fbpx
Aa Aa Aa
Aa Aa Aa
Прочитати вголос
Зупинити читання

🔈 Подкаст «Інше інтерв’ю»: Ірма Вітовська — про серіал «Леся+Рома», українок в Італії та роль морального авторитету нації

🔈 Podkast «Inše interv’ju»: Irma Vitovśka — pro serial «Lesja+Roma», ukraїnok v Italiї ta roľ moraľnogo avtorytetu naciї
Відома українська акторка Ірма Вітовська стала новою героїнею подкастів Володимира Анфімова.
Vidoma ukraїnśka aktorka Irma Vitovśka stala novoju geroїneju podkastiv Volodymyra Anfimova.
Čytaty latynkoju

Спеціальні можливості

Прочитати вголос
Зупинити читання
Контрастна версія
  Інше інтерв’ю з Ірмою Вітовською.   Слухати. Або на вашому улюбленому сервісі для подкастів за посиланням. Текстова версія інтерв’ю з Ірмою Вітовською. — Поклонялася вся країна. Я вам скажу, що не бачила такого успіху, ще мало хто знав, коли таксисти возять безкоштовно, коли ДАІшники вас супроводжують як охорона, коли ви приїжджаєте, донецькі бандити вас мають охорону, добровільно безкоштовно з вами ходять. Це була така народна любов, от власне народна. Мені забороняли навіть в східних і південних регіонах, навіть в місті Севастополь говорити російською, тільки щоб я була в цьому персонажі і говорила. Це було справді неймовірно, запит в Google на моє прізвище був 2 мільйони. Це було шалено. — Однак залишатися в образі веселої і трошки недалекої Лесі на все життя Ірмі Вітовській не хотілося… — В мені дуже сильно поєднується відчуття внутрішньої потреби і мотивації тоді працювати. Я не можу працювати на силу. Я насильство мала в своєму житті, коли я ґвалтувала себе і свою внутрішню невідгукуваність. В мене дуже багато таких ролей-калічок, коли ти змушений був іти, тому що треба було заробити, треба було платити кредити, треба було житло зробити, треба було… І я їх люблю, ти все одно їх шкодуєш, але вони абортовані. Це твоє було рішення. Бо викидні – це трошки інше. Були персонажі, яких ти хотів зіграти, але щось ставалось, проект заморожувався, і це саме гірше. Вибачте, я такі зараз терміни називаю. Тому що ролі – це, по суті, твої діти, тільки вони в віртуальному світі живуть. А були такі персонажі небажані, нагуляні якісь, не від серця, герої-калічки, які вводять твоє єство в конфлікт з потребою. І в мене були такі роботи, коли я приходила з роботи і надзвичайно була виснажена, я просто дивилась на ці гроші, а мені хотілося ревіти. Ти відчував себе як повією, розумієте. Але, на жаль, таке траплялось. Я думаю, що кожен актор це мав у своєму житті. У нас час такий, у нас недостатньо для тебе вибору. І на той час так взагалі не було. Леся і Рома якраз знаходилася в моєму обрії симпатій, але ви знаєте, Леся і Рома пробула 4 роки, і вона мені піднадоїла дуже сильно і нерви попила, я вже не хотіла. Я хотіла чогось іншого вже. Я дуже втомлююсь повторювати одне й те саме. І мені пропонували після Лесі і Роми подібні тільки історії, але я зрозуміла, що якщо я ще на одну піду, я більше не вирвусь. Я залишусь в таких подібних образах. І я відмовилася. Я сиділа, мені було дуже складно, в мене був кредит. Я вирішила піти і зробити зусилля над собою, не йти на компроміс. І вже коли мені, мушу згадати нашого режисера Анатолія Матешка, він запропонував мені Акулу, я зайшла такою сексуальною стервою і після цього в мене було теж, я тільки народила, був Лист очікування від Андрія Черних, який приніс мені другий Телетріумф після Лесі і Роми. Теж така стервозна, холена жінка з негативним... Хоча я її завжди виправдовую. І в мене вже пішли такі персонажі. І тоді я відмовлялася вже і від цих. І розумієте, я не можу довго бути в одному напрямку. Воно мені набридає, нецікаво, і тоді я починаю проституйовуватись. Вмикати підсвідомо штамп номер 304. І, власне, мене врятувало, що велике кіно я зайшла не проштампована. — Я боялася, як же це з маскою бути ізольованою від усієї емоційної природи, що стосується крупного плану. Але очима довелося добить цю всю історію. Але це цікаво і амбітно зіграти в половину віку вперед. В Україні ще ніхто такого не робив, мається на увазі у великому такому форматі кіно. Можливо, робили, але на той час ніхто ще так не стартував. Тим більше, персонаж не просто бабуся, а персонаж дещо стихійного символу українських жінок з села, які пережили всі тоталітарні режими, голодомори і ще й можуть постояти, знають, що таке вбити, різати, крушити. Це інше, це скоріше баба-дідо, вони брали на себе функції чоловіків, яких знищили. Отже, це зовсім інша історія, це не просто бабуся весела така. — Я буквально цими словами розповідав своїй мамі. Ми з нею, до речі, разом дивилися Мої думки тихі. А сьогодні я їй рекомендував подивитися фільм Брама і розповідав буквально вашими словами, що це за бабуся, що це не просто бабуся. — Це така здичавіла мавка на момент того, що вона ще й ізольована в лісі, наприклад. Якась валькірія, але народного, де поєднано язицький і божий світ. Вона говорить і з Богородицею, і з русалками, і зі світом темним, і світлим. Люди, які були позбавлені, а культурі поліській це збереглося, тому що гуцули і етнографічні групи, які важкодоступні були, коли офіційна церква намагалася зробити консервативний порядок, так як вони мали таку природу, доступу до них було важко, у них більше збереглось поєднання, коли вони християнство прийняли всією душею, але і зберегли це своє язицтво. І воно поєдналося в унікальну для України палітру. І, власне, в цьому є точка відліку для цієї жінки, це великий багаж знань, досвіду всіх поколінь у цьому. І, крім того, людина прожила майже 10 років сама, вона навчилась полювати, сама давала собі раду, лікувалась травами. А коли людина сама, ми знаємо, Робінзон і все, він входить в метафізичне спілкування з природою, де він вже починає ніби розшифровувати мову рослин і птахів, тварин, і асоціальність ця зрушує його і зовнішньо в сторону тваринного світу, і зрушує його реакції, його подачу тексту, його межі попрані, якісь людських дозволених, але залишилася справжність, чесність, порядність і цей біль, який спаскудив все життя цій жінці, починаючи від колективізації, голодоморів, Другої Світової, різних окупаційних. І вона сприймає як внутрішній агресор, корупційний елемент так званої корумпованої системи персонажів, які в цьому фільмі несуть покарання, так само, як окупанта сприймає. Тому, власне, це не зовсім бабуся, а мені пощастило зіграти такий дуже цікавий стихійний персонаж. Це стихія абсолютно. — Це італійсько-українська картина, я працювала тільки з італійцями, італійський режисер Джованні Дота. Це теж його дебют повнометражного фільму, у нього теж був досить дуже добрий короткий метр Fino alla Fine, є в Ютубі, і вони в Венеції отримали спеціальну відзнаку за цю картину. Цікавий персонаж сам Джованні, цікаві в мене колеги, я дуже подружилася, стала невід’ємною частиною цього колективу. Я грала італійською справді, я мову не знаю, я грала і вчила одночасно, текстами вчила, що говорю, інтонаційно розуміла, що. Вона не є складна мова, насправді, і просто треба сісти і вивчити. — Наскільки я знаю, ви з нуля вчили, і не просто італійську, а ще й сицилійський діалект. Скільки на то часу у вас пішло? — Ой, це все було дуже аврально. Звичайно, я почала вчити вже в вересні, коли була підготовка, кінець серпня – початок вересня. А з середини вересня я вже вивчила все. Єдина була проблема дуже складна – це найважче було, коли я характер вже вловила, і коли я плуталася, і Джованні хотів більше десь переходу в драму, а мене тягнуло десь похохмить. Я швидко вловлювала його напрямок і перебудовувалась, перебудовувала цю всю мову, яку я вже... Але найважче – це те, що кіно не знімається, як вистава, ми йдемо через першу картину, другу. Воно знімається різними інтервалами. І моя героїня, яка приїжджає на початку, вона мову вивчила в інтернеті, тобто це один рівень існування в кадрі, коли ви дуже напружені, коли у вас йде велика дія в голові, тому що ви розшифровуєте, що вам говорять, ви підшукуєте слова, коли ви героя слухаєте інакше, дивлячись в рот, водночас у вас програма, яка запускає переклад одночасний. Тобто це одна манера існування, потім, коли вона вже якийсь час перебуває, це вже інша, коли вона вже може не дивитися на рот, може чути, і тільки коли або емоційно, або дуже швидко говорить, вона знову має, і третя – коли вона абсолютно вільна і сприймає мову. — Вже не звертаєш на це увагу. —Так. І, звичайно, це знімалося хаотично, я весь час прокидалась і думала: Яка я зараз? Де цей логічний перехід? — Це дуже цікаво. Я коли готувався, прочитав про цей фільм таке, що вперше в історії світового кінематографу головна героїня великого комерційного міжнародного кіно – українка. Мені дуже цікаво, що ви відчуваєте? — Я відчуваю – боюся обосраться, знаєте. Це одна справа заявити, а друга справа – хай кіно вийде, тому що Джованні хоч і титулований, давайте подивимося, як йому дасться великий комерційний метр. Тому що в нього кіно дуже прекрасний короткий метр, але це авторське кіно, яке десь працює на велику аудиторію, десь схоже з Антоніо (Лукіча), я б сказала, в манері цього гумору поняття. Але комерційний запит отих атракціонів має трошки іншу модель. І часом дуже образні режисери в комерційному не розуміють, що тут треба простіше. Вони вже звикли бути розумними, концептуальними. Тому ми побачимо, яке вийде кіно, я сподіваюсь, кіно вийде все одно і буде добрим, а може бути дуже добрим, а може бути прекрасним. Але це кіно теж в зоні дозвілля, хоча в ньому власне десь мені по сценарію і по тому, як розвивалася історія, нагадує, пам’ятаєте романтику Південної Європи, французьких, італійських фільмів, там Фанфан-тюльпан, мелодраматичність. Де дуже багато смішного і в той самий час є авантюрна комедія. Авантюрна комедія з мелодрамою і драмою. Тому мені подобається, що ми починаємо не просто шутить, а ще й закладаємо туди справжні людські взаємини, що таке родина, що таке любов 40+, ми даємо надію жінкам і чоловікам, що в будь-який вік воно все прекрасно, як і в молодих людей, все зароджується так само, наївно і смішно. І я не хочу далі спойлерити, я вже й так вам багато відкрила, буде любов, буде смішно, буде багато, тому що головна героїня, прес-реліз вам опишу, не буду казати як, чому, вона не поїхала на заробітки, вона поїхала з іншої причини, це подивитесь в кіно. Вона потрапляє – як потрапляє теж не скажу – в серце мафії, і там все починає закручуватися. І, звичайно, хто переможе, українська жінка чи мафія – дуже строката, справжня, сицилійська, консервативна. Власне, на цьому все будується. — Клас, я вже хочу подивитись. — І на цьому це будується. Чому італійці зацікавились українкою і погодилися фінансувати? Їм сподобалась ідея, причому українка справді для них акцептована національна вже така особистість зі своїм ментальним характером, ментальними особливостями. По-перше, дуже багато змішаних шлюбів, коли в 90-ті – нульові наші жінки їхали туди дуже багато. І, на жаль, це вдарило по нашим родинам, які розвалилися, по дітям, які не отримали достатньо соціального інституту. Власне, маємо що маємо, українських жінок там багато, і українська жінка дуже активна, і єдине, що вони завжди дивуються, що українська жінка завжди хоче все знати, у всьому має бути вплив, вона завжди розбирається краще, ніж будь-хто, навіть краще, ніж президент. Вона всім керує, всім вказує, як треба робити, наказує, переконана, що від неї має крутитися ця кулька, і це, звичайно, їх полонило водночас і їх лякає в один час. Тому на часі стала героїня-українка такої історії, кому мафії давати: витримайте оце. Тому, власне, на цьому має будуватися непоганий конфлікт, і для неї теж нічого не загроза, наші жінки абсолютно, ви бачите, скільки наших жінок воює, і на Майдані наші жінки, і у владу йдуть, і в парламент, і крутять, вертять, і нормально штовхають цю країну. Можливо, іноді мені здається, що жінки ще й зберігають цю країну. — Безумовно. На всіх рівнях. — У нас українська жінка завжди була повз будь-які чоловічі консервативні хомути, на відміну від росіян, де був той Домострой страшний. Українська жінка якщо і не приймала участі в козацьких виборах, вона своєму чоловікові точно прошивала мозок, кого гетьманом робити. — Абсолютно. — Вона це робила дуже довго, системно, як гіпноз, і чоловік уже загіпнотизовано це ім’я в нього, навіть якщо він хотів руку підняти за одного, він піднімав, як собака Павлова, кинутий чіп від жінки. — Зараз це пройшло, і я зрозуміла, що Леська могла абсолютно в нашій країні стати президентом. Не Ірма Вітовська – вибрали би Леську, звичайно. Але я і не бачу для себе зараз мотивації йти в те, що робить порядок. Що таке державотворчість – це зацементування певного порядку. Моя стихійна натура не витримає. Що таке митець, справжній митець? Це той, хто завжди в конфлікті. В мене коли немає роботи, я вдома теж роблю конфлікт, я його шукаю. Це вже зарядженість кожна драматична або сценарна має конфлікт в собі. Ви так народжені, ви шукаєте мотивацію щось зламати і побудувати по-новому. Тому, власне, я дуже небезпечна для цієї історії, тому що я хороша акторка. Поганий актор не небезпечний. Він теж любить порядок, ситість і щоб правильно бабло (капало). А хороший актор, на жаль, страждає на пошук конфлікту, я можу взагалі розвалити все, і знову відбудовувати і знову розвалювати. Це буде ще гірше. Краще хай буде так, порядок. Але хороший митець завжди в конфлікті до будь-якої влади. Митець і мистецтво, згадайте, всі віки усі поети були завжди в опозиції. Вони висміювали хороших імператорів, поганих імператорів, королів. Вони завжди були на стороні вітрів, щоб нічого не застоювалось. Вони завжди були лупою, чи правда сходиться з обіцянками, як він живе. Тому мені цікавіше завжди бути по той бік. І навіть якби Петро Олексійович став президентом, я би була в опозиції до Петра Олексійовича, так само, як до будь-якого президента. — Серйозно? — Так, я вважаю, що мистецтво завжди має бути в опозиції до влади – не в опозиції, аби знести, в поганому змісті, а скоріше в опозиції як до системи сталості. А так як вони представляють систему сталості, просто контролювати може тільки митець і давати пістони. Що сказати супер, а оце ми будемо зараз тролить, і будемо тролить жорстко, тому що ми любимо це діло. — Бачите, скільки у мене там книжок – половина не перечитана. Це ще мало книг, нещодавно тільки почали робити цей стелаж, і це половина не перечитана, ще в коробках лежать. Але я ще до того багато читала... В мене в садочку знаєте, які були улюблені казки? Це були Льюїс Керролл, Міллс і Андерсен. Тобто Ріпку і Колобка ми проїхали десь в ясельній групі, мені вже було нецікаво. Цікавіші були вже ці казки, де дуже багато закладено. І Булгакова я читала в третьому класі – і була готова до нього. І Достоєвського читала в четвертому. — Нічого собі. — Я дуже рано розвивалася. Мені якось аналітика, аналітичний мозок. Я можу бути смішною серед людей, які дуже розумні. Бо я така, якби так як я, думала більшість, у нас була б інша країна, а розумних у нас і так достатньо. Я часом ще неграмотно розмовляю, тому що я часом підпадаю під свої згадки. По-перше, я була російськомовна до 19 років, я вам можу сказати, я думаю цією мовою і навіть часом послуговуюсь. Мій чоловік мені каже: Що це ти вдома перейшла на російську? А я не помічаю ці переключки. А особливо період подъездной лирики, як я називаю, підліткового, протестного, він же був з матерщиною, і я теж послуговуюсь цими словами. Так що не робіть з мене великого морального авторитету, як ми сміялися нещодавно у когось. Я є нормальна людина, якою би хотілось бачити більшість домогосподинь хоча б. А решта фахівців мають бути розумними… Станьте спонсором подкасту Інше інтервю. . Слухайте також попередній випуск подкасту: Ярослав Грицак — про свій подкаст, темну сторону наукового світу та виклик для влади. Про подкаст Інше інтервю. Від Backstreet Boys до Бернара Вербера – за час роботи на радіо Володимир Анфімов узяв понад 200 інтерв’ю. Змінивши сферу і ставши експертом з комунікацій, він так само обожнює спілкуватися з цікавими людьми. Кожен герой подкасту Інше інтерв’ю – це особистість з унікальною історією, незвичним досвідом або набором знань. В розмові з ведучим гості розповідають про свої злети та падіння, перемоги та факапи, і найголовніше, уроки, які зробили їх тими, ким вони є зараз.

«Інше інтерв’ю» з Ірмою Вітовською

 

Про що говорили з Ірмою Вітовською?

Відома українська акторка розповідає про шалену популярність, яку їй приніс серіал «Леся+Рома», пригадує виклики, що стояли перед нею під час зйомок у фантастичній стрічці «Брама», ділиться враженнями від зйомок в україно-італійському фільмі «Коза Ностра», а також відповідає на питання, чи хоче піти у політику.

🔈 Подкаст «Інше інтерв’ю»: Ірма Вітовська — про серіал «Леся+Рома», українок в Італії та роль морального авторитету нації 1

Слухати

Або на вашому улюбленому сервісі для подкастів за посиланням.

Текстова версія інтерв’ю з Ірмою Вітовською

— Привіт! Мене звати Володимир Анфімов, це подкаст «Інше інтерв’ю». Герой кожного епізоду – це особистість з унікальною історією, незвичним досвідом або набором знань. Ми говоримо про злети та падіння, перемоги та факапи, і найголовніше, уроки, які зробили наших героїв тими, ким вони є зараз.

Це п’ятнадцятий і останній в другому сезоні випуск «Іншого інтерв’ю». Я хочу подякувати усім вам за те, що були зі мною останні півроку. Окрема подяка патронам подкасту, які не тільки морально, але і матеріально підтримували і підтримують «Інше інтерв’ю». Зробити це, між іншим, ніколи не пізно – заходьте на Patreon.com/inshe і долучайтеся до доброї справи. Особливо, якщо вам хотілося б почути новий сезон «Іншого інтерв’ю».

Просто зараз хотів би представити сьогоднішню героїню. Це одна з найпопулярніших і, як на мене, найталановитіших українських акторок Ірма Вітовська. Разом з мільйонами українців її ім’я я вперше почув в 2005 році, коли на каналі ICTV почав виходити перший в історії нашої країни україномовний серіал «Леся + Рома»…

— Поклонялася вся країна. Я вам скажу, що не бачила такого успіху, ще мало хто знав, коли таксисти возять безкоштовно, коли ДАІшники вас супроводжують як охорона, коли ви приїжджаєте, донецькі бандити вас мають охорону, добровільно безкоштовно з вами ходять. Це була така народна любов, от власне народна. Мені забороняли навіть в східних і південних регіонах, навіть в місті Севастополь говорити російською, тільки щоб я була в цьому персонажі і говорила. Це було справді неймовірно, запит в Google на моє прізвище був 2 мільйони. Це було шалено.

— Однак залишатися в образі веселої і трошки недалекої Лесі на все життя Ірмі Вітовській не хотілося…

— В мені дуже сильно поєднується відчуття внутрішньої потреби і мотивації тоді працювати. Я не можу працювати на силу. Я насильство мала в своєму житті, коли я ґвалтувала себе і свою внутрішню невідгукуваність. В мене дуже багато таких ролей-калічок, коли ти змушений був іти, тому що треба було заробити, треба було платити кредити, треба було житло зробити, треба було… І я їх люблю, ти все одно їх шкодуєш, але вони абортовані. Це твоє було рішення. Бо викидні – це трошки інше. Були персонажі, яких ти хотів зіграти, але щось ставалось, проект заморожувався, і це саме гірше. Вибачте, я такі зараз терміни називаю. Тому що ролі – це, по суті, твої діти, тільки вони в віртуальному світі живуть. А були такі персонажі небажані, нагуляні якісь, не від серця, герої-калічки, які вводять твоє єство в конфлікт з потребою. І в мене були такі роботи, коли я приходила з роботи і надзвичайно була виснажена, я просто дивилась на ці гроші, а мені хотілося ревіти. Ти відчував себе як повією, розумієте. Але, на жаль, таке траплялось. Я думаю, що кожен актор це мав у своєму житті. У нас час такий, у нас недостатньо для тебе вибору. І на той час так взагалі не було. «Леся і Рома» якраз знаходилася в моєму обрії симпатій, але ви знаєте, «Леся і Рома» пробула 4 роки, і вона мені піднадоїла дуже сильно і нерви попила, я вже не хотіла. Я хотіла чогось іншого вже. Я дуже втомлююсь повторювати одне й те саме. І мені пропонували після «Лесі і Роми» подібні тільки історії, але я зрозуміла, що якщо я ще на одну піду, я більше не вирвусь. Я залишусь в таких подібних образах. І я відмовилася. Я сиділа, мені було дуже складно, в мене був кредит. Я вирішила піти і зробити зусилля над собою, не йти на компроміс. І вже коли мені, мушу згадати нашого режисера Анатолія Матешка, він запропонував мені «Акулу», я зайшла такою сексуальною стервою і після цього в мене було теж, я тільки народила, був «Лист очікування» від Андрія Черних, який приніс мені другий Телетріумф після «Лесі і Роми». Теж така стервозна, холена жінка з негативним… Хоча я її завжди виправдовую. І в мене вже пішли такі персонажі. І тоді я відмовлялася вже і від цих. І розумієте, я не можу довго бути в одному напрямку. Воно мені набридає, нецікаво, і тоді я починаю проституйовуватись. Вмикати підсвідомо штамп номер 304. І, власне, мене врятувало, що велике кіно я зайшла не проштампована.

Говорячи про велике кіно і Ірму Вітовську, варто згадати про фантастичну стрічку 2017 року «Брама». В ній на той момент 43-річна Ірма Вітовська дуже переконливо зіграла бабу Прісю – дивакувату стару, яка живе у Чорнобильській Зоні відчуження разом з донькою і онуком. Бабця вживає галюциногенні гриби, товаришує з русалками і розповідає, як в молодості за часів війни відправила на той світ дванадцятьох німців.

За роль у цій стрічці Ірма Вітовська отримала національну кінопремію «Золота Дзиґа» у номінації «Найкраща акторка». Цікаво, що персонаж баби Прісі був знайомий нашій героїні по її театральній роботі. Однак зіграти цю ж роль в кіно – було ще тим викликом.

— Я боялася, як же це з маскою бути ізольованою від усієї емоційної природи, що стосується крупного плану. Але очима довелося добить цю всю історію. Але це цікаво і амбітно зіграти в половину віку вперед. В Україні ще ніхто такого не робив, мається на увазі у великому такому форматі кіно. Можливо, робили, але на той час ніхто ще так не стартував. Тим більше, персонаж не просто бабуся, а персонаж дещо стихійного символу українських жінок з села, які пережили всі тоталітарні режими, голодомори і ще й можуть постояти, знають, що таке вбити, різати, крушити. Це інше, це скоріше баба-дідо, вони брали на себе функції чоловіків, яких знищили. Отже, це зовсім інша історія, це не просто бабуся весела така.

— Я буквально цими словами розповідав своїй мамі. Ми з нею, до речі, разом дивилися «Мої думки тихі». А сьогодні я їй рекомендував подивитися фільм «Брама» і розповідав буквально вашими словами, що це за бабуся, що це не просто бабуся.

— Це така здичавіла мавка на момент того, що вона ще й ізольована в лісі, наприклад. Якась валькірія, але народного, де поєднано язицький і божий світ. Вона говорить і з Богородицею, і з русалками, і зі світом темним, і світлим. Люди, які були позбавлені, а культурі поліській це збереглося, тому що гуцули і етнографічні групи, які важкодоступні були, коли офіційна церква намагалася зробити консервативний порядок, так як вони мали таку природу, доступу до них було важко, у них більше збереглось поєднання, коли вони християнство прийняли всією душею, але і зберегли це своє язицтво. І воно поєдналося в унікальну для України палітру. І, власне, в цьому є точка відліку для цієї жінки, це великий багаж знань, досвіду всіх поколінь у цьому. І, крім того, людина прожила майже 10 років сама, вона навчилась полювати, сама давала собі раду, лікувалась травами. А коли людина сама, ми знаємо, Робінзон і все, він входить в метафізичне спілкування з природою, де він вже починає ніби розшифровувати мову рослин і птахів, тварин, і асоціальність ця зрушує його і зовнішньо в сторону тваринного світу, і зрушує його реакції, його подачу тексту, його межі попрані, якісь людських дозволених, але залишилася справжність, чесність, порядність і цей біль, який спаскудив все життя цій жінці, починаючи від колективізації, голодоморів, Другої Світової, різних окупаційних. І вона сприймає як внутрішній агресор, корупційний елемент так званої корумпованої системи персонажів, які в цьому фільмі несуть покарання, так само, як окупанта сприймає. Тому, власне, це не зовсім бабуся, а мені пощастило зіграти такий дуже цікавий стихійний персонаж. Це стихія абсолютно.

Якщо ви раптом ще не бачили цей фільм, обов’язкову раджу його переглянути. Щоправда бажано не перед сном. А от стрічку, яка принесла Ірмі Вітовські другу «Золоту Дзиґу» – «Мої думки тихі» – можна дивитися у будь-який час доби і не переживати за якість сну. Свого часу інформації про цей повнометражний дебют режисера Антоніо Лукіча було так багато у інформаційному просторі, що під час нашої розмови з Ірмою ми майже про нього не згадували. А от на чому зупинилися детально, так це на стрічці, яка тільки має побачити світ. Йдеться про фільм «Коза ностра», в якому Ірма Вітовська зіграла роль українки, що опиняється в серці італійською мафії.

— Це італійсько-українська картина, я працювала тільки з італійцями, італійський режисер Джованні Дота. Це теж його дебют повнометражного фільму, у нього теж був досить дуже добрий короткий метр Fino alla Fine, є в Ютубі, і вони в Венеції отримали спеціальну відзнаку за цю картину. Цікавий персонаж сам Джованні, цікаві в мене колеги, я дуже подружилася, стала невід’ємною частиною цього колективу. Я грала італійською справді, я мову не знаю, я грала і вчила одночасно, текстами вчила, що говорю, інтонаційно розуміла, що. Вона не є складна мова, насправді, і просто треба сісти і вивчити.

— Наскільки я знаю, ви з нуля вчили, і не просто італійську, а ще й сицилійський діалект. Скільки на то часу у вас пішло?

— Ой, це все було дуже аврально. Звичайно, я почала вчити вже в вересні, коли була підготовка, кінець серпня – початок вересня. А з середини вересня я вже вивчила все. Єдина була проблема дуже складна – це найважче було, коли я характер вже вловила, і коли я плуталася, і Джованні хотів більше десь переходу в драму, а мене тягнуло десь похохмить. Я швидко вловлювала його напрямок і перебудовувалась, перебудовувала цю всю мову, яку я вже… Але найважче – це те, що кіно не знімається, як вистава, ми йдемо через першу картину, другу. Воно знімається різними інтервалами. І моя героїня, яка приїжджає на початку, вона мову вивчила в інтернеті, тобто це один рівень існування в кадрі, коли ви дуже напружені, коли у вас йде велика дія в голові, тому що ви розшифровуєте, що вам говорять, ви підшукуєте слова, коли ви героя слухаєте інакше, дивлячись в рот, водночас у вас програма, яка запускає переклад одночасний. Тобто це одна манера існування, потім, коли вона вже якийсь час перебуває, це вже інша, коли вона вже може не дивитися на рот, може чути, і тільки коли або емоційно, або дуже швидко говорить, вона знову має, і третя – коли вона абсолютно вільна і сприймає мову.

— Вже не звертаєш на це увагу.

—Так. І, звичайно, це знімалося хаотично, я весь час прокидалась і думала: «Яка я зараз? Де цей логічний перехід?»

— Це дуже цікаво. Я коли готувався, прочитав про цей фільм таке, що вперше в історії світового кінематографу головна героїня великого комерційного міжнародного кіно – українка. Мені дуже цікаво, що ви відчуваєте?

— Я відчуваю – боюся «обосраться», знаєте. Це одна справа заявити, а друга справа – хай кіно вийде, тому що Джованні хоч і титулований, давайте подивимося, як йому дасться великий комерційний метр. Тому що в нього кіно дуже прекрасний короткий метр, але це авторське кіно, яке десь працює на велику аудиторію, десь схоже з Антоніо (Лукіча), я б сказала, в манері цього гумору поняття. Але комерційний запит отих атракціонів має трошки іншу модель. І часом дуже образні режисери в комерційному не розуміють, що тут треба простіше. Вони вже звикли бути розумними, концептуальними. Тому ми побачимо, яке вийде кіно, я сподіваюсь, кіно вийде все одно і буде добрим, а може бути дуже добрим, а може бути прекрасним. Але це кіно теж в зоні дозвілля, хоча в ньому власне десь мені по сценарію і по тому, як розвивалася історія, нагадує, пам’ятаєте романтику Південної Європи, французьких, італійських фільмів, там «Фанфан-тюльпан», мелодраматичність. Де дуже багато смішного і в той самий час є авантюрна комедія. Авантюрна комедія з мелодрамою і драмою. Тому мені подобається, що ми починаємо не просто «шутить», а ще й закладаємо туди справжні людські взаємини, що таке родина, що таке любов 40+, ми даємо надію жінкам і чоловікам, що в будь-який вік воно все прекрасно, як і в молодих людей, все зароджується так само, наївно і смішно. І я не хочу далі спойлерити, я вже й так вам багато відкрила, буде любов, буде смішно, буде багато, тому що головна героїня, прес-реліз вам опишу, не буду казати як, чому, вона не поїхала на заробітки, вона поїхала з іншої причини, це подивитесь в кіно. Вона потрапляє – як потрапляє теж не скажу – в серце мафії, і там все починає закручуватися. І, звичайно, хто переможе, українська жінка чи мафія – дуже строката, справжня, сицилійська, консервативна. Власне, на цьому все будується.

— Клас, я вже хочу подивитись.

— І на цьому це будується. Чому італійці зацікавились українкою і погодилися фінансувати? Їм сподобалась ідея, причому українка справді для них акцептована національна вже така особистість зі своїм ментальним характером, ментальними особливостями. По-перше, дуже багато змішаних шлюбів, коли в 90-ті – нульові наші жінки їхали туди дуже багато. І, на жаль, це вдарило по нашим родинам, які розвалилися, по дітям, які не отримали достатньо соціального інституту. Власне, маємо що маємо, українських жінок там багато, і українська жінка дуже активна, і єдине, що вони завжди дивуються, що українська жінка завжди хоче все знати, у всьому має бути вплив, вона завжди розбирається краще, ніж будь-хто, навіть краще, ніж президент. Вона всім керує, всім вказує, як треба робити, наказує, переконана, що від неї має крутитися ця кулька, і це, звичайно, їх полонило водночас і їх лякає в один час. Тому на часі стала героїня-українка такої історії, кому мафії давати: витримайте оце. Тому, власне, на цьому має будуватися непоганий конфлікт, і для неї теж нічого не загроза, наші жінки абсолютно, ви бачите, скільки наших жінок воює, і на Майдані наші жінки, і у владу йдуть, і в парламент, і крутять, вертять, і нормально штовхають цю країну. Можливо, іноді мені здається, що жінки ще й зберігають цю країну.

— Безумовно. На всіх рівнях.

— У нас українська жінка завжди була повз будь-які чоловічі консервативні хомути, на відміну від росіян, де був той Домострой страшний. Українська жінка якщо і не приймала участі в козацьких виборах, вона своєму чоловікові точно прошивала мозок, кого гетьманом робити.

— Абсолютно.

— Вона це робила дуже довго, системно, як гіпноз, і чоловік уже загіпнотизовано це ім’я в нього, навіть якщо він хотів руку підняти за одного, він піднімав, як собака Павлова, кинутий чіп від жінки.

Цікаво, а чи бачить в керівній ролі Ірма Вітовська себе? Що думає з приводу зміни професії? Про це поговоримо за мить. А просто зараз хочу сказати спасибі нашим інформаційним партнерам – Nachasi. Це онлайн видання про все, що цікавить сучасного українця — від підприємництва та стартапів до культури та урбаністики. Заходьте. Nachasi.com. До речі, за цією ж адресою можете знайти текстові версії подкасту «Інше інтерв’ю».

А ми продовжуємо. В одному старому інтерв’ю Ірму Вітовську запитали, чи не хоче вона в політику. Акторка відповіла, що допоки її асоціюють з Лесею з серіалу – ні. Під час нашої розмови нагадав Ірмі це інтерв’ю і запитав – чи не змінила думку за ці роки?

— Зараз це пройшло, і я зрозуміла, що Леська могла абсолютно в нашій країні стати президентом. Не Ірма Вітовська – вибрали би Леську, звичайно. Але я і не бачу для себе зараз мотивації йти в те, що робить порядок. Що таке державотворчість – це зацементування певного порядку. Моя стихійна натура не витримає. Що таке митець, справжній митець? Це той, хто завжди в конфлікті. В мене коли немає роботи, я вдома теж роблю конфлікт, я його шукаю. Це вже зарядженість кожна драматична або сценарна має конфлікт в собі. Ви так народжені, ви шукаєте мотивацію щось зламати і побудувати по-новому. Тому, власне, я дуже небезпечна для цієї історії, тому що я хороша акторка. Поганий актор не небезпечний. Він теж любить порядок, ситість і щоб правильно бабло (капало). А хороший актор, на жаль, страждає на пошук конфлікту, я можу взагалі розвалити все, і знову відбудовувати і знову розвалювати. Це буде ще гірше. Краще хай буде так, порядок. Але хороший митець завжди в конфлікті до будь-якої влади. Митець і мистецтво, згадайте, всі віки усі поети були завжди в опозиції. Вони висміювали хороших імператорів, поганих імператорів, королів. Вони завжди були на стороні вітрів, щоб нічого не застоювалось. Вони завжди були лупою, чи правда сходиться з обіцянками, як він живе. Тому мені цікавіше завжди бути по той бік. І навіть якби Петро Олексійович став президентом, я би була в опозиції до Петра Олексійовича, так само, як до будь-якого президента.

— Серйозно?

— Так, я вважаю, що мистецтво завжди має бути в опозиції до влади – не в опозиції, аби знести, в поганому змісті, а скоріше в опозиції як до системи сталості. А так як вони представляють систему сталості, просто контролювати може тільки митець і давати пістони. Що сказати супер, а оце ми будемо зараз тролить, і будемо тролить жорстко, тому що ми любимо це діло.

Ну а під кінець нашої розмови тролити Ірма почала вже саму себе. Зокрема, образ морального авторитету нації, якій їй інколи намагаються нав’язувати… А почалося все з книжок, які знаходяться в її кабінеті.

— Бачите, скільки у мене там книжок – половина не перечитана. Це ще мало книг, нещодавно тільки почали робити цей стелаж, і це половина не перечитана, ще в коробках лежать. Але я ще до того багато читала… В мене в садочку знаєте, які були улюблені казки? Це були Льюїс Керролл, Міллс і Андерсен. Тобто «Ріпку» і «Колобка» ми проїхали десь в ясельній групі, мені вже було нецікаво. Цікавіші були вже ці казки, де дуже багато закладено. І Булгакова я читала в третьому класі – і була готова до нього. І Достоєвського читала в четвертому.

— Нічого собі.

— Я дуже рано розвивалася. Мені якось аналітика, аналітичний мозок. Я можу бути смішною серед людей, які дуже розумні. Бо я така, якби так як я, думала більшість, у нас була б інша країна, а розумних у нас і так достатньо. Я часом ще неграмотно розмовляю, тому що я часом підпадаю під свої згадки. По-перше, я була російськомовна до 19 років, я вам можу сказати, я думаю цією мовою і навіть часом послуговуюсь. Мій чоловік мені каже: «Що це ти вдома перейшла на російську?» А я не помічаю ці переключки. А особливо період «подъездной лирики», як я називаю, підліткового, протестного, він же був з матерщиною, і я теж послуговуюсь цими словами. Так що не робіть з мене великого морального авторитету, як ми сміялися нещодавно у когось. Я є нормальна людина, якою би хотілось бачити більшість домогосподинь хоча б. А решта фахівців мають бути розумними…

Друзі, це все на сьогодні. Другий сезон подкасту «Інше інтерв’ю» завершено. Я хочу подякувати усім патронам та героям подкасту, а також людям, які допомагали його робити – Олексію Нежикову, Роксолані Макар, а також окрема подяка моїй дружині – Олені Мураховській за підтримку.

Якщо ви хочете, аби вийшов третій сезон «Іншого інтерв’ю» – дайте мені знати. Напишіть про це в коментарях на нашій сторінці в ФБ, у відгуках на Apple Podcasts або в нашому Телеграм каналі. А якщо ваше бажання дійсно велике, тоді запрошую вас стати патроном «Іншого інтерв’ю» і підтримати подкаст невеликим донейтом.

З вами був Володимир Анфімов, почуємося!

Станьте спонсором подкасту «Інше інтерв'ю»

Пропонуємо найтрендовіший та найефективніший формат інтеграції. За дослідженням Nielsen, реклама в подкасті у 4,4 раза ефективніша за візуальну рекламу.

У випадку спонсорства «Іншого інтерв’ю» ви отримуєте подвійну дію: аудіореклама в подкасті та візуальна реклама на сайті з гарантованими переглядами та прослуховуваннями.

Цікаво? Дивіться деталі за посиланням та пишіть нам на пошту — [email protected]

Слухайте також попередній випуск подкасту: Ярослав Грицак — про свій подкаст, темну сторону наукового світу та виклик для влади🔈 Подкаст «Інше інтерв’ю»: Ірма Вітовська — про серіал «Леся+Рома», українок в Італії та роль морального авторитету нації 2🔈 Подкаст «Інше інтерв’ю»: Ярослав Грицак — про свій подкаст, темну сторону наукового світу та виклик для влади.

Інші подкасти можна знайти під спеціальним тегом «Інше інтерв’ю».

Про подкаст «Інше інтерв’ю»

Від Backstreet Boys до Бернара Вербера – за час роботи на радіо Володимир Анфімов узяв понад 200 інтерв’ю. Змінивши сферу і ставши експертом з комунікацій, він так само обожнює спілкуватися з цікавими людьми. Кожен герой подкасту «Інше інтерв’ю» – це особистість з унікальною історією, незвичним досвідом або набором знань. В розмові з ведучим гості розповідають про свої злети та падіння, перемоги та факапи, і найголовніше, уроки, які зробили їх тими, ким вони є зараз.

📱 Читайте Na chasi у Facebook і Twitter, підписуйтесь на канал у Telegram.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.
Ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: