna bulo znajty v dokumentah meriї. Bagato hto z jevreїv togo času zminjuvav svoju religiju, ale ce ni do čogo ne pryzvodylo. Vse ščo potribno bulo zrobyty – ce pereviryty dokumenty, i tak vony znajšly kožnogo z nas.

A ščodo gimnastyky, to tak, ce bulo vse moje žyttja. Ja praktykuvalasja jak minimum 5 godyn na deń. Ja ani na hvylynu ne prysidala, tiľky jakščo jšlosja ne pro špagat, zvisno. Do reči, ja dosi možu zrobyty vysokyj mah nogoju.

— Serjozno?

— Tak, možu dlja vas zrobyty vysokyj mah. Ale ščodo dyskvalifikaciї, to ja vidčuvala sebe prynyženoju…

Jak my vže govoryly, nemaje proščennja bez gnivu. Ty maješ projty čerez gniv i zrozumity, ščo žyttja nespravedlyve. I ne ideaľne. Tomu jakščo ty perfekcionist, to budeš lyše prokrastynuvaty. Tomu pozbavljajtesja perfekcionizmu, adže lyše Bog ideaľnyj.

V tij sytuaciї i potim v konctabori moja vira stavala syľnišoju, i Bog napravyv mene šukaty vnutrišni resursy, tomu ščo ničogo ne pryhodylo zzovni. Pryv’jazky, v tomu čysli do kryvdnykiv, veduť do depresiї

Treba včytysja vidpuskaty…

— Povertajučyś do vašoї istoriї, v knyzi vy zgadujete, ščo koly vas razom z rodynoju zabraly z domu i posadyly v vagony, vy ne znaly, kudy vy їdete. I ščo, načebto, vaš baťko naviť zradiv, koly pobačyv napys na vorotah Aušvicu «arbeit macht frei» — Pracja zviľnjaje. Vin dumav, ščo ce prosto trudovyj tabir…

— Vin skazav «My prosto popracjujemo i povernemosja dodomu». Cogo tak i ne stalosja.

— Vy pam’jatajete toj samyj moment, koly vy usvidomyly, v jake žahlyve misce vy potrapyly?

— Koly doktor Mengele vkazav moїj mami na livo…

Pani Eğer govoryť pro Józefa Méngele — nimećkogo likarja, takož vidomogo jak «Jangol Smerti». Mengele osobysto zustričav i vidbyrav v’jazniv, i za čas svojeї roboty vidpravyv biľše 400 000 ljudej v gazovi kamery konctaboriv.

…ja pišla za mamoju, ale vin zupynyv mene i skazav: «Ty pobačyš svoju mamu duže skoro. Vona lyše pryjme duš». Tak my z sestroju opynylysja v inšij čerzi. Nas vidvely do inšoї častyny rozkydanyh po taboru budiveľ. Ja zapytala kogoś — «koly ja znovu pobaču mamu?». Žinka u smugastij sukni, jak pizniše vyjavylosja, nagljadačka, hoča i sama uv’jaznena, zyrknula na mene svoїmy holodnymy očyma. Vona pokazala na dym, ščo zdijmavsja z odnogo z dymariv udalyni. «Tvoja mama goryť on tam, možeš uže govoryty pro neї v mynulomu časi».

Same todi ja vse usvidomyla. Moja sestra obijnjala mene i skazala «duh nikoly ne vmyraje».

I oś čomu ja tam, de je zaraz. Ja vpevnena, ščo odyn z najkraščyh dariv Boga je dar pam’jati. Ja roblju vse, ščo v moїh sylah, aby znaty — moї baťky ne pomerly darma. U mene je borg pered nymy. Ja maju rozpovidaty svitovi, ščo vidbuvajeťsja, koly horoši ljudy robljať žahlyvi reči

Tomu ja hoču buty ambasadorom tolerantnosti i nadyhaty ljudej ob’jednuvatysja. Ty možeš buty soboju, ja možu buty soboju, ale razom my budemo micnišymy. I ce te, čogo ja navčylasja v Aušvici. Vse, ščo v nas bulo – ce spiľnota, i ti, hto dumav lyše pro sebe, ne mav šansiv.

— Tak, ja odrazu prygadav tu istoriju, koly vy podilylysja hlibom z divčatamy, i pizniše ce vrjatuvalo vam žyttja…

— Tak, odnogo dnja ja tancjuvala dlja doktora Mengele. Vin dav meni za ce šmatok hliba. Ja mogla jogo kudyś shovaty i potim z’їsty sama, ale ja vyrišyla nym podilytysja. Vže pizniše, koly my z ostannih syl jšly maršem smerti, vid Mautgauzena do Ğunskirhena, vsi navkolo buly zmoreni i golodni, počavsja kanibalizm. Jakščo ty zupynjavsja, tebe vbyvaly na misci. V jakyjś moment ja prosto fizyčno ne mogla ruhatysja, ja zupynylasja…i divčata, z jakymy ja todi podilylasja hlibom, splely svoї paľci, utvoryvšy žyve krislo. Vony pidhopyly mene i ne daly vmerty.

Spivpracja — oś nazva gry. Ne zmagannja abo dominuvannja. My majemo zapytuvaty sebe — jak my možemo rozšyryty naši možlyvosti zavdjaky našym vidminnostjam. I tomu, koly vy odruženi, vy majete včytysja domovljatysja i jty na kompromis.

— Tak, ja starajusja ćomu včytysja ščodnja. Spodivajusja, ja garnyj student. V vaši knyzi, okrim gotovnosti do spivpraci, vy takož zgadujete pro cikavisť, jak pro rysu, jaka dopomogla vam vyžyty. Rozkažiť, buď laska, pro ce…

— Moja cikavisť dopomogla meni vyžyty, tomu ščo ja zavždy hotila diznatysja, ščo ž bude dali. I ce daje tobi syly ne zdavatysja. Nikoly ne zdavatysja. Tomu, ščo ty myslyš takym čynom: ce tymčasovo, i ja vyžyvu.

Ty stvorjuješ te, pro ščo dumaješ.

Duže važlyvo zvertaty uvagu na svoje myslennja, pomičaty, na čomu vy zoseredženni. Adže dumky majuť vlastyvisť pidsyljuvaty toj čy inšyj typ povedinky. Do reči, rekomenduju pozbavytysja dvoh sliv: «zavždy» i «nikoly»

Odna moja znajoma likarka kaže: «Ja zavždy znajomljusja ne z tymy hlopcjamy, ja nikoly ne znajdu normaľnogo čolovika». Jakščo vy budete govoryty tak, ce same te, ščo vam dasť Gospoď.

Tomu pozbavljajtesja vsih cyh «nikoly». Zaminiť їh krašče na «do ćogo momentu». Te, jak vy govoryty do sebe, vidobražajeťsja na vašyh počuttjah ta emocijah.

Druzi, my prodovžymo za myť. Vže nezabarom na vas čekaje druga častyna istoriї doktorky Edit Jevy Eğer. Zvertajusja do usih postijnyh sluhačiv našogo podkastu. Jakščo vam podobajeťsja «Inše interv’ju» i vy by hotily i dali jogo sluhaty, buď laska, pidtrymajte nas na Patreoni

Nu a my povertajemosja do istoriї našoї śogodnišńoї geroїni.

I pani Edit Eğer i doktor Frankl u svoїh knygah pyšuť, ščo odrazu pislja zviľnennja z taboriv smerti vony ne vidčuvaly ani radosti, ani polegšennja. To ščo ž vony vidčuvaly?

— Ja rozpovim vam pro cej deń… Cej čolovik, jakyj mene todi vyzvolyv, jomu zaraz 94, a meni 93. Koly ja jogo vperše pobačyla, jomu bulo 18, meni 17ť… Ja ležala v kupi mertvyh til, sama leď žyva. I raptom ja vidčula jak htoś trymaje moju ruku. Ja vidkryla oči i pobačyla taki velyki vusta, vin buv temnoškiryj, ja nikoly takyh ne bačyla v žytti. V jogo očah stojaly sľozy. Vin prostjagnuv meni dekiľka cukerok M&M’s…

A ščodo emocij pislja zviľnennja… Svogo času psyholog Martin Seligman vidkryv fenomen «vyvčennoї bezporadnosti». Ljudy, jakyh zviľnjaly z konctaboriv, vyhodyly z vorit, a potim povertalysja i prosto sidaly na zemlju.

Radžu vam počytaty Eriha Fromma «Vteča vid svobody». Naspravdi, svoboda potrebuje vidpovidaľnosti. Tak, my buly viľnymy, ale my ne znaly, ščo robyty. V konctabori nam ščodnja vbyvaly v golovu, ščo my nikoly ne vyberemosja zvidsy žyvymy. I naviť, koly my buly vyzvoleni, my ne znaly, ščo robyty dali.

Ne bulo pytannja «Čomu ce stalosja zi mnoju?», bulo pytannja «Ščo dali?». Prygaduju, ščo mene poklaly v likarnju. I diagnostuvaly čerevnyj tyf, pnevmoniju, plevryt ta zlamanu spynu. Meni daly korset, v jakomu ja ledve mogla dyhaty… I koly ja prokynulasja na nastupnyj ranok, ja zustrilasja z reaľnistju

Žahlyvyj biľ, rozuminnja, ščo moї baťky vže nikoly ne povernuťsja… Ja rozmirkovuvala nad tym, ščob zakinčyty žyttja samogubstvom. Ale mij Bog zvernuvsja do mene i skazav – jakščo ty pomreš, ty budeš bojaguzkoju. Ale jakščo žytymeš, budeš korysnoju inšym. I ce zminylo moje žyttja. I oś čomu ja śogodni doktorka Edit Jeva Eğer. Ja ne cilyteľka, ale ja vedu ljudej do їh vlasnogo zcilennja.

— Nastupnym velykym krokom u vašomu žytti buv pereїzd z Jevropy do Spolučenyh Štativ Ameryky. Ja znaju, ščo vaša mama duže mrijala tudy potrapyty i bagato pro ce z vamy ta sestramy govoryla. Odnak v Ameryci vse vyjavylosja ne zovsim tak, jak vy očikuvaly…

— Ce bulo v 1949 roci, i pislja nacystśkoї Nimeččyny i komunistyčnoї Rosiї ja pryїhala z nadijeju na demokratiju… Ja važko pracjuvala na fabryci odjagu, otrymujučy duže malo. Pracjuvala bez zupynok, aby zbiľšyty svoju produktyvnisť, i aby hoč trohy zbiľšyty svoju mizernu platnju. Naviť namagalasja ne hodyty zajvyj raz do vbyraľni. I ot koly ja taky vyrišyla shodyty na roboti v tualet, ja pobačyla, ščo isnujuť okremi vbyraľni dlja temnoškiryh. Ce buv šok.

Tomu ja organizuvala temnoškiryh žinok, pryjednalasja do asociaciї spryjannja progresu koľorovogo naselennja i… znajete ščo, maršyruvala razom z Martinom Ljuterom Kingom!

— Vau, ničogo sobi!

— Tak, vin naviť jakoś mene obijnjav. I ja spivala razom z gurtom the Mamas and the Papas «My vse zdolajemo, my vse zdolajemo».

— Ja ne možu ne zapytaty vas pro šče odnu vydatnu osobystisť – doktora Frankla. U vas cikava istorija znajomstva. Vy pročytaly jogo knygu «Ljudyna v pošukah spravžńogo sensu» i napysaly ese «Viktor Frankl i ja». Vono potrapylo do universytetśkoї gazety, a potim htoś napravyv kopiju statti samomu doktoru Franklu. Potim vin napysav vam lysta. Ščo vy vidčuly v toj samyj moment, koly jogo otrymaly?

— Ja ne mogla v ce poviryty. Vin zaproponuvav zustritysja u San Dijego. Tam vin čytav lekciї v Mižnarodnomu universyteti pro pošuk sensu v žytti. My zustrilysja i ja skazala jomu, ščo jogo knyga narešti dala meni dozvil govoryty pro mij dosvid. Tomu ščo do ćogo ja ne hotila, aby ljudy žalily mene, tomu i dovgo nikomu ničogo ne rozpovidala pro vse, ščo stalosja zi mnoju v Jevropi.

Ja prosto hotila buty typovoju amerykankoju. A potim cja knyga zminyla moje žyttja povnistju. Narešti ja mogla dozvolyty sobi ne brehaty i ne vtikaty vid mynulogo. Natomisť dozvolyty ljudjam diznatysja, ščo stalosja, i rozpovisty їm moju istoriju

Tomu ja duže vdjačna Viktoru Franklu. Do reči, ja stala dyplomovanym specialistom z logoterapiї, naprjamku psyhologiї, jakyj vin započatkuvav. I ce duže dopomagaje meni v roboti z pacijentamy, jaki šukajuť sens v žytti.

— Govorjačy pro sens žyttja, v čomu vin poljagaje dlja vas?

— O, sens žyttja dlja mene… U mene troje ditej, p’jať onukiv, sim pravnukiv. U mene nemaje času ani dlja nenavysti, ani dlja pomsty. Ja bula blagoslovenna daty žyttja novomu pokolinnju… Ja znaju, ščo pomru duže ščaslyvoju, tomu ščo smerť – ce častyna našogo žyttja.

Dejaki ljudy bojaťsja pomerty, tomu ščo vony naspravdi ne žyvuť. Pozbaljajtesja strahu – vy ne buly narodženi z nym. Strah ta ljubov ne možuť spivisnuvaty.

— Otže, vaša porada — ce pozbutysja strahu i rozvyvaty v sobi ljubov?

— Tak, ljubyty sebe. Koly vy prokydajetesja vranci, podyviťsja na sebe u dzerkalo i skažiť – «ja ljublju sebe». Biľše nikoly ne bude takogo jak vy. Bagato ljudej možuť robyty vašu robotu, ale nihto tak, jak vy. Vy unikaľni.

Do reči, vy duže garnyj interv’juer. Duže vam djakuju. Vy spravdi dobre robyte svoju spravu. Pročytaly knygu, znajete, pro ščo govoryty. Djakuju vam. Meni poščastylo maty takogo spivrozmovnyka.

— Ce ja vam duže vdjačnyj — i za našu rozmovu i za ci slova. Pered tym, jak my perejdemo do zapytań vid sluhačiv našogo podkastu, naostanok hotiv by poprosyty vas pro poradu vsim, hto zaraz perežyvaje neprosti časy nevyznačenosti pid čas pandemiї.

— Ja by hotila, aby vy zvernuly uvagu na te, jak vy myslyte. Duže važlyvo usvidomljuvaty, pro ščo same vy dumaje, i ščo vy govoryty sobi. Sprobujte zaminyty dumky na kštalt «meni ce ne podobajeťsja, ce nezručno» na taki — «ce tymčasovo i ja ce perežyvu».

Same vid vas zaležyť, jakym bude vaš deń, jakym bude vaše stavlennja do togo, ščo vidbuvajeťsja. Povirte, z pravyľnym nalaštuvannjam, vy budete počuvatysja zadovolenymy vvečeri kožnogo dnja.

Djakuju, pani Eğer. Dali dekiľka zapytań vid sluhačiv našogo podkastu ta čytačiv onlajn vydannja «Na Časi».

— Perše pytannja vid Mariї. Vona perežyla vtratu blyźkoї ljudyny – mamy, jaka borolasja z važkoju hvoroboju. I oś ščo pyše Marija: «koly ne stalo mamy, zi mnoju vidbuvalosja bagato z togo, pro ščo pyše pani Eğer. Napryklad, koly telefon v restorani zadzvonyv takym same ringtonom, jak dzvonyv v klinici, ja bukvaľno vžalasja v stileć. Tebe možuť vidkydaty tudy zapahy, frazy, ščo zavgodno. Cikavo, čy prohodyť ce koly-nebuď abo my možemo lyše robyty jakiś vysnovky, a travma zalyšajeťsja z namy na vse žyttja?

— Ja duže spivčuvaju… A skiľky bulo rokiv Mariї, koly ne stalo mamy?

— Točno ne znaju, ale ne menše 30-ty.

— Otže, vy možete skazaty — djakuju tobi, Bože, za ci 30-ť rokiv. I teper u mene je, ščo zgaduvaty i ščo svjatkuvaty. Tomu ščo žyttja – vono ne pro vtraty i znahidky. Vy ne vtratyly vašu mamu. Cej duh, cja duša bula z vamy ponad 30-ty rokiv i vy možete napysaty vašu vlasnu knygu pro cju istoriju. Povtorjusja — žyttja ne pro vtraty i znahidky. Žyttja pro te, aby svjatkuvaty cej moment i zberigaty spogady. Najbiľšyh dar vid boga — ce spogady.

Tomu ne namagajtesja bigty vid nyh abo borotysja z nymy. Pryjmajte z vdjačnistju počuttja i pam’jatajte — lyše vam vyrišuvaty, jak dovgo za nyh trymatysja

Naspravdi, ja majže ščodnja maju spravu z nagaduvannjamy z mynulogo. Napryklad, koly jdu v torgovyj centr i po dorozi baču deś koljučyj drit, meni može zdatysja, ščo ja v Aušvici. A potim ja rozumiju – ni, vse ok, ja tut, jdu sobi v magazyn. I tut dijsno je koljučyj drit, ale ce ne označaje, ščo ty maješ povertatysja dumkamy nazad i tam zalyšatysja.

Tomu ja spodivajusja, ščo vy žyvete v teperišńomu momenti i vidčuvajete teplo vid spogadiv pro čas, jakyj vy provely razom z mamoju.

— Djakuju za ci tepli slova. Šče odne zapytannja vid sluhačiv. Juljana zapytuje – jak dovgo času pišlo na te, aby podolaty vašu travmu?

— Ja ne znaju, ščo označaje ce slovo — «podolaty». Vse ščo ja možu vam skazaty, ja nikoly ne zabudu tyh podij. U nas svoї vidnošennja z cijeju travmoju. Ja nazyvaju її «moja osoblyva rana, moja zapovitna rana». I vona tut, posidaje osoblyve misce v mojemu serci. I ja ne vtikaju vid neї, ne borjusja z neju.

Aušvic buv miscem, de zalyšylasja častyna mene — ne biľša, ne najkrašča. Ale ja biľše ne vtikaju vid Aušvicu.

— I, nasamkineć, dekiľka pobažań vid vas sluhačam podkastu «Inše interv’ju», vsim tym, hto vže pročytav čy tiľky planuje pročytaty vašu knygu «Vybir».

— Prosto pam’jatajte – Bog stvorjuje nas unikaľnymy. Ospivujte svij osoblyvyj, dorogocinnyj, jedynyj u svojemu rodi diamant. Takoju ljudyny jak vy nikoly ne bulo i ne bude!

Nadsylaju vam najščyriši vitannja ta bagato ljubovi. Pam’jatajte, na zahodi žyttja vy budete otrymuvaty zadovolennja vid dumok ne pro te, ščo vy otrymaly vid svitu, a ščo vy jomu daly.

Šalom! Myru vam!

Druzi, ce vse na śogodni. Jakščo vam spodobavsja cej vypusk, ne zabuďte podilytysja nym z druzjamy ta zalyšyty svij vidguk na Apple Podcasts. Takož hoču zaprosyty vas pidtrymaty podkast i staty jogo patronom. Ce dopomože meni i nadali robyty dlja vas interv’ju z cikavymy ljuďmy.

Nu i zvisno obov’jazkovo pročytajte knygu pani Edit Jevy Eğer «Vybir». Vpevnenyj, vona duže syľno vas nadyhne!

Z vamy buv Volodymyr Anfimov, počujemosja!

Pro podkast «Inše interv’ju»

Vid Backstreet Boys do Bernara Verbera – za čas roboty na radio Volodymyr Anfimov uzjav ponad 200 interv’ju. Zminyvšy sferu i stavšy ekspertom z komunikacij, vin tak samo obožnjuje spilkuvatysja z cikavymy ljuďmy. Kožen geroj podkastu «Inše interv’ju» – ce osobystisť z unikaľnoju istorijeju, nezvyčnym dosvidom abo naborom znań. V rozmovi z vedučym gosti rozpovidajuť pro svoї vzlety ta padinnja, peremogy ta fakapy, i najgolovniše, uroky, jaki zrobyly їh tymy, kym vony je zaraz.

Stańte sponsorom podkastu «Inše interv'ju»

Proponujemo najtrendovišyj ta najefektyvnišyj format integraciї. Za doslidžennjam Nielsen, reklama v podkasti u 4,4 raza efektyvniša za vizuaľnu reklamu.

U vypadku sponsorstva «Inšogo interv’ju» vy otrymujete podvijnu diju: audioreklama v podkasti ta vizuaľna reklama na sajti z garantovanymy peregljadamy ta prosluhovuvannjamy.

Cikavo? Dyviťsja detali za posylannjam ta pyšiť nam na poštu — [email protected]

Sluhajte takož poperednij vypusk podkastu: Oleksij Gončarenko🔈 Podkast «Inše interv’ju»: Edit Jeva Eğer — pro vyžyvannja v Aušvici, samozcilennja ta sylu pozytyvnogo 3🔈 Podkast «Inše interv’ju»: Oleksij Gončarenko — pro Porošenka, Zelenśkogo, baťkivstvo i groši — pro Porošenka, Zelenśkogo, baťkivstvo i groši

Inši podkasty možna znajty pid speciaľnym tegom «Inše interv’ju».

📱 Čytajte Na chasi u Facebook i Twitter, pidpysujteś na kanal u Telegram.

Jakščo vy znajšly pomylku, buď laska, vydiliť fragment tekstu ta natysniť Ctrl Enter.

Dodaty komentar

Takyj e-mail vže zarejestrovano. Skorystujtesja Formoju vhodu abo vvediť inšyj.

Vy vkazaly nekorektni login abo paroľ

Vybačte, dlja komentuvannja neobhidno uvijty.
Šče
Vy čytajete sajt ukraїnśkoju latynkoju. Podrobyci v Manifesti
Hello. Add your message here.

Povidomyty pro pomylku

Tekst, jakyj bude nadislano našym redaktoram: