fbpx
Aa Aa Aa
Aa Aa Aa
Pročytaty vgolos
Zupynyty čytannja

Istorija odnogo teatru

Історія одного театру
Jeva Jakubovśka — ne lyše režyserka ľvivśkogo molodogo teatru «Sklad 2.0», ale j programna dyrektorka teatraľnogo festyvalju «Kit Ğavatovyča» ta radioveduča na «Lvivśkomu Radio». U stinah vinnyćkogo iHUB govoryly iz neju pro mystectvo zagalom, teatr zokrema i perspektyvy kreatyvnyh sfer v Ukraїni na najblyžči roky
Єва Якубовська — не лише режисерка львівського молодого театру «Склад 2.0», але й програмна директорка театрального фестивалю «Кіт Ґаватовича» та радіоведуча на «Львівському Радіо». У стінах вінницького iHUB говорили із нею про мистецтво загалом, театр зокрема і перспективи креативних сфер в Україні на найближчі роки
Читати кирилицею

Speciaľni možlyvosti

Pročytaty vgolos
Zupynyty čytannja
Kontrastna versija
  14 травня 2017 року у Вінниці у театрі ім. Садовського відбудеться прем’єра нової вистави у постановці львівської режисерки Єви Якубовської — Майнц, за мотивами повоєнних років та подій у Німеччині. Згодом цю ж виставу побачать Львів та інші міста. А поки що ми говоримо не лише про новинку від колективу Єви, але й про те, яким вона бачить український театр і перспективу творчості в Україні. Як все починалося. —Цьогоріч я підрахувала, що вже 9 років я займаюсь цією нечистою справою. Все почалося, насправді, зі студентського колективу. Ми не називали це взагалі театром. В якийсь момент ми захотіли щось поставити з групою; щось таке, щоб не вийти на сцену і Шевченка почитати. Спочатку була Снігова королева, потім Мадам Боварі, от і по завершенню один театр, аматорський, у Львові запропонував нам — а ми уже десь 2 роки як грали, — бути їхнім другим складом. Це був такий дуже важкий період, тому що ми були колективом без назви, без нічого, а я взагалі повторювала, що я — не режисер, я просто людина, яка збоку дивиться. Я ніколи не хотіла грати, а це дуже важливо, як я потім зрозуміла. Вкрай важливо, щоби той, хто стає режисером, не хотів бути актором, бути зірочкою. Тож коли прийшли в цей колектив, крім нас, там було 3 других склади, ми називали себе 134-й склад. Це були непросто: репетиції у підвалі, нам надавали приміщення для репетицій. Але там одночасно уживалися три колективи. Кожен хоче щось зіграти, а оскільки ми були мабуть наймолодші, нас не дуже любили (наймолодші — це їм було десь по 40-30 років, а нам по 20+). Пам’ятаю, — це теж такий дуже приємний спогад, — ми мали репетицію в парку культури, на відкритій ділянці, в нас не було можливості репетиції робити в залі. І от ми все проводили у парку, люди оберталися, мовляв, що це тут відбувається. А тепер через 6 років ми тут, у цьому ж парку робимо цілий театральний фестиваль, який називається Кіт Ґаватовича. Коло замкнулося, такий собі самостверджувальний момент. Так сталося, що із тих трьох других складів тільки ми одні зробили постановку. Один театр взагалі провалився (людина, яка там називала себе режисером, взагалі не розуміла, що і як робиться). Інший колектив мав проблеми із алкоголем. В нас, до речі, з того часу є правило: жодного алкоголю під час репетицій. Ну і дуже велику роль зіграло те, що були люди. Це був театр більше людей, ніж мене як режисера. На мене звалилося керівництво, хоча я ніколи не хотіла бути керівником: це дуже небезпечно для здоров’я і фізичного, і психологічного. І ми досить довгий час, — один рік, другий рік, — на одній сцені на Погулянці, щось там пробували. А тоді керівник театру, який нас запросив, підходить і каже: Єво, якщо ти хочеш бути режисером, але ти не хочеш бути актором, ти мусиш розуміти, як це насправді працює. Він почав брати мене до своїх вистав, (вони тоді грали і в театрі ім. Лесі Українки). Це був мій перший досвід великого театру. Досить багато я з ним грала, потім з іншими режисерами. Це вже було спілкування із людьми із фаховою освітою, бо наші перші спроби і актори — то все було на аматорстві засноване. Єва Якубовська із майстер-класом під час фестивалю CodaFest. . Це був дуже довгий процес: навчання, виховання такого театру, щоб його можна було назвати театром. Ми дуже довго називались другий склад іншого театру. А потім в якийсь момент, я зрозуміла, що мені бракує теорії. Тому що якби там не було практика — це круто, важливо, це must, — але теорія у театрі (як і в журналістиці) теж потрібна: основи ти маєш розуміти. І тут парадокс. Я дуже проти цього п’ятирічного навчання для журналістів чи будь-кого, хто 5 років свого життя витрачає виключно на теорію. Не претендую на якусь там певність і правильність, але за моєю системою координат це саме так. Але повчитися було треба. Тоді я пішла на навчання до свого театрального батька — Ярослава Федорчука. Це — актор театру Леся Курбаса. Це—  театр, який майже постійно збирає повні зали, який має свій стиль і дуже довершений у багатьох таких моментах, які мені є дуже близькими. Ми почали із співпраці з Ярославом Федорчуком. Зараз працюємо зі Складом 2.0, запрошуємо людей із досвідом: якісних акторів, якісних режисерів провести інтенсиви, тренінги. Ми прибираємо оцю відсутність освіти академічної прямою співпрацею з цією людиною, яка є носієм теоріїі з практикою, що важливо. Пригадую, у мене була проблема з деякими літерами, і тоді сценічної мови я навчалась в іншої акторки, ще із нашого першого театру. В період того інтенсивного навчання у якийсь момент ми вирішуємо позиціонувати себе як окремий театр. Все більше стикаючись з медіа, я розумію, що має бути бренд, який ти розкручуєш. Першопочатковий театр, Другий склад існував досить довгий час, після того як ми закінчили виш у 2010 році. Єва у місті Лева. . Зараз ми доростаємо до повнометражних вистав, до великої сцени. Це складно, навіть на такому відчуттєвому рівні, нам було важко працювати з цим всім. Особливо коли, ти починаєш розкручувати бренд. Це — серйозніша робота, це більше не є просто колектив друзів, який інколи виїжджає на природу і робить вистави для своїх. Саме тоді відбулися трансформації, і Другий склад розпався. Пішла та частина команди, яка пам’ятала, як все було весело і невимушено на репетиціях, а тут Єва прийшла і стала мегерою — почала щось від усіх вимагати. В цьому була і моя помилка. Я тоді працювала головним редактором — і чомусь теж вирішила, що раз плачу людям гроші, то мушу і вимагати. І те ж саме, з тим, що це все було for fun, а потім пішло не так. Зі мною від початкового складу залишилися деякі актори і звукорежисер, наш Дмитро Готь. Ми тоді саме виступили на ATLAS Weekend, і був тоді такий кумедний момент. Після виступу до нас підійшов охоронець і на питання, як йому вистава, сказав, що ну те і те цікаво звісно, але от музика у вас така шикарна. За рік роботи в оновленому складі актори вже починають жартувати, що годі вже робити компліменти нашому звукорежу, настав час ще когось похвалити. Про фахову освіту учасників та учасниць Склад 2.0. —Навіт наш звукорежисер прийшов до Другого складу як актор — але не склалося (зате склалося зі звуком). Хоча у виставі Майнц у Вінниці він буде грати. Я іноді боюсь, бо це така дуже негативна роль у цій нашій новій постановці. Але він коли виходить грати, буде і далі ставити звук, — його роль поза сценою дуже важлива, насправді. Він за стільки часу спільної нашої роботи надивився на стільки різних акторів, на дуже різні речі, мав теж тренінґи, інтенсиви. Він дуже виріс, тобто зараз він справді може називатись звукорежисером, який з боку дивиться на акторів. Наша акторка Софія Розпутня, ми з нею працюємо дуже давно — і вона теж не має фахової освіти, хоча минулоріч ходила і на цикл тренінґів, і до Ярослава; працювала із різними режисерами. Серед акторів вона має найбільший практичний і теоретичний досвід. За весь час нашої роботи я зрозуміла, що теорії не вистачає — і це потрібно закривати. Про складність виходу на рівень професійної сцени без професійної освіти. —Я постійно думаю, про те, що це погано: не мати фахової освіти. Насправді гадаю, що театри, які складаються із не-профі є і в Києві також. І оце постійне протиставлення аматорів та дипломованих лякає. Дуже часто підіймається питання професійності/непрофесійності, оцієї корочки. Хоча ти можеш теорію закривати книжками, роботою з якимись там тренерами. Як зауважує одна наша подруга, театральна критикиня (і я насправді теж переконана в цьому), є момент, коли професіонали виходять на сцену — і в них немає емоцій, але є база, теорія. А є момент того, коли виходять непрофесіонали, але в них є емоції — і це інколи набагато краще чіпляє глядача. Емоцію треба вміти видобути, — якщо ти не можеш цього зробити після такого-то блоку теорії, то це — величезна проблема. Коли у нас з’явилась вже директорка, ми підіймали це питання і зрозуміли, що будемо закривати це питання через тренінґи та інтенсиви. Я принципово не хочу відправляти акторів вчитись на 5 років у [інститут ім.] Карпенка-Карого. Принципово не хочу, бо я не вважаю це потрібним. Хоча вишкіл є прекрасним, є дуже багато успішних і режисерів, таких яскравих і таких щирих собою, якщо так сказати. Але ми вирішили, що будемо такий блок закривати, запрошуючи до нас тренерів, покриваюче це якимись фінансовими можливостями театру. Вкладаємо в майбутнє, бо це потрібно. Тим, хто думають, що можна робити щось таке яскраве, більш глобальне, без теоретичної бази, мушу сказати: ні, це не так, особливо в цій сфері. Про технології у театрі. —Є театри технологічні. Коли я лекцію нещодавно готувала, то піднімала матеріали про театр незалежної України. Український театр, коли почав існувати, то 1990-ті роки дуже вдарили по сценографії і до сьогодні дуже б’ють, тому що економічне питання було на часі, не було можливостей фінансових. Люди не могли собі дозволити декорації, технологічні, якісні, автоматику. І коли нульові приходять,  то чимало режисерів, що вже звикли до цієї бідності, підсвідомо пропускають той момент, що світло, звук, сцена мають вже нарешті стати якісними. Чому топовий музикант розуміє і може собі поставити світло, а якийсь топовий театр забуває про це? Це дуже потрібно. Є прекрасні можливості, ґрантові і спонсорські. Це реально — піднімати ці гроші. Це дуже складно, але більш ніж переконана, що це — реально. Як на мене, зараз, завдяки British Council, такі можливості реально використовувати. В театрі ім. Леся Курбаса є вистава Зимова казка, де є особливий пісочний годинник — дуже ефектно це все виглядає на сцені і працює на глядача. Вважаю, подібні речі є сенс використовувати. Так само питання відеоарту — дехто каже, що це відволікає від основної вистави, але якщо це використовувати доречно і змістовно, воно дуже збагачує постановку. Про театр, кіно та кінематику. —Олександр Білозуб, — відомий сценограф, працював з Андрієм Жолдаком, — був у якомусь закордонному театрі. І там в певний момент на падусі, тобто зверху сцени, на такій підтримці на канатах пливе актор у човні, фон позаду нього міниться, декорації рухаються. І от він, споглядаючи все це, зауважує: Я дивлюсь на акторів, але я їх не бачу. Вони грають, але мені цікаво дивитись за цим рухом і декораціями, я забуваю про сюжет, стаючи немови дитина. Будь-яка людина у дорослому віці — це й далі ота дитина, і вкрай важливо враховувати це. Важливо не загратися із кіношними прийомами. Багато залежить від фаховості режисера, сценографа. Але повністю закриватися від кінематографічних прийомів, від динаміки, від декорацій — це пережиток. Про глядача. —Насправді буду відвертою (можливо, десь буде звучати дуже пафосно), але наприклад наша історія як театру почалася із того, що ми були глядачами. І актори завжди залишаються як глядачі. Вони спостерігають за пластикою людей, вони не можуть грати те, що вони не бачили, те що вони не перепускали через своє сприйняття. Пам’ятаю, колись Ярослав Федорчук радив записувати якихось цікавих людей і запам’ятовувати їхню пластику. Так народжується автентична манера вашого персонажа на сцені. Гадаю, якби ми зараз були юні й створювали театр, то починали би на якомусь закинутому заводі. Це дуже цікава практика і можна дуже гарно експерементувати. Відсутність приміщення — це навпаки щось цікаве, яке дозволить дати нову форму. Чому хтось сказав, що театр має існувати на сцені, і необов’язково під сценою? Глядач не дурний, йому треба видовища нелінійного, він приходить за сенсами, не просто подивитись і погратись. . . Про поїздки та життя в купе. —У минулому році я їздила більше як літературний агент в турі із письменницею Євгенією Сенік, і коли повернулась, було трохи важко. Я взагалі не уявляю, як можна в тури їздити, як Жадан і Собаки, наприклад. Навіть тут, де я була більше закулісна миша, було складно. Основна проблема: за 2 тижні ти повертаєшся до рідного міста — і бачиш, що втратаєш контакт із оточенням, із друзями.  Життя іде, а ти далі їдеш, а в тебе робота і ще кудись поїхав. Річ у тім, що коли ти сам як носій виступу, сам ведеш лекції, тренінґи чи виступаєш на сцені, то настільки віддаєш багато енергії, що це важко описати. А за вікном тільки міста змінюються. Зазвичай музиканти їздять в такі тури, це не тільки Сергій Вікторович [Жадан], багато прикладів гуртів, які активно гастролюють. Але й навіть якщо взяти суто письменників — того ж Андрія Любку, — я не уявляю в якому стані людина повертається після турне 10 містами за 10 днів. Про відновлення балансу. —Я ніколи не відновлювала баланс, в мене є така проблема. Якось захворівши, я пару днів пролежала у ліжку — а на четвертий день просто сходила з розуму вже від бездіяльності (хоч і розуміла, що треба ще полежати, аби голос не втратити, бо голос для мене дуже важливий, це мій робочий інструмент зрештою). Просто настільки ти звикаєш до якогось такого стану, і ти постійно чимось зайнятий і постійно хтось щось від тебе хоче — фестиваль, виступ, репетицію — що з часом навіть друзі й колеги у тебе починають переплітатися. Це жахливо: ти йдеш вино ввечері із друзями — і однаково починаєш з ними говорити про справи. Зараз, скажу по секрету, фестивальну виставу я не враховую, а Майнц буде моєю лебединою піснею на якийсь час, я думаю десь так на років два. Хочу якийсь час повчитися для себе. Я не йду з театру Склад 2.0, а просто трошки відлучусь. В якийсь момент це буде навіть добре, бо ми підтягнемо теорію. У нас дуже багато таких локальних проектів, у Львові і той же фестиваль який буде тривати. Кіт Ґаватовича залишається і буде залишатися, тому що це занадто важливо і для нас, і для містян. Про приміщення, базу чи прив’язку до місць. —Ми практикуємо проведення відкритих репетицій у бібліотеках, жартома називаючи їх театральним порно. Зазвичай бібліотеки — це шось таке нединамічне, статичне, але зараз у Львові дуже багато цікавих, яскравих, активних бібліотек. Їм це цікаво — і нам це цікаво. Хочеться спробувати, як звучить кожне різне приміщення, я думаю, що ми в результаті таки переселимось назад в наше приміщення. Але зараз поки ще пробуємо, бо дуже такий цікавий на смак експеримент. Про труднощі. —Я переконана, що все реально непросто. Минулого року перед початком фестивалю нас запросили на Радіо SKOVORODA Володимир Бєглов із Вікою Швидко, — це директорка Першої сцени — і обговорювали питання співпраці, культури, бізнесу. Це питання чесності, безумовно, це питання навичок, це питання контактів, це дуже багато питань. Але я переконана, що це реально, може це тому що ми робимо зараз тільки другий фестиваль, і нам все так прекрасно виглядає. Ми зробили другий фестиваль, безумовно і очікувано, що ми вийшли в мінус, але у нас всі події безкоштовні. Безумовно добре, що є Склад 2.0 і директор театру, які готові завжди підтримати, не тільки плечем для плачу, а й гаманцем — і якісь друзі, які готові. Безумовно, Кіт Ґаватовича не відбувся би без людей, які навколо. Постійно кажу, що мистецтво може і має заробляти на собі гроші, воно не є інвалідом — просто треба навчитися це робити. . . У нас зараз ще більша команда Кота Ґаватовича, більше проектів. Ми будемо робити благодійну акцію під робочою назвою Кіт для Лесі: будемо збирати кошти для відновлення театру Лесі Українки. Збирати фінансові пожертви на фестиваль — це дуже непевно; але є можливість збирати кошти і допомогти театрові. Щодо розкрутки й піару — після нашого фестивалю я зрозуміла, що на піар театральний не діють ані аудіо- чи відеореклами, ані баннери. Як більше уваги залучати, яку рекламу ще створювати? Це для мене загадка; ну не випускати ж людей голяка навулиці заради промо театру? Про трансформацію театру та вплив соцмереж. —Мені просто здається, що відбулась така річ, яку музиканти вже збагнули, а театрали і мистецтво більш закрите — в більшості своїй ні. Ми живемо в епоху, коли відео починає займати все — YouTube, Facebook. Зараз відеоролики для Склад 2.0 нам робить Софія та наші друзі. Ці відео змонтовані неідеально, але вони дуже користуються попитом, такий вірусний контент. Поїхали в Запоріжжя — і ми бачимо як театр там живе, якісь такі закулісні речі, і теж це все на відео фіксуємо; такий собі театральний vlog. Навіть як ми в тому поїзді купуємо вареники в Жмеринці. А потім ти сидиш собі холодного вечора, не розумієш, навіщо ти займаєшся тим мистецтвом і дивишся цое відео — і та ні, норм все, треба працювати далі. Я питаю часто у колег, як за кордоном взагалі це відбувається, як на одній сцені уживаються класичні та новітні опери. І мені кажуть: Єво, за кордоном, наприклад у Німеччині, попри класичну оперу є ще дві таких нових. Треба розуміти, що крім тих, хто дивится відео в YouTube чи сидить у Фейсбуці, є ще люди — і це теж аудиторія, її не потрібно пропускати повз себе, вони теж готові платити гроші за якісний продукт. Наприклад, наша вистава Майнц за цільову аудиторію має і старших людей також. От у нас має бути дитячий фестиваль, дитяча сцена, там з дітками молодь, хтось комусь передасть відео — і це круто, сарафанне радіо. Але не варто забувати про цільовий вплив. Не можна говорити про якусь таку одноплановість: тільки все отак, — має бути симбіоз постійний. Про театр загалом і Склад 2.0 зокрема за 2-3 роки. —Колись Любомир Серник, той, хто читає зі мною лекцію про хороших хлопців у театрі (правда, він в літературі), перед нашою першою лекцією у Франківську каже: Єво, а ти думаєш театр — це прибутково, чому ти цим займаєшся?. І я аж із чашкою й тарілкою завмерла: Так, зараз я тобі розкажу! Насправді театр має бути прибутковим, театр теж не є інвалідом — подивіться на театр ДАХ, на Dakh Daughters, вони за кордоном вже більше гастролюють, ніж тут. Якісь театри трансформуються — а є наприклад, Бродвей у США. В них це — народний театр, і він дуже комерційний. Давайте чесно: люди не думають тільки в категоріях високого мистецтва, надзагадковості, мистецтва для митців. У кожного є своя точка відліку і свої смаки. Безумовно, я не хотіла би, щоби Склад 2.0 перетворився на щось таке масове і йшов повністю на поступки тимчасовим бажанням глядача. Зараз я бачу моду на театри. У Львові дуже багато різних театрів відкривається. Є театри, які відкривають іноземці, є режисери, які приїздять. Безумовно це стараннями і влади нашої (дозволю собі навіть таке сказати), й інституцій локальних, які просто беруть і б’ються головою об лід. Ця ж Перша сцена, театр Леся Курбаса — це їхніми стараннями, коопераціями, запрошеннями, недоспаними ночами все відбувається. Але ми маємо лише кількісний зріз. І тут питання, коли буде якісний зріз. Гадаю, цей же безвіз теж повпливає — як колись повпливало падіння залізної завіси, коли з’явились нові жанри. Надважливі кооперації із тими, хто може дати щось нове, з тими хто — скажімо — з іншої школи, з іншої країни, з іншого материка. Тому я думаю, що театр буде розвиватись у якісній такій прогресії — і це круто, коли з’являються нові колективи, коли є така конкуренція добросовісна. А коли конкуренція перетворюється в кооперацію — це ще краще. А для Складу 2.0 за 2 роки? Це так зовсім близько для якихось глобальних передбачень, але я хотіла би бачити, як і далі Склад 2.0 зберігає свою властивість бути командою, яка стала сім’єю. Це — відповідальність один перед одним, яку ми завжди намагаємось вкласти у все, що робимо. Дуже нам бажаю залишатись командою, залишатись сильними і активними. Робити правильні вибори і виставляти правильні пріоритети в житті. Я прогнозую розвиток театру, але десь напевно за 2 роки, більш в такій сухішій перспективі, теоретичній, освітній та організаційній. так щоби кожна наступна вистава ставала кращою. Колись один режисер казав: У мене там вистава гарна, потім не-очень, потім знову гарна. Так не має бути — це неповага до глядача, ти ж працюєш на нього.  Я нам бажаю, щоби ми тільки росли, і кожне наступне  наше дійство було вищим за попереднє, щоби було страшно стрибати вверх.  Часом так давить ця відповідальність, але ти розумієш, що це правильно: стрес загартовує. Все буде красиво у всіх нас. . .
10.05.2017,15:41
0
arhiv Jevy Jakubovśkoї
Реклама 👇 Замовити

14 travnja 2017 roku u Vinnyci u teatri im. Sadovśkogo vidbudeťsja prem’jera novoї vystavy u postanovci ľvivśkoї režyserky Jevy Jakubovśkoї — «Majnc», za motyvamy povojennyh rokiv ta podij u Nimeččyni. Zgodom cju ž vystavu pobačať Lviv ta inši mista. A poky ščo my govorymo ne lyše pro novynku vid kolektyvu Jevy, ale j pro te, jakym vona bačyť ukraїnśkyj teatr i perspektyvu tvorčosti v Ukraїni.

Jak vse počynalosja

—Cogorič ja pidrahuvala, ščo vže 9 rokiv ja zajmajuś cijeju «nečystoju spravoju». Vse počalosja, naspravdi, zi studentśkogo kolektyvu. My ne nazyvaly ce vzagali teatrom. V jakyjś moment my zahotily ščoś postavyty z grupoju; ščoś take, ščob ne vyjty na scenu i Ševčenka počytaty. Spočatku bula «Snigova koroleva», potim «Madam Bovari», ot i po zaveršennju odyn teatr, amatorśkyj, u Lvovi zaproponuvav nam — a my uže deś 2 roky jak graly, — buty їhnim drugym skladom. Ce buv takyj duže važkyj period, tomu ščo my buly kolektyvom bez nazvy, bez ničogo, a ja vzagali povtorjuvala, ščo ja — ne režyser, ja prosto ljudyna, jaka zboku dyvyťsja. Ja nikoly ne hotila graty, a ce duže važlyvo, jak ja potim zrozumila. Vkraj važlyvo, ščoby toj, hto staje režyserom, ne hotiv buty aktorom, buty «ziročkoju». Tož koly pryjšly v cej kolektyv, krim nas, tam bulo 3 drugyh sklady, my nazyvaly sebe «134-j sklad». Ce buly neprosto: repetyciї u pidvali, nam nadavaly prymiščennja dlja repetycij. Ale tam odnočasno užyvalysja try kolektyvy. Kožen hoče ščoś zigraty, a oskiľky my buly mabuť najmolodši, nas ne duže ljubyly («najmolodši» — ce їm bulo deś po 40-30 rokiv, a nam po 20+).

Pam’jataju, — ce tež takyj duže pryjemnyj spogad, — my maly repetyciju v parku kuľtury, na vidkrytij diljanci, v nas ne bulo možlyvosti repetyciї robyty v zali. I ot my vse provodyly u parku, ljudy obertalysja, movljav, ščo ce tut vidbuvajeťsja. A teper čerez 6 rokiv my tut, u ćomu ž parku robymo cilyj teatraľnyj festyvaľ, jakyj nazyvajeťsja «Kit Ğavatovyča». Kolo zamknulosja, takyj sobi samostverdžuvaľnyj moment.

Tak stalosja, ščo iz tyh tŕoh «drugyh skladiv» tiľky my odni zrobyly postanovku. Odyn teatr vzagali provalyvsja (ljudyna, jaka tam nazyvala sebe režyserom, vzagali ne rozumila, ščo i jak robyťsja). Inšyj kolektyv mav problemy iz alkogolem. V nas, do reči, z togo času je pravylo: žodnogo alkogolju pid čas repetycij.

Nu i duže velyku roľ zigralo te, ščo buly ljudy. Ce buv teatr biľše ljudej, niž mene jak režysera. Na mene zvalylosja kerivnyctvo, hoča ja nikoly ne hotila buty kerivnykom: ce duže nebezpečno dlja zdorov’ja i fizyčnogo, i psyhologičnogo. I my dosyť dovgyj čas, — odyn rik, drugyj rik, — na odnij sceni na «Poguljanci», ščoś tam probuvaly. A todi kerivnyk teatru, jakyj nas zaprosyv, pidhodyť i kaže: «Jevo, jakščo ty hočeš buty režyserom, ale ty ne hočeš buty aktorom, ty musyš rozumity, jak ce naspravdi pracjuje». Vin počav braty mene do svoїh vystav, (vony todi graly i v teatri im. Lesi Ukraїnky). Ce buv mij peršyj dosvid velykogo teatru. Dosyť bagato ja z nym grala, potim z inšymy režyseramy. Ce vže bulo spilkuvannja iz ljuďmy iz fahovoju osvitoju, bo naši perši sproby i aktory — to vse bulo na amatorstvi zasnovane.

Istorija odnogo teatru 1
Jeva Jakubovśka iz majster-klasom pid čas festyvalju CodaFest

Ce buv duže dovgyj proces: navčannja, vyhovannja takogo teatru, ščob jogo možna bulo nazvaty «teatrom». My duže dovgo nazyvalyś «drugyj sklad inšogo teatru». A potim v jakyjś moment, ja zrozumila, ščo meni brakuje teoriї. Tomu ščo jakby tam ne bulo praktyka — ce kruto, važlyvo, ce must, — ale teorija u teatri (jak i v žurnalistyci) tež potribna: osnovy ty maješ rozumity. I tut paradoks. Ja duže proty ćogo p’jatyričnogo navčannja dlja žurnalistiv čy buď-kogo, hto 5 rokiv svogo žyttja vytračaje vyključno na teoriju. Ne pretenduju na jakuś tam pevnisť i pravyľnisť, ale za mojeju systemoju koordynat ce same tak. Ale povčytysja bulo treba. Todi ja pišla na navčannja do svogo «teatraľnogo baťka» — Jaroslava Fedorčuka. Ce — aktor teatru Lesja Kurbasa. Ce—  teatr, jakyj majže postijno zbyraje povni zaly, jakyj maje svij styľ i duže doveršenyj u bagaťoh takyh momentah, jaki meni je duže blyźkymy.

My počaly iz spivpraci z Jaroslavom Fedorčukom. Zaraz pracjujemo zi «Skladom 2.0», zaprošujemo ljudej iz dosvidom: jakisnyh aktoriv, jakisnyh režyseriv provesty intensyvy, treningy. My prybyrajemo ocju vidsutnisť osvity akademičnoї prjamoju spivpraceju z cijeju ljudynoju, jaka je nosijem teoriїi z praktykoju, ščo važlyvo. Prygaduju, u mene bula problema z dejakymy literamy, i todi sceničnoї movy ja navčalaś v inšoї aktorky, šče iz našogo peršogo teatru.

V period togo intensyvnogo navčannja u jakyjś moment my vyrišujemo pozycionuvaty sebe jak okremyj teatr. Vse biľše stykajučyś z media, ja rozumiju, ščo maje buty brend, jakyj ty rozkručuješ. Peršopočatkovyj teatr, «Drugyj sklad» isnuvav dosyť dovgyj čas, pislja togo jak my zakinčyly vyš u 2010 roci.

Istorija odnogo teatru 2
Jeva u misti Leva

Zaraz my dorostajemo do povnometražnyh vystav, do velykoї sceny. Ce skladno, naviť na takomu vidčuttjevomu rivni, nam bulo važko pracjuvaty z cym vsim. Osoblyvo koly, ty počynaješ rozkručuvaty brend. Ce — serjozniša robota, ce biľše ne je prosto kolektyv druziv, jakyj inkoly vyїždžaje na pryrodu i robyť vystavy «dlja svoїh». Same todi vidbulysja transformaciї, i «Drugyj sklad» rozpavsja. Pišla ta častyna komandy, jaka pam’jatala, jak vse bulo veselo i nevymušeno na repetycijah, a tut Jeva pryjšla i stala megeroju — počala ščoś vid usih vymagaty. V ćomu bula i moja pomylka. Ja todi pracjuvala golovnym redaktorom — i čomuś tež vyrišyla, ščo raz plaču ljudjam groši, to mušu i vymagaty. I te ž same, z tym, ščo ce vse bulo for fun, a potim pišlo «ne tak».

Zi mnoju vid počatkovogo skladu zalyšylysja dejaki aktory i zvukorežyser, naš Dmytro Goť. My todi same vystupyly na ATLAS Weekend, i buv todi takyj kumednyj moment. Pislja vystupu do nas pidijšov ohoroneć i na pytannja, jak jomu vystava, skazav, ščo «nu te i te cikavo zvisno, ale ot muzyka u vas taka šykarna». Za rik roboty v onovlenomu skladi aktory vže počynajuť žartuvaty, ščo godi vže robyty komplimenty našomu zvukorežu, nastav čas šče kogoś pohvalyty.

Pro fahovu osvitu učasnykiv ta učasnyć «Sklad 2.0»

—Navit naš zvukorežyser pryjšov do «Drugogo skladu» jak aktor — ale «ne sklalosja» (zate sklalosja zi zvukom). Hoča u vystavi «Majnc» u Vinnyci vin bude graty. Ja inodi bojuś, bo ce taka duže negatyvna roľ u cij našij novij postanovci. Ale vin koly vyhodyť graty, bude i dali stavyty zvuk, — jogo roľ poza scenoju duže važlyva, naspravdi. Vin za stiľky času spiľnoї našoї roboty nadyvyvsja na stiľky riznyh aktoriv, na duže rizni reči, mav tež treninğy, intensyvy. Vin duže vyris, tobto zaraz vin spravdi može nazyvatyś zvukorežyserom, jakyj z boku dyvyťsja na aktoriv. Naša aktorka Sofija Rozputnja, my z neju pracjujemo duže davno — i vona tež ne maje fahovoї osvity, hoča mynulorič hodyla i na cykl treninğiv, i do Jaroslava; pracjuvala iz riznymy režyseramy. Sered aktoriv vona maje najbiľšyj praktyčnyj i teoretyčnyj dosvid. Za veś čas našoї roboty ja zrozumila, ščo teoriї ne vystačaje — i ce potribno «zakryvaty».

Pro skladnisť vyhodu na riveń profesijnoї sceny bez profesijnoї osvity

—Ja postijno dumaju, pro te, ščo ce pogano: ne maty fahovoї osvity. Naspravdi gadaju, ščo teatry, jaki skladajuťsja iz ne-«profi» je i v Kyjevi takož. I oce postijne protystavlennja «amatoriv» ta «dyplomovanyh» ljakaje. Duže často pidijmajeťsja pytannja profesijnosti/neprofesijnosti, ocijeї «koročky». Hoča ty možeš teoriju zakryvaty knyžkamy, robotoju z jakymyś tam treneramy. Jak zauvažuje odna naša podruga, teatraľna krytykynja (i ja naspravdi tež perekonana v ćomu), je moment, koly profesionaly vyhodjať na scenu — i v nyh nemaje emocij, ale je baza, teorija. A je moment togo, koly vyhodjať neprofesionaly, ale v nyh je emociї — i ce inkoly nabagato krašče «čipljaje» gljadača. Emociju treba vmity vydobuty, — jakščo ty ne možeš ćogo zrobyty pislja takogo-to bloku teoriї, to ce — velyčezna problema.

Koly u nas z’javylaś vže dyrektorka, my pidijmaly ce pytannja i zrozumily, ščo budemo zakryvaty ce pytannja čerez treninğy ta intensyvy. Ja pryncypovo ne hoču vidpravljaty aktoriv včytyś na 5 rokiv u [instytut im.] Karpenka-Karogo. Pryncypovo ne hoču, bo ja ne vvažaju ce potribnym. Hoča vyškil je prekrasnym, je duže bagato uspišnyh i režyseriv, takyh jaskravyh i takyh ščyryh soboju, jakščo tak skazaty. Ale my vyrišyly, ščo budemo takyj blok zakryvaty, zaprošujučy do nas treneriv, pokryvajuče ce jakymyś finansovymy možlyvostjamy teatru. Vkladajemo v majbutnje, bo ce potribno. Tym, hto dumajuť, ščo možna robyty ščoś take jaskrave, biľš globaľne, bez teoretyčnoї bazy, mušu skazaty: ni, ce ne tak, osoblyvo v cij sferi.

Pro tehnologiї u teatri

—Je teatry tehnologični. Koly ja lekciju neščodavno gotuvala, to pidnimala materialy pro teatr nezaležnoї Ukraїny. Ukraїnśkyj teatr, koly počav isnuvaty, to 1990-ti roky duže vdaryly po scenografiї i do śogodni duže b’juť, tomu ščo ekonomične pytannja bulo na časi, ne bulo možlyvostej finansovyh. Ljudy ne mogly sobi dozvolyty dekoraciї, tehnologični, jakisni, avtomatyku. I koly «nuľovi» pryhodjať,  to čymalo režyseriv, ščo vže zvykly do cijeї bidnosti, pidsvidomo propuskajuť toj moment, ščo svitlo, zvuk, scena majuť vže narešti staty jakisnymy. Čomu topovyj muzykant rozumije i može sobi postavyty svitlo, a jakyjś topovyj teatr zabuvaje pro ce? Ce duže potribno. Je prekrasni možlyvosti, ğrantovi i sponsorśki. Ce reaľno — pidnimaty ci groši. Ce duže skladno, ale biľš niž perekonana, ščo ce — reaľno. Jak na mene, zaraz, zavdjaky British Council, taki možlyvosti reaľno vykorystovuvaty. V teatri im. Lesja Kurbasa je vystava «Zymova kazka», de je osoblyvyj pisočnyj godynnyk — duže efektno ce vse vygljadaje na sceni i «pracjuje» na gljadača. Vvažaju, podibni reči je sens vykorystovuvaty. Tak samo pytannja videoartu — dehto kaže, ščo ce vidvolikaje vid osnovnoї vystavy, ale jakščo ce vykorystovuvaty dorečno i zmistovno, vono duže zbagačuje postanovku.

Jeva Jakubovśka pid čas festyvalju «Kit Ğavatovyča», 2016 rik

Jeva Jakubovśka pid čas festyvalju «Kit Ğavatovyča», 2016 rik

Pro teatr, kino ta kinematyku

—Oleksandr Bilozub, — vidomyj scenograf, pracjuvav z Andrijem Žoldakom, — buv u jakomuś zakordonnomu teatri. I tam v pevnyj moment na padusi, tobto zverhu sceny, na takij pidtrymci na kanatah «plyve» aktor u čovni, fon pozadu ńogo minyťsja, dekoraciї ruhajuťsja. I ot vin, spogljadajučy vse ce, zauvažuje: «Ja dyvljuś na aktoriv, ale ja їh ne baču. Vony grajuť, ale meni cikavo dyvytyś za cym ruhom i dekoracijamy, ja zabuvaju pro sjužet, stajučy nemovy dytyna». Buď-jaka ljudyna u doroslomu vici — ce j dali ota «dytyna», i vkraj važlyvo vrahovuvaty ce. Važlyvo «ne zagratysja» iz «kinošnymy» pryjomamy. Bagato zaležyť vid fahovosti režysera, scenografa. Ale povnistju zakryvatysja vid kinematografičnyh pryjomiv, vid dynamiky, vid dekoracij — ce perežytok.

Pro gljadača

—Naspravdi budu vidvertoju (možlyvo, deś bude zvučaty duže pafosno), ale napryklad naša istorija jak teatru počalasja iz togo, ščo my buly gljadačamy. I aktory zavždy zalyšajuťsja jak gljadači. Vony sposterigajuť za plastykoju ljudej, vony ne možuť graty te, ščo vony ne bačyly, te ščo vony ne «perepuskaly» čerez svoje spryjnjattja. Pam’jataju, kolyś Jaroslav Fedorčuk radyv zapysuvaty jakyhoś cikavyh ljudej i zapam’jatovuvaty їhnju plastyku. Tak narodžujeťsja avtentyčna manera vašogo personaža na sceni.

Gadaju, jakby my zaraz buly juni j stvorjuvaly teatr, to počynaly by na jakomuś zakynutomu zavodi. Ce duže cikava praktyka i možna duže garno eksperementuvaty. Vidsutnisť prymiščennja — ce navpaky ščoś cikave, jake dozvolyť daty novu formu. Čomu htoś skazav, ščo teatr maje isnuvaty na sceni, i neobov’jazkovo pid scenoju?

Gljadač ne durnyj, jomu treba vydovyšča nelinijnogo, vin pryhodyť za sensamy, ne prosto podyvytyś i «pogratyś»

Pro poїzdky ta «žyttja v kupe»

—U mynulomu roci ja їzdyla biľše jak literaturnyj agent v turi iz pyśmennyceju Jevgenijeju Senik, i koly povernulaś, bulo trohy važko. Ja vzagali ne ujavljaju, jak možna v tury їzdyty, jak «Žadan i Sobaky», napryklad. Naviť tut, de ja bula biľše «zakulisna myša», bulo skladno. Osnovna problema: za 2 tyžni ty povertaješsja do ridnogo mista — i bačyš, ščo vtrataješ kontakt iz otočennjam, iz druzjamy.  Žyttja ide, a ty dali їdeš, a v tebe robota i šče kudyś poїhav. Rič u tim, ščo koly ty sam jak nosij vystupu, sam vedeš lekciї, treninğy čy vystupaješ na sceni, to nastiľky viddaješ bagato energiї, ščo ce važko opysaty. A za viknom tiľky mista zminjujuťsja. Zazvyčaj muzykanty їzdjať v taki tury, ce ne tiľky Sergij Viktorovyč [Žadan], bagato prykladiv gurtiv, jaki aktyvno gastroljujuť. Ale j naviť jakščo vzjaty suto pyśmennykiv — togo ž Andrija Ljubku, — ja ne ujavljaju v jakomu stani ljudyna povertajeťsja pislja turne 10 mistamy za 10 dniv.

Pid čas turu iz Jevgenijeju Senik, avtorkoju knygy «Kraїna U»

Pid čas turu iz Jevgenijeju Senik, avtorkoju knygy «Kraїna U»

Pro vidnovlennja balansu

—Ja nikoly ne vidnovljuvala balans, v mene je taka problema. Jakoś zahvorivšy, ja paru dniv proležala u ližku — a na četvertyj deń prosto «shodyla z rozumu» vže vid bezdijaľnosti (hoč i rozumila, ščo treba šče poležaty, aby golos ne vtratyty, bo golos dlja mene duže važlyvyj, ce mij robočyj instrument zreštoju). Prosto nastiľky ty zvykaješ do jakogoś takogo stanu, i ty postijno čymoś zajnjatyj i postijno htoś ščoś vid tebe hoče — festyvaľ, vystup, repetyciju — ščo z časom naviť druzi j kolegy u tebe počynajuť pereplitatysja. Ce žahlyvo: ty jdeš vyno vvečeri iz druzjamy — i odnakovo počynaješ z nymy govoryty «pro spravy». Zaraz, skažu po sekretu, festyvaľnu vystavu ja ne vrahovuju, a «Majnc» bude mojeju «lebedynoju pisneju» na jakyjś čas, ja dumaju deś tak na rokiv dva. Hoču jakyjś čas povčytysja dlja sebe. Ja ne jdu z teatru «Sklad 2.0», a prosto trošky vidlučuś. V jakyjś moment ce bude naviť dobre, bo my pidtjagnemo teoriju. U nas duže bagato takyh lokaľnyh proektiv, u Lvovi i toj že festyvaľ jakyj bude tryvaty. «Kit Ğavatovyča» zalyšajeťsja i bude zalyšatysja, tomu ščo ce zanadto važlyvo i dlja nas, i dlja mistjan.

Pro prymiščennja, bazu čy pryv’jazku do misć

—My praktykujemo provedennja vidkrytyh repetycij u bibliotekah, žartoma nazyvajučy їh «teatraľnym porno». Zazvyčaj biblioteky — ce šoś take nedynamične, statyčne, ale zaraz u Lvovi duže bagato cikavyh, jaskravyh, aktyvnyh bibliotek. Їm ce cikavo — i nam ce cikavo. Hočeťsja sprobuvaty, jak zvučyť kožne rizne prymiščennja, ja dumaju, ščo my v rezuľtati taky pereselymoś nazad v naše prymiščennja. Ale zaraz poky šče probujemo, bo duže takyj cikavyj na smak eksperyment.

Pro trudnošči

—Ja perekonana, ščo vse reaľno neprosto. Mynulogo roku pered počatkom festyvalju nas zaprosyly na «Radio SKOVORODA» Volodymyr Bjeglov iz Vikoju Švydko, — ce dyrektorka «Peršoї sceny» — i obgovorjuvaly pytannja spivpraci, kuľtury, biznesu. Ce pytannja česnosti, bezumovno, ce pytannja navyčok, ce pytannja kontaktiv, ce duže bagato pytań. Ale ja perekonana, ščo ce reaľno, može ce tomu ščo my robymo zaraz tiľky drugyj festyvaľ, i nam vse tak prekrasno vygljadaje. My zrobyly drugyj festyvaľ, bezumovno i očikuvano, ščo my vyjšly «v minus», ale u nas vsi podiї bezkoštovni. Bezumovno dobre, ščo je «Sklad 2.0» i dyrektor teatru, jaki gotovi zavždy pidtrymaty, ne tiľky plečem dlja plaču, a j gamancem — i jakiś druzi, jaki gotovi. Bezumovno, «Kit Ğavatovyča» ne vidbuvsja by bez ljudej, jaki navkolo.

Postijno kažu, ščo mystectvo može i maje zarobljaty na sobi groši, vono ne je invalidom — prosto treba navčytysja ce robyty

U nas zaraz šče biľša komanda «Kota Ğavatovyča», biľše proektiv. My budemo robyty blagodijnu akciju pid robočoju nazvoju «Kit dlja Lesi»: budemo zbyraty košty dlja vidnovlennja teatru Lesi Ukraїnky. Zbyraty finansovi požertvy na festyvaľ — ce duže nepevno; ale je možlyvisť zbyraty košty i dopomogty teatrovi. Ščodo rozkrutky j piaru — pislja našogo festyvalju ja zrozumila, ščo na piar teatraľnyj ne dijuť ani audio- čy videoreklamy, ani bannery. Jak biľše uvagy zalučaty, jaku reklamu šče stvorjuvaty? Ce dlja mene zagadka; nu ne vypuskaty ž ljudej goljaka navulyci zarady promo teatru?

Lekcija pro teatr pid čas festyvalju CodaFest

Lekcija pro teatr pid čas festyvalju CodaFest

Pro transformaciju teatru ta vplyv socmerež

—Meni prosto zdajeťsja, ščo vidbulaś taka rič, jaku muzykanty vže zbagnuly, a teatraly i mystectvo biľš zakryte — v biľšosti svoїj ni. My žyvemo v epohu, koly video počynaje zajmaty vse — YouTube, Facebook. Zaraz videorolyky dlja «Sklad 2.0» nam robyť Sofija ta naši druzi. Ci video zmontovani neideaľno, ale vony duže korystujuťsja popytom, takyj virusnyj kontent. Poїhaly v Zaporižžja — i my bačymo jak teatr tam žyve, jakiś taki zakulisni reči, i tež ce vse na video fiksujemo; takyj sobi teatraľnyj vlog. Naviť jak my v tomu poїzdi kupujemo varenyky v Žmerynci. A potim ty sydyš sobi holodnogo večora, ne rozumiješ, naviščo ty zajmaješsja tym mystectvom i dyvyšsja coe video — i «ta ni, norm vse, treba pracjuvaty dali».

Ja pytaju často u koleg, jak za kordonom vzagali ce vidbuvajeťsja, jak na odnij sceni užyvajuťsja klasyčni ta novitni opery. I meni kažuť: «Jevo, za kordonom, napryklad u Nimeččyni, popry klasyčnu operu je šče dvi takyh novyh». Treba rozumity, ščo krim tyh, hto dyvytsja video v YouTube čy sydyť u Fejsbuci, je šče ljudy — i ce tež audytorija, її ne potribno propuskaty povz sebe, vony tež gotovi platyty groši za jakisnyj produkt. Napryklad, naša vystava «Majnc» za ciľovu audytoriju maje i staršyh ljudej takož.

Ot u nas maje buty dytjačyj festyvaľ, dytjača scena, tam z ditkamy moloď, htoś komuś peredasť video — i ce kruto, sarafanne radio. Ale ne varto zabuvaty pro ciľovyj vplyv. Ne možna govoryty pro jakuś taku odnoplanovisť: «tiľky vse otak», — maje buty symbioz postijnyj.

Pro teatr zagalom i «Sklad 2.0» zokrema za 2-3 roky

—Kolyś Ljubomyr Sernyk, toj, hto čytaje zi mnoju lekciju pro «horošyh hlopciv u teatri» (pravda, vin v literaturi), pered našoju peršoju lekcijeju u Frankivśku kaže: «Jevo, a ty dumaješ teatr — ce prybutkovo, čomu ty cym zajmaješsja?». I ja až iz čaškoju j tarilkoju zavmerla: «Tak, zaraz ja tobi rozkažu!» Naspravdi teatr maje buty prybutkovym, teatr tež ne je «invalidom» — podyviťsja na teatr «DAH», na Dakh Daughters, vony za kordonom vže biľše gastroljujuť, niž tut. Jakiś teatry transformujuťsja — a je napryklad, «Brodvej» u SŠA. V nyh ce — «narodnyj teatr», i vin duže komercijnyj. Davajte česno: ljudy ne dumajuť tiľky v kategorijah vysokogo mystectva, nadzagadkovosti, «mystectva dlja mytciv». U kožnogo je svoja točka vidliku i svoї smaky.

Bezumovno, ja ne hotila by, ščoby «Sklad 2.0» peretvoryvsja na ščoś take masove i jšov povnistju na postupky tymčasovym bažannjam gljadača. Zaraz ja baču modu na teatry. U Lvovi duže bagato riznyh teatriv vidkryvajeťsja. Je teatry, jaki vidkryvajuť inozemci, je režysery, jaki pryїzdjať. Bezumovno ce starannjamy i vlady našoї (dozvolju sobi naviť take skazaty), j instytucij lokaľnyh, jaki prosto beruť i «b’juťsja golovoju ob lid». Cja ž «Perša scena», teatr Lesja Kurbasa — ce їhnimy starannjamy, kooperacijamy, zaprošennjamy, nedospanymy nočamy vse vidbuvajeťsja.

Ale my majemo lyše kiľkisnyj zriz. I tut pytannja, koly bude jakisnyj zriz. Gadaju, cej že bezviz tež povplyvajeIstorija odnogo teatru 3Jak pracjuvatyme bezviz z JeS — jak kolyś povplyvalo padinnja «zaliznoї zavisy», koly z’javylyś novi žanry. Nadvažlyvi kooperaciї iz tymy, hto može daty ščoś nove, z tymy hto — skažimo — z inšoї školy, z inšoї kraїny, z inšogo materyka. Tomu ja dumaju, ščo teatr bude rozvyvatyś u jakisnij takij progresiї — i ce kruto, koly z’javljajuťsja novi kolektyvy, koly je taka konkurencija dobrosovisna. A koly konkurencija peretvorjujeťsja v kooperaciju — ce šče krašče.

A dlja «Skladu 2.0» za 2 roky? Ce tak zovsim blyźko dlja jakyhoś globaľnyh peredbačeń, ale ja hotila by bačyty, jak i dali «Sklad 2.0» zberigaje svoju vlastyvisť buty komandoju, jaka stala sim’jeju. Ce — vidpovidaľnisť odyn pered odnym, jaku my zavždy namagajemoś vklasty u vse, ščo robymo. Duže nam bažaju zalyšatyś komandoju, zalyšatyś syľnymy i aktyvnymy. Robyty pravyľni vybory i vystavljaty pravyľni priorytety v žytti. Ja prognozuju rozvytok teatru, ale deś napevno za 2 roky, biľš v takij suhišij perspektyvi, teoretyčnij, osvitnij ta organizacijnij. tak ščoby kožna nastupna vystava stavala kraščoju. Kolyś odyn režyser kazav: «U mene tam vystava garna, potim «ne-očeń», potim znovu garna». Tak ne maje buty — ce nepovaga do gljadača, ty ž pracjuješ na ńogo.  Ja nam bažaju, ščoby my tiľky rosly, i kožne nastupne  naše dijstvo bulo vyščym za poperednje, ščoby bulo strašno strybaty vverh.  Časom tak davyť cja vidpovidaľnisť, ale ty rozumiješ, ščo ce pravyľno: stres zagartovuje.

Vse bude krasyvo u vsih nas

Jakščo vy znajšly pomylku, buď laska, vydiliť fragment tekstu ta natysniť Ctrl Enter.

Dodaty komentar

Takyj e-mail vže zarejestrovano. Skorystujtesja Formoju vhodu abo vvediť inšyj.

Vy vkazaly nekorektni login abo paroľ

Vybačte, dlja komentuvannja neobhidno uvijty.
Šče
Vy čytajete sajt ukraїnśkoju latynkoju. Podrobyci v Manifesti
Hello. Add your message here.

Povidomyty pro pomylku

Tekst, jakyj bude nadislano našym redaktoram: