fbpx
Aa Aa Aa
Aa Aa Aa
Pročytaty vgolos
Zupynyty čytannja

Sorok p’jať miľjoniv: Podiľśk

Сорок п'ять мільйонів: Подільськ
Vid redakciї: Mandrivka baťkivščynoju 45 miľjoniv tryvaje. Na časi — vražennja Jevy Jakubovśkoї vid podoroži do Podiľśka, de dosi trohy zalyšylosja vid Kotovśkogo
Від редакції: Мандрівка батьківщиною 45 мільйонів триває. На часі — враження Єви Якубовської від подорожі до Подільська, де досі трохи залишилося від Котовського
Читати кирилицею

Speciaľni možlyvosti

Pročytaty vgolos
Zupynyty čytannja
Kontrastna versija
  — Ви до Котовська?. — запитує мене провідниця. Я — людина, яка не дуже освічена у декомунізаційних змінах, — а саме у нових старих та й у старих нових назвах міст. Тому Подільськ для мене — питомо Подільськ без ніяких котовських. Ще й нова назва навіює приємні асоціації із Кам’янцем-Подільським, хоч спільного у них нічого немає, — крім використання частини Подільськ. Тому провідниця і голос із динаміків поїзду, які активно оголошували прибування до міфічної станції Котовськ, мене — м’яко кажучи — турбували. Повторимо сцену. — Ви до Котовська? — До Подільська…  — наївно уточнюю. — Ну, так-так, до Подільська…  — і тут я осягнула істину, зрозуміла, як-то кажуть, де собака зарита. Мене очікувало знайомство не з Подільськом, а з Котовським, — тим червоним генералом-розбишакою, який і досі стоїть над цим містом, метафорично звісно. Він примарою переслідує своїх містян. Звісно, влада зробила все для очищення міста від навіть метафори – знесла пам’ятник Котовському. Щоправда, зробила вона це за рік після запущення декомунізаційних процесів, — і те тільки тому, що мала приїхати перевірка. Оскільки її ніхто не запрошував та не чекав, довелося їм діяти під прикриттям ночі. Так на площі, де колись стояв пам’ятник генералові, залишився лише постамент, з якого безжально збили бюст, ще й викинули останнього десь у лісочку. Ясна річ, це міські легенди, — але сліди на постаменті, що і досі стоїть на площі перед вокзалом, підтверджують слова нашого анонімного джерела. Де, кому, ніза-. За усіма нашими спостереженнями, влада вирішила, що містяни мають дізнатися про зміну назви міста від видозміни якраз колись головного пам’ятника міста, — а точніше, від його залишків. Та населення виявилося не настільки вангоздатним, й усі вирішили, що містянам не заходить нова назва. Котовськ був, бідака, такий рідний, і через якихось лихачів, вони мусили знести недолю та й кинули у лісі на поталу вовкам. І не дивно, засвідчувала мені одна з працівниць управління культури міста, що бідна бабуся (образ вибрано для узагальнення знедолених – прим. авт.) , яка колись народилася у Котовську, зараз ніяк не може опановувати нову назву міста (звісно, вангометодами — прим. авт.). Хоча не вперше трапляється така недоленька для бабусь: у 1935 році вже трапився такий виклик — і місто перетворилося з Бірзули на Котовськ. Та сьогодні мова, ясна річ, про інше. Ці нововведення останнім часом аж забуяли: до прикладу, от поміняли на Україну Радянський Союз. Тому-то вирішило управління культури, яко основа основ, спробувати не міняти все докорінно. Середину залишили такою ж, у дію запустили лише покрокові косметичні зміни. І роблять їх такими кроками, аби після нас що… ну, ви знаєте. Та на противагу міським культурним органам (не плутати культурним, як означення якості суто психологічної — прим.авт.) я трішки більше вірю у цю подільську бабусю, і дуже раділа, що хоч працівники управління культури Подільского району зі мною солідарні, і звісно з цією бабусею. Але поки повернемося до тих, хто не вірить. Невіруючі наголошують у розмовах про декомунізацію на знедоленій долі бабусі (підсвідомо знову пославшись до образу знедоленого Котовського) та нагадають про актуальність пізніших змін. Коли саме? Невідомо; але точно не зараз, не на часі. І тут знову вартує підкреслити останнє. Це пізніше здається мені вакциною і в законсервованому, — якщо взагалі знайти, що консервувати, — культурному середовищі міста. Хлопці-школярі, що грали футбол, на стадіоні біля Міського будинку культури, розказували, що для того, аби відвідати кінотеатр, вони їдуть в Одесу, Умань, Вінницю… Звісно, вони би залюбки подивилися мультфільми на великому екрані у рідному місті. Але видається мені, що якраз вони не підпадають під категорію знедолених у списку органів міської влади. Адже вже за кілька метрів від стадіону, у Міському будинку культури, мене запевнили, що кінотеатр як такий віджив себе і ніхто у нього не ходить. Таких 2 дні поневірянь польових пошуків культури викликали у мене лише бажання сісти біля цього будинку К, — де б мала існувати, плекатись, цвісти-пахнути культура — та зронити скупу сльозу. Безумовно, діяльність у місті К присутня: треба ж виправдовувати взяті кошти у держави. Але ці заходи із масштабною рекламою по місту (про яку більшість опитаних містян не здогадується) мають вельми специфічну якість. Тобто можемо сподіватися на добрий рівень утрєніків радянського розливу. Слово утрєнікі так і фігурує у назві цих заходів. Словом, два з половиною дні я поневірялася у своєму шляху під сонцем захованим за хмарами. Але не даремно ж кажуть: стукай — і тобі відкриють. Відкрили мені двері у Подільскому районному відділенні культури, навіть дали диктофон увімкнути, ба навіть сфотографувати та назвали ім’я та прізвище на противагу працівників Міського управління культури, які відхрещувалися від будь-якої ідентифікації. Можливо, це я не ввічлива, і працівники Міського просто працюють під прикриттям (залишається відкритим питання, від кого вони ховаються у рідній державі, але залишимо це на післясценічні обговорення). Отож, рівно у другій половині дня третього, коли я вже не мала навіть маленьку частину від тих великих сподівань Діккенса, сталося диво. І прийшов час відставити жарти у сторону виходу, адже ми отримали справжнє сяйво у кінці тунелю. Щоб трішки пояснити: Подільське районне управління реалізовує проекти і займається налагодженням культури звісно насамперед у районі, але місто також тримає на прицілі. У Подільську вони мають 3 приміщення. Серед них: дитяча бібліотека, де є єдиний театр у місті — ляльковий, а ще доросла бібліотека, бібліотекарі якої навіть колись взяли ґрант та провадили лекції із запрошеними іменитими спікери на одвічні теми приманювання грошей. У цю дорослу бібліотеку і впустили #БУР. А тепер найцікавіше. #БУР, або Трохи від авторки. Я тут мала би розповісти про культурний пласт у Подільську, але захотілося відхилитися від курсу. Хоча, можливо, такий погляд і дає відчути основний нерв. #БУР, — себто Будуємо Україну Разом, — із сенсовим наголосом як раз на останнє. Це — той культурний пласт, який відбувається зараз. Це — покоління, яке вже формується однолітками мого молодшого брата, тобто поколінням Z, яке тільки нещодавно іменували.. . . Якщо прискіпливо підраховувати вік кожного учасника #БУР’у, то матимемо невеликі труднощі із узагальненням. Тут членам умовної родини від 1 до 101. Насамперед, це — люди об’єднані спільною метою, які розуміють важливість не лише метафоричної присутності тут та зараз. Учасники урбанізованого XXI століттям літнього табору мають чіткий графік: прокидання, ранкова руханка (яку я вперто пропускала), сніданок, розподіл на об’єкти  — це зазвичай будинки потребуючих сімей, які опинилися у скрутному становищі і не мають можливості відбудувати чи полагодити своє помешкання (так, бурівці можуть і шпалери клеїти, і будинок споруджувати), іноді ж об’єкти —  це громадські простори. Оскільки учасників табору зазвичай більше 20 і об’єктів кілька штук, старший (можливо буває і старша, але ще таких груп #БУР’у не зустрічала) ділить їх кожного дня, короткий екскурс у життя в польових умовах, робота безпосередньо на об’єктах, культурна програма (лекції, концерти, екскурсії, словом все, аби краще познайомитися із культурою міста у якому працюють), нічна ватра (посиденьки), які іноді переростають у нічні посиденьки, зазвичай із гітарою, сон (о, прекрасне слово нашого життя). І я би наголосила у знайомстві із #БУР’ом не на денних роботах, — де вони допомагають відбудовувати будинки, лагодити майданчики, — а як раз на вечірніх посиденьках, де вони засвідчують розуміння ідеї — для чого вони це роблять. І тут головний висновок. У житті не стикалася із такою кількістю людей, які мислять і осмислюють на 1 м². І що більше химерно дивує, — у приємному сенсі, — це величезна кількість заявок на такий актуальний літній, пізніше осінній, раніше весняний табір. Отже, панове, не все втрачено. Ідемо, як то кажуть, до мети. Наголошу, осмисленої мети. Я БУР’о залежна — цитую одну з учасниць подільского #БУР’у. І мабуть, тільки у такому контексті залежність набуває позитивної характеристики.
29.09.2017,12:50
0
Jeva Jakubovśka
Реклама 👇 Замовити

— Vy do Kotovśka?

— zapytuje mene providnycja. Ja — ljudyna, jaka ne duže osvičena u dekomunizacijnyh zminah, — a same u novyh staryh ta j u staryh novyh nazvah mist. Tomu Podiľśk dlja mene — pytomo Podiľśk bez nijakyh kotovśkyh. Šče j nova nazva navijuje pryjemni asociaciї iz Kam’jancem-Podiľśkym, hoč spiľnogo u nyh ničogo nemaje, — krim vykorystannja častyny «Podiľśk». Tomu providnycja i golos iz dynamikiv poїzdu, jaki aktyvno ogološuvaly prybuvannja do mifičnoї stanciї «Kotovśk», mene — m’jako kažučy — turbuvaly.

Povtorymo scenu.

— Vy do Kotovśka?

— Do Podiľśka…  — naїvno utočnjuju.

— Nu, tak-tak, do Podiľśka…  — i tut ja osjagnula istynu, zrozumila, jak-to kažuť, de sobaka zaryta. Mene očikuvalo znajomstvo ne z Podiľśkom, a z Kotovśkym, — tym červonym generalom-rozbyšakoju, jakyj i dosi stoїť nad cym mistom, metaforyčno zvisno. Vin prymaroju peresliduje svoїh mistjan. Zvisno, vlada zrobyla vse dlja očyščennja mista vid naviť metafory – znesla pam’jatnyk Kotovśkomu. Ščopravda, zrobyla vona ce za rik pislja zapuščennja dekomunizacijnyh procesiv, — i te tiľky tomu, ščo mala pryїhaty perevirka. Oskiľky її nihto ne zaprošuvav ta ne čekav, dovelosja їm dijaty pid prykryttjam noči. Tak na plošči, de kolyś stojav pam’jatnyk generalovi, zalyšyvsja lyše postament, z jakogo bezžaľno zbyly bjust, šče j vykynuly ostanńogo deś u lisočku. Jasna rič, ce miśki legendy, — ale slidy na postamenti, ščo i dosi stoїť na plošči pered vokzalom, pidtverdžujuť slova našogo anonimnogo džerela.

De, komu, niza-

Za usima našymy sposterežennjamy, vlada vyrišyla, ščo mistjany majuť diznatysja pro zminu nazvy mista vid vydozminy jakraz kolyś golovnogo pam’jatnyka mista, — a točniše, vid jogo zalyškiv. Ta naselennja vyjavylosja ne nastiľky vangozdatnym, j usi vyrišyly, ščo mistjanam ne zahodyť nova nazva.

Kotovśk buv, bidaka, takyj ridnyj, i čerez jakyhoś lyhačiv, vony musyly znesty nedolju ta j kynuly u lisi na potalu vovkam. I ne dyvno, zasvidčuvala meni odna z pracivnyć upravlinnja kuľtury mista, ščo bidna babusja (obraz vybrano dlja uzagaľnennja znedolenyh – prym. avt.) , jaka kolyś narodylasja u Kotovśku, zaraz nijak ne može opanovuvaty novu nazvu mista (zvisno, vangometodamy — prym. avt.). Hoča ne vperše trapljajeťsja taka nedoleńka dlja babuś: u 1935 roci vže trapyvsja takyj vyklyk — i misto peretvorylosja z Birzuly na Kotovśk. Ta śogodni mova, jasna rič, pro inše. Ci novovvedennja ostannim časom až zabujaly: do prykladu, ot pominjaly na Ukraїnu Radjanśkyj Sojuz.

Tomu-to vyrišylo upravlinnja kuľtury, jako osnova osnov, sprobuvaty ne minjaty vse dokorinno. Seredynu zalyšyly takoju ž, u diju zapustyly lyše pokrokovi kosmetyčni zminy. I robljať їh takymy krokamy, aby pislja nas ščo… nu, vy znajete. Ta na protyvagu miśkym kuľturnym organam (ne plutaty kuľturnym, jak označennja jakosti suto psyhologičnoї — prym.avt.) ja trišky biľše virju u cju podiľśku babusju, i duže radila, ščo hoč pracivnyky upravlinnja kuľtury Podiľskogo rajonu zi mnoju solidarni, i zvisno z cijeju babuseju.

Ale poky povernemosja do tyh, hto ne viryť. Nevirujuči nagološujuť u rozmovah pro dekomunizaciju na znedolenij «doli» babusi (pidsvidomo znovu poslavšyś do obrazu znedolenogo Kotovśkogo) ta nagadajuť pro aktuaľnisť piznišyh zmin. Koly same? Nevidomo; ale točno «ne zaraz», «ne na časi». I tut znovu vartuje pidkreslyty ostannje. Ce «pizniše» zdajeťsja meni vakcynoju i v zakonservovanomu, — jakščo vzagali znajty, ščo konservuvaty, — kuľturnomu seredovyšči mista.

Hlopci-školjari, ščo graly futbol, na stadioni bilja Miśkogo budynku kuľtury, rozkazuvaly, ščo dlja togo, aby vidvidaty kinoteatr, vony їduť v Odesu, Umań, Vinnycju… Zvisno, vony by zaljubky podyvylysja muľtfiľmy na velykomu ekrani u ridnomu misti. Ale vydajeťsja meni, ščo jakraz vony ne pidpadajuť pid kategoriju «znedolenyh» u spysku organiv miśkoї vlady. Adže vže za kiľka metriv vid stadionu, u Miśkomu budynku kuľtury, mene zapevnyly, ščo kinoteatr jak takyj vidžyv sebe i «nihto u ńogo ne hodyť».

Podiľśk

Miśkyj budynok kuľtury u Podiľśku

Takyh 2 dni ponevirjań poľovyh pošukiv kuľtury vyklykaly u mene lyše bažannja sisty bilja ćogo budynku K, — de b mala isnuvaty, plekatyś, cvisty-pahnuty kuľtura — ta zronyty skupu sľozu. Bezumovno, dijaľnisť u misti K prysutnja: treba ž vypravdovuvaty vzjati košty u deržavy. Ale ci zahody iz masštabnoju reklamoju po mistu (pro jaku biľšisť opytanyh mistjan ne zdogadujeťsja) majuť veľmy specyfičnu jakisť. Tobto možemo spodivatysja na dobryj riveń «utrjenikiv» radjanśkogo rozlyvu. Slovo «utrjeniki» tak i figuruje u nazvi cyh zahodiv.

Slovom, dva z polovynoju dni ja ponevirjalasja u svojemu šljahu pid soncem zahovanym za hmaramy. Ale ne daremno ž kažuť: stukaj — i tobi vidkryjuť. Vidkryly meni dveri u Podiľskomu rajonnomu viddilenni kuľtury, naviť daly dyktofon uvimknuty, ba naviť sfotografuvaty ta nazvaly im’ja ta prizvyšče na protyvagu pracivnykiv Miśkogo upravlinnja kuľtury, jaki vidhreščuvalysja vid buď-jakoї identyfikaciї. Možlyvo, ce ja ne vvičlyva, i pracivnyky Miśkogo prosto pracjujuť pid prykryttjam (zalyšajeťsja vidkrytym pytannja, vid kogo vony hovajuťsja u ridnij deržavi, ale zalyšymo ce na pisljascenični obgovorennja).

Otož, rivno u drugij polovyni dnja treťogo, koly ja vže ne mala naviť maleńku častynu vid tyh velykyh spodivań Dikkensa, stalosja dyvo. I pryjšov čas vidstavyty žarty u storonu vyhodu, adže my otrymaly spravžnje sjajvo u kinci tunelju.

Ščob trišky pojasnyty: Podiľśke rajonne upravlinnja realizovuje proekty i zajmajeťsja nalagodžennjam kuľtury zvisno nasampered u rajoni, ale misto takož trymaje na prycili. U Podiľśku vony majuť 3 prymiščennja. Sered nyh:

  • dytjača biblioteka, de je jedynyj teatr u misti — ljaľkovyj,
  • a šče dorosla biblioteka, bibliotekari jakoї naviť kolyś vzjaly ğrant ta provadyly lekciї iz zaprošenymy imenytymy spikery na odvični temy prymanjuvannja grošej.

U cju doroslu biblioteku i vpustyly #BUR. A teper najcikaviše.

#BUR, abo Trohy vid avtorky

Ja tut mala by rozpovisty pro kuľturnyj plast u Podiľśku, ale zahotilosja vidhylytysja vid kursu. Hoča, možlyvo, takyj pogljad i daje vidčuty osnovnyj nerv.

#BUR, — sebto Budujemo Ukraїnu Razom, — iz sensovym nagolosom jak raz na ostannje. Ce — toj kuľturnyj plast, jakyj vidbuvajeťsja zaraz. Ce — pokolinnja, jake vže formujeťsja odnolitkamy mogo molodšogo brata, tobto pokolinnjam Z, jake tiľky neščodavno imenuvaly.

Jakščo pryskiplyvo pidrahovuvaty vik kožnogo učasnyka #BUR’u, to matymemo nevelyki trudnošči iz uzagaľnennjam. Tut členam umovnoї rodyny vid 1 do 101. Nasampered, ce — ljudy ob’jednani spiľnoju metoju, jaki rozumijuť važlyvisť ne lyše metaforyčnoї prysutnosti tut ta zaraz.

Učasnyky urbanizovanogo XXI stolittjam litńogo taboru majuť čitkyj grafik:

  • prokydannja, rankova ruhanka (jaku ja vperto propuskala),
  • snidanok, rozpodil na ob’jekty  — ce zazvyčaj budynky potrebujučyh simej, jaki opynylysja u skrutnomu stanovyšči i ne majuť možlyvosti vidbuduvaty čy polagodyty svoje pomeškannja (tak, burivci možuť i špalery kleїty, i budynok sporudžuvaty),
  • inodi ž ob’jekty —  ce gromadśki prostory. Oskiľky učasnykiv taboru zazvyčaj biľše 20 i ob’jektiv kiľka štuk, staršyj (možlyvo buvaje i starša, ale šče takyh grup #BUR’u ne zustričala) dilyť їh kožnogo dnja,
  • korotkyj ekskurs u žyttja v poľovyh umovah,
  • robota bezposeredńo na ob’jektah,
  • kuľturna programa (lekciї, koncerty, ekskursiї, slovom vse, aby krašče poznajomytysja iz kuľturoju mista u jakomu pracjujuť),
  • nična vatra (posydeńky), jaki inodi pererostajuť u nični posydeńky, zazvyčaj iz gitaroju, son (o, prekrasne slovo našogo žyttja).

I ja by nagolosyla u znajomstvi iz #BUR’om ne na dennyh robotah, — de vony dopomagajuť vidbudovuvaty budynky, lagodyty majdančyky, — a jak raz na večirnih posydeńkah, de vony zasvidčujuť rozuminnja ideї — dlja čogo vony ce robljať.

I tut golovnyj vysnovok

U žytti ne stykalasja iz takoju kiľkistju ljudej, jaki mysljať i osmysljujuť na 1 m². I ščo biľše hymerno dyvuje, — u pryjemnomu sensi, — ce velyčezna kiľkisť zajavok na takyj aktuaľnyj litnij, pizniše osinnij, raniše vesnjanyj tabir. Otže, panove, ne vse vtračeno. Idemo, jak to kažuť, do mety. Nagološu, osmyslenoї mety.

«Ja BUR’o zaležna» — cytuju odnu z učasnyć podiľskogo #BUR’u. I mabuť, tiľky u takomu konteksti zaležnisť nabuvaje pozytyvnoї harakterystyky.

Teğy: mista

Jakščo vy znajšly pomylku, buď laska, vydiliť fragment tekstu ta natysniť Ctrl Enter.

Dodaty komentar

Takyj e-mail vže zarejestrovano. Skorystujtesja Formoju vhodu abo vvediť inšyj.

Vy vkazaly nekorektni login abo paroľ

Vybačte, dlja komentuvannja neobhidno uvijty.
Šče
Vy čytajete sajt ukraїnśkoju latynkoju. Podrobyci v Manifesti
Hello. Add your message here.

Povidomyty pro pomylku

Tekst, jakyj bude nadislano našym redaktoram: