Реклама

📖 «Я виглядала саме так, як мала, — як особиста вартова Багряної принцеси»

Уривок з книжки «Річка золотих кісток»
Čytaty latynkoju
📖 «Я виглядала саме так, як мала, — як особиста вартова Багряної принцеси»
  1. Головна
  2. Креатив
  3. 📖 «Я виглядала саме так, як мала, — як особиста вартова Багряної принцеси»
  • Сподобався пост? Став вподобайку!
  • 0
Уривок з книжки «Річка золотих кісток»

Багато років ходили чутки, що не весь рід золотих вовків загинув, що принцеса з роду Маріель, на ім’я Браяр, пережила страшну ніч свого народження… але ніхто не згадував ще одне ім’я — Келла. Довгі двадцять років світ шукав мою близнючку, а я ховала у тіні мрії про Багряну принцесу. Та минуло два десятиліття, і ми нарешті могли розкрити таємницю: ту ніч пережила не одна з роду Маріель, а дві.

Близнючки Келла і Браяр, героїні книжки «Річка золотих кісток», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, все життя ховалися від могутньої чаклунки, яка зруйнувала їхнє королівство, і від людей, які не знають, що вони вовки. Кожна сестра має свою мету: Браяр — вийти заміж за принца союзної зграї і врятувати Золотий двір, а Келла — залишатися таємницею, тінню своєї сестри і запасним планом. Ніхто, окрім принца Грея — друга дитинства і нареченого Браяр, не знає, ким насправді є Келла. І лише в ту мить, коли сестри вперше виходять із укриття, зла чаклунка повертається з новим сонним прокляттям для останньої спадкоємиці Золотого двору.

Келла, змушена рятувати сестру, королівство і власну спадщину, вирушає на зустріч випробуванням, відкриваючи для себе світ, про існування якого вона навіть не підозрювала. І там, поза межами жорстокого вовчого світу, вона вперше запитує себе: ким би вона могла стати, якби наважилася на це?

 

Коли ґрунтова дорога змінилася кам’яною, я прокинулася. Потерла долонями обличчя і, примружившись, подивилася на позолоту навколо дверей та елегантні шпалери.

— Ми тут, — сказала Мез, а Браяр знову закрила оксамитову штору.

Роззявивши рот, я дивилася на величезне місто Гайвік. Я знала, що воно більше за Алесдейл, але воно було просто велетенське, більше щонайменше у двадцять разів. Верхівки дахів тягнулися до хмар, на високих вікнах погойдувалися срібні знамена, а зі шпилів храму злітали голуби. Ми проїхали крізь високі залізні ворота, з-за високих билець на нас дивилися солдати, що охороняли західну дорогу.

Та ледь почувся сильний сморід риби і бруду, магія скінчилася. Стримуючи нудоту, я відсунулася від вікна. На вулицях лежали купи сміття, стояли відра, наповнені риб’ячими тельбухами, бо ми якраз проїжджали повз ринок. Торговці рибою зняли шапки з вовни, без слів вітаючись з нами, інші махали нам з арочних вікон. Вулиці заполонили люди, від їхньої кількості стало моторошно.

Браяр сперлася ліктем на підвіконня і махала всім у відповідь, завчено усміхаючись, а я боролася з бажанням закрити ніс тунікою. Замурзані попелом діти кидали свої вуличні ігри та витріщалися на золоту процесію, а от деякі старші містяни не зважали на нас: певно, звикли бачити таке щоразу, коли королівська родина в’їжджала і виїжджала з міста.

Ми проїхали занедбану площу, на якій людські храми стояли довкола зарослої водоростями западини. Я  обвела поглядом символи, вирізьблені над арочними входами і на маленьких вівтарях, заставлених розплавленими свічками. Люди мали богів для всього. Вовки молилися природі: місяцю, сонцю, землі і морю. А люди — явищам: коханню, багатству, сміливості, дітям, помсті, здоров’ю… десяткам безформних ідей, яких я навіть злічити не могла. Вони молилися навіть вовкам за те, що ми очистили світ від чудовиськ на світанку існування Отріса. Ми вигнали істот і побороли чаклунів, чим принесли континенту мир. Саме тому ми й правили кожним з чотирьох королівств. Ми захищали цей світ.

Та це не значить, що нас любили. Деякі люди відкрито кривилися, коли ми проїжджали переповнені будинки і завалені мотлохом вулиці. Тепер не всі люди вважали нас захисниками. Я нахмурилася, побачивши у високому вікні вивіску: «Шкіряним ловцям тут не раді». Так лайливо звали вовків, які шукали товариство людей. Байдуже, що більшість вовків трималися зграй і не змішувалися з людьми. Це завжди закінчувалося погано. Байдуже, що люди і вовки всіх королівств говорили більш-менш однією мовою, — жили вони геть інакше. Людські імена, їжа, те, що вони цінували, — все відрізнялося від вовчих.

Ми проїхали ринок, і сморід риби поступився запаху нагрітого сонцем вапняку та свіжих літніх квітів. У місті почали з’являтися гарненькі особняки й охайні ряди заквітчаних рожевих дерев. У центрі вовчого кварталу був величезний фонтан. Срібний фасад прикрашали статуї вовків, що випльовували перехрещені цівки води. Я наполовину висунулася з вікна, щоб роздивитися фонтан, який ми проїжджали. Ніколи я не бачила нічого подібного — він був завбільшки з озеро. Ми рухалися до центру міста, і все більше й більше вовчих символів наповнювало громадські місця. На кам’яних бильцях більшості особняків виднілися вирізьблені відбитки лап, вітер тріпотів стягами з силуетами вовків. Певно, ці будинки належали важливим вовчим родинам, придворним, які служили королю, — членам моєї майбутньої зграї.

Чим далі ми заїжджали у велике місто, тим вищими ставали будинки, аж поки ми не доїхали до величезного кам’яного замку. Сім його срібних шпилів, ніби голки, стирчали у небі. Над кам’яними вікнами вили витесані з каменю вовчі голови, а високі опори підтримували велетенський замок, що сягав хмар. Але не тільки замок змусив мене затамувати подих.

За вкритими снігом горами на горизонті тягнувся густий літній ліс. Зелене листя, що коливалося, манило мене. Ціле життя пішло б на те, щоб запам’ятати кожне дерево і кожен струмок у тій хащі, і саме цим мені нестерпно хотілося зайнятися. З кожним поворотом коліс карети, зростало і моє бажання перетворитись та побігти все вивчати. Густі ліси оточували усі чотири столиці, щоб вовкам було де бігати, але я не могла уявити лісу, більшого за цей. «Скоро», — пообіцяла я собі. Скоро я зможу бігати у лісах Гайвіка.

Ворота замку зарипіли металом і відчинилися, ми проїхали крізь гострі арки, на яких були вирізані фази місяця. Я задерла підборіддя вгору, віддаючи шану Богині-місяцю. Мез і Браяр повторили мій жест. Здавалося, що її срібна магія торкається кожного куточка цього місця.

Карети зупинилися, і я поправила своє солдатське вбрання: одягнула на туніку просту куртку, груди підтримував чорний шкіряний корсет, а штани з такої ж шкіри обтягнули стегна. Золоті пряжки на корсеті були того ж кольору, що й позолочене руків’я кинджала в мене на боку. Вигляд доповнювали черевики по коліно і ніж, який я сховала на спині. Я виглядала саме так, як мала, — як особиста вартова Багряної принцеси.

 

 

Читайте Na chasi у Facebook і Twitter, підписуйтесь на канал у Telegram.

Share
Написати коментар
loading...