Aa Aa Aa
Aa Aa Aa
Прочитати вголос
Зупинити читання

Як змінився дизайн міського простору за 27 років — українські реалії

Jak zminyvsja dyzajn miśkogo prostoru za 27 rokiv — ukraїnśki realiї

В рамках спецпроекту «12 історій про незалежну Україну» редакція Na chasi презентує розмову з Юрієм Грановським та Максимом Головком. Вони — співзасновники громадської організації «Агенти Змін», що займається дослідженням Києва та Одеси: громадських просторів, вулиць, площ. За 30 років в Україні простори великих міст юридично належать містянам, де-факто — не належать нікому. Як подолати це явище й які основні тренди розвитку міського дизайну?
V ramkah specproektu «12 istorij pro nezaležnu Ukraїnu» redakcija Na chasi prezentuje rozmovu z Jurijem Granovśkym ta Maksymom Golovkom. Vony — spivzasnovnyky gromadśkoї organizaciї «Agenty Zmin», ščo zajmajeťsja doslidžennjam Kyjeva ta Odesy: gromadśkyh prostoriv, vulyć, plošč. Za 30 rokiv v Ukraїni prostory velykyh mist jurydyčno naležať mistjanam, de-fakto — ne naležať nikomu. Jak podolaty ce javyšče j jaki osnovni trendy rozvytku miśkogo dyzajnu?
Čytaty latynkoju

Спеціальні можливості

Прочитати вголос
Зупинити читання
Контрастна версія
  Як виглядали вулиці в 90-ті — і чому в нульових громадські простори занедбали. За словами Юрія, ці 27 років можна поділити на 2 етапи: варварське захоплення територій комерцією, після — переосмислення, яке поки нічого не змінило. До 1991 року громадські простори виглядали як гігантські відстані між будинками, які мали б перетворитися на сади. Такі пустирі у спальних районах — це приклад так званої модерністської забудови. 30 років тому ці території, відведені під сади, експлатувалися, за ними доглядали. Тоді для місцевої влади важливо було створювати показові подвір’я — тож за ними був жорсткий контроль Згодом контроль зникає разом із радянськими ЖЕКами. Основні проблеми, які виникли внаслідок цих змін: Зараз містяни не знають, що з цими територіями робити, адже фізично важко доглядати за подвір’ями, розміри яких іноді сягали 10 тис кв. м. Площа занадто велика, аби люди могли назвати її своєю. Окрім розміру, простори біля власних будинків містяни не наважуються вважати їхньою власністю, адже жителі інших будинків також проходять щодня цим подвір’ям, чи вигулюють тут собак. Результат: присвоєння цих територій людиною не відбулося — вони стали нічийними. Так розпочався процес занедбання — і на закинуті території прийшла комерція у форматі МАФів, зауважує Грановський: Читайте також: Юрій Грановський — про те, як Агенти Змін роблять Київ ОК — І, на жаль, ця культура комерціалізації простору сприймається як норма. Через відсутність прецедентів люди не розуміють, що можуть бути альтернативи пустиру чи базару. За логікою містян, пустир — це погано, базар, хот-доги, пиво — це добре. Краще так, аніж нічого. Розповідаючи про вулиці, Юрій констатує: публічним простором в Україні вони ніколи не вважалися. Це — виключно транспортні артерії. Українці думають: вулиця — це дорога, отже вона лише для машин. Площі, в свою чергу, виглядають як беззмістовна пательня під сонцем, де у кращому випадку є фонтан: — Через гігантоманію радянської доби, площі ми успадкували такі, щоб там можна було проводити демонстрації і любити вождя. МАФи як елемент публічних просторів. Юрій розповідає — з’явилися МАФи в той момент, коли 2 фактори наклалися один на одного: людям були потрібні магазини дорогою додому, підприємцям хотілося задовольнити цю потребу простим шляхом. МАФ — це найбільш мобільний і найдешевший спосіб, для якого використовується загарбання та приватизація нічийних територій. Він не потребує багато інвестицій, тому найпопулярніший серед комерсантів. Водночас, це — потрібний елемент в просторі, бо у мешканців є потреба купувати товари, коли вони йдуть з роботи додому, зазначає Максим. Проблема не в тому, що МАФи існують, а у тому, де вони стоять і як виглядають, яких санітарних і архітектурних норм дотримано. Точки продажу можуть навіть стати прикрасою міста, як, наприклад, у Будапешті — якщо врегулювати їхній вигляд та роботу. Для чого потрібні нові громадські простори. У Державних будівельних нормах України немає такого поняття, як громадський чи публічний простір, каже Юрій. Це формулювання лише починають вживати, маючи на увазі декілька точок у місті, створених урбаністами протягом останніх років. Хоча публічний простір — це уся територія, що знаходиться між будинками та приватними територіями, до якої кожна людина має доступ. Читайте також: 7 відповідей про те, що таке універсальний дизайн Нові публічні простори, що створюються у містах — це, переважно, усі ті ж помпезні ідеї без функціонального змісту, що були вигадані 30 років тому: якщо фонтан — то найбільший та наймузичніший, якщо каштан — то найвищий. До того ж, більшість ініціатив — із ноткою PR-кампанії. Депутати вирішують: До дня Києва подаруємо людям альтанки, хоча жителям потрібне щось інше. Проектів, що дійсно переосмислюють функцію просторів, зараз одиниці. Поки що не йдеться про масове змінення просторів, а про те, щоб показати, що покинуті подвір’я — це не норма. — В рамках похибки, 95% публічних просторів — це витоптані подвір’я та занедбані площі, а 5% — це новобудови, які створили на прибудинкових територіях ландшафтний дизайн — додає Максим Головко. Оптимізм, що заважає. Максим помічає, що все нове для пішоходів та відпочинку — це все містяни оцінюють як Круто!. — У нас все було настільки погано, що люди будь-яку дрібну зміну сприймають позитивно. З іншого боку, цей оптимізм заважає зробити якісний ривок. Люди не звертають увагу на те, що немає пандусів на Поштовій площі. Киянам і так нормально: інклюзивність не стоїть гострою проблемою — є лише поодинокі пости у Facebook. Так само гостро й не стоїть питання про те, що не вистачає громадських вбиралень. Коли навіть цього мінімуму немає, але площу реконструювали — люди все одно задоволені, хоча ми й досі не можемо досягти найнижчого рівня якості. Читайте також: 30+ англомовних подкастів щодо урбаністики, які варто слухати Базові проблеми рано чи пізно вирівняються за пірамідою Маслоу: спочатку задовольнити людські потреби — потім захочеться естетики. Обговорення будуть не про те, чи потрібні нам вбиральні, а про те, чи хочемо ми скандинавський стиль. Потім бесіди стануть ще складнішими: з’являться обговорення про процеси, дискримінацію, інклюзивність, про те, що одні спільноти витісняють інші. — Цей процес запущено і він незворотній, бо люди починають говорити, в тому числі і в Facebook — каже Юрій. Як люди починають присвоювати території. Зараз ми сприймаємо територію поза своїм будинком як ворожу територію: там знаходяться лише безхатьки, алкоголіки, наркомани, і тому там не можу знаходитися я. Саме через цей стереотип містяни не хочуть покращувати вулиці, бо прийдуть інші, які все зруйнують. І поки люди туди не виходять — вони вважатимуть, що там залишаються ці ворожі інші. Тож ці фактори взаємопов’язані: потрібно вийти у публічний простір і почати проводити у ньому час — тоді збільшиться зона комфорту за межі приватної квартири. Один з прикладів того, як люди починають вважати простори своїми — це перекриття для транспорту вулиці Сагайдачного у Києві. — Це — експеримент, за яким ми спостерігаємо вже рік. Спочатку люди обурювалися: нащо перекривали, якщо ніхто не ходить? Іноді туди таки проривався транспорт, який ввозив товари у магазини на цій вулиці. Людей це спантеличувало: це моє чи не моє? Ми ходили сюди на обід щодня і бачили, як люди потроху починають переходити дорогу не тільки на пішохідних переходах і тротуарах. Як тільки люди ментально присвоять ці простори і зрозуміють, що мають право на них, вони почнуть вимагати, щоб на їхніх подвір’ях з’явилися не просто лавки, а якісні вуличні меблі для обіду на свіжому повітрі. Рано чи пізно люди дійдуть і до того, що якщо на ціх вуличних меблях спатиме безхатченко — це нормально, бо це його стиль життя. Кожен має право на те, щоб присвоїти цю лавку на деякий час. Грановський зауважує: — І ми маємо вирішувати питання не про те, як безхатьків проганяти, а як їх інтегрувати у суспільство. У публічному просторі і має відбуватися ця інтеграція. Депутати, яким вигідно облаштовувати публічні простори. Щороку ми спостерігаємо, як у дворах наших будинків з’являються лавки, на яких великими літерами вказано: Цю лавку встановив депутат міської ради Петро Петренко. Читайте також: В Україні з’явився онлайн-каталог міських просторів На думку Максима, те, що депутати перед виборами масово облаштовують публічні простори — нормальний процес, адже їм не вдастсься все життя ставити одні лише лавки біля під’їздів. Політики еволюціонуватимуть, адже через 5 років лавка вже не буде унікальним виявом турботи: доведеться облаштовувати подвір’я з нуля і до повного його завершення, а не лише встромити кілька гойдалок у землю. Зараз депутати розуміють, що облаштування просторів — це важливо, тож напрямок розвиватиметься. Можливо, згодом політики почнуть навіть замовляти в дизайнерів плани цих подвір’їв. З іншого боку, за словами Юрія, люди вже перенасичені цими кольоровими пластиковими майданчиками, тож у майбутньому йтиметься не про кількість, а про якість. Кількості вже достатньо — нікого не здивуєш тим, що пан міський голова поставив спортивний майданчик у дворі. Тому дискусія переключиться на вирішення реальних потреб і якість. Архітектура як частина міської естетики. Хоч будинками та просторам займаються різні люди, ці складові поступово об’єднуються і впливають один на одного. Сьогодні забудовники використовують публічні простори як спосіб дати додаткову цінність до своїх новобудов. Максим розповідає — українська архітектура розділилася на 2 основних потоки: Перший і основний — пінопластове бароко, через яке стираются кордони між дешевою імітацією і оригінальними історичними будівлями. Другий — пострадянський стиль 1990-х. — Так проявляється бажання людей відчути себе у розкоші після Радянського періоду, коли вишуканість була не на часі. Окрім цього, на формування стилю також вплинули поїздки в европейські столиці, де досі зберігся історизм. Результатом цих чинників став виток будівництва у стилі пінопластове бароко, адже люди думають, що в історичному центрі архітектори мають створювати подібне до того, що вже є. Відповідь архітекторів — люди таке хочуть, тому ми будуємо. Більшість з них вважає, що нічого страшного в імітації немає. На думку Максима, імітація історизму не дає розвиватися новому, навіть, якби виглядала чудово. За його словами, така архітектура заважає говорити з людьми сучасними методами про те, що світ змінився. — Архітектуру пінопластового барокко більше не сприймають в Європі. Після Другої Світової війни було зруйновано багато старих будівель, вони стали цінністю. Тому ті проекти, які роблять вигляд, що вони старі — це прояв несмаку. Важливо зберігати контраст: має бути чітко видно, які саме будинки старі, аби люди їх берегли. Читайте також: Головний архітектор Львова — про історію будівництва міста, невдалі споруди сучасників та бруківку В Україні цей дискурс зруйновано. Саме тому, коли з’являється Театр на Подолі, виникає бурхливе обговорення: люди обурюються, що на історичному Андріївському узвозі втілити сучасний проект. Потім виявляється, що вулиця не така вже й історична, бо там майже не залишилося оригінальних будинків. Чому ніхто не знав про це? Бо вони усі побудовані за одним шаблоном. — І чим довше ми затягуватимемо з тим, щоб почати казати людям про сучасність — тим міцніше формуватиметься суспільна думка, що так і має бути — пояснює Максим. За його словами, молодим архітекторам нічого і ніде зробити. Їм не дають спробувати зробити нове, тому що простіше зробити за певними шаблонами, бо нікому насправді не потрібні ці творчі вибрики молоді, яка намагається змінити старий уклад. Другий напрямок української архітектури — новий український стиль родом із 1990-х. Його недоліки у тому, що він ніби-то сучасний, але базується на застарілих технологіях. Сучасна архітектура тісно пов’язана із сучасними технологіями, тож створювати нове старими технологіями — не найкраща ідея. Цей період залишив нам перелік будівель: Південний вокзал, Універмаг Україна, Банк на Січових Стрільців (на розі Обсерваторної). Максим виділяє і третій напрямок — сучасні та якісні приклади, яких у Києві можна нарахувати приблизно 1%. Половина з них спроектована не українцями, як-от Німецьке Консульство на Володимирській чи Посольство Нідерландів на Контрактовій. Максим пояснює: ці проекти вдалі не тому, що замість асфальту там — граніт. Їх вдалість — в тому, як вони використовуватимуться: коли будівлі інклюзивні, енергоефективні, а простір навколо — озеленений. Прочитати інші з 12 історій Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО Інтерньюз-Україна за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора

Як виглядали вулиці в 90-ті — і чому в «нульових» громадські простори занедбали

За словами Юрія, ці 27 років можна поділити на 2 етапи:

  • варварське захоплення територій комерцією,
  • після — переосмислення, яке поки нічого не змінило.

До 1991 року громадські простори виглядали як гігантські відстані між будинками, які мали б перетворитися на сади. Такі пустирі у спальних районах — це приклад так званої модерністської забудови. 30 років тому ці території, відведені під сади, експлатувалися, за ними доглядали. Тоді для місцевої влади важливо було створювати «показові подвір’я» — тож за ними був жорсткий контроль

Згодом контроль зникає разом із радянськими ЖЕКами. Основні проблеми, які виникли внаслідок цих змін:

  • Зараз містяни не знають, що з цими територіями робити, адже фізично важко доглядати за подвір’ями, розміри яких іноді сягали 10 тис кв. м.
  • Площа занадто велика, аби люди могли назвати її «своєю».
  • Окрім розміру, простори біля власних будинків містяни не наважуються вважати їхньою власністю, адже жителі інших будинків також проходять щодня цим подвір’ям, чи вигулюють тут собак. Результат: присвоєння цих територій людиною не відбулося — вони стали нічийними.

Так розпочався процес занедбання — і на закинуті території прийшла комерція у форматі МАФів, зауважує Грановський:

Читайте також: Юрій Грановський — про те, як Агенти Змін «роблять Київ ОК»

— І, на жаль, ця культура комерціалізації простору сприймається як норма. Через відсутність прецедентів люди не розуміють, що можуть бути альтернативи пустиру чи базару. За логікою містян, пустир — це погано, базар, хот-доги, пиво — це добре. Краще так, аніж нічого.

Розповідаючи про вулиці, Юрій констатує: публічним простором в Україні вони ніколи не вважалися. Це — виключно транспортні артерії. Українці думають: вулиця — це дорога, отже вона лише для машин. Площі, в свою чергу, виглядають як беззмістовна пательня під сонцем, де у кращому випадку є фонтан:

— Через гігантоманію радянської доби, площі ми успадкували такі, щоб там можна було проводити демонстрації і любити вождя.

МАФи як елемент публічних просторів

Юрій розповідає — з’явилися МАФи в той момент, коли 2 фактори наклалися один на одного:

  • людям були потрібні магазини дорогою додому,
  • підприємцям хотілося задовольнити цю потребу простим шляхом.
  • МАФ — це найбільш мобільний і найдешевший спосіб, для якого використовується загарбання та приватизація нічийних територій. Він не потребує багато інвестицій, тому найпопулярніший серед комерсантів.

Водночас, це — потрібний елемент в просторі, бо у мешканців є потреба купувати товари, коли вони йдуть з роботи додому, зазначає Максим. Проблема не в тому, що МАФи існують, а у тому, де вони стоять і як виглядають, яких санітарних і архітектурних норм дотримано. Точки продажу можуть навіть стати прикрасою міста, як, наприклад, у Будапешті — якщо врегулювати їхній вигляд та роботу.

Для чого потрібні нові громадські простори

У Державних будівельних нормах України немає такого поняття, як громадський чи публічний простір, каже Юрій. Це формулювання лише починають вживати, маючи на увазі декілька точок у місті, створених урбаністами протягом останніх років. Хоча публічний простір — це уся територія, що знаходиться між будинками та приватними територіями, до якої кожна людина має доступ.

Читайте також: 7 відповідей про те, що таке універсальний дизайн

Нові публічні простори, що створюються у містах — це, переважно, усі ті ж помпезні ідеї без функціонального змісту, що були вигадані 30 років тому:

  • якщо фонтан — то найбільший та наймузичніший,
  • якщо каштан — то найвищий.
  • До того ж, більшість ініціатив — із ноткою PR-кампанії. Депутати вирішують: «До дня Києва подаруємо людям альтанки», хоча жителям потрібне щось інше.

Проектів, що дійсно переосмислюють функцію просторів, зараз одиниці. Поки що не йдеться про масове змінення просторів, а про те, щоб показати, що покинуті подвір’я — це не норма.

— В рамках похибки, 95% публічних просторів — це витоптані подвір’я та занедбані площі, а 5% — це новобудови, які створили на прибудинкових територіях ландшафтний дизайн — додає Максим Головко.

Оптимізм, що заважає

Максим помічає, що все нове для пішоходів та відпочинку — це все містяни оцінюють як «Круто!».

— У нас все було настільки погано, що люди будь-яку дрібну зміну сприймають позитивно.

З іншого боку, цей оптимізм заважає зробити якісний ривок. Люди не звертають увагу на те, що немає пандусів на Поштовій площі. Киянам і так нормально: інклюзивність не стоїть гострою проблемою — є лише поодинокі пости у Facebook. Так само гостро й не стоїть питання про те, що не вистачає громадських вбиралень. Коли навіть цього мінімуму немає, але площу реконструювали — люди все одно задоволені, хоча ми й досі не можемо досягти найнижчого рівня якості.

Читайте також: 30+ англомовних подкастів щодо урбаністики, які варто слухати

Базові проблеми рано чи пізно вирівняються за пірамідою Маслоу: спочатку задовольнити людські потреби — потім захочеться естетики. Обговорення будуть не про те, чи потрібні нам вбиральні, а про те, чи хочемо ми скандинавський стиль.

Потім бесіди стануть ще складнішими: з’являться обговорення про процеси, дискримінацію, інклюзивність, про те, що одні спільноти витісняють інші.

— Цей процес запущено і він незворотній, бо люди починають говорити, в тому числі і в Facebook — каже Юрій.

Як люди починають присвоювати території

Зараз ми сприймаємо територію поза своїм будинком як ворожу територію: там знаходяться лише «безхатьки, алкоголіки, наркомани», і тому там не можу знаходитися я. Саме через цей стереотип містяни не хочуть покращувати вулиці, бо прийдуть «інші», які все зруйнують. І поки люди туди не виходять — вони вважатимуть, що там залишаються ці ворожі «інші».

Тож ці фактори взаємопов’язані: потрібно вийти у публічний простір і почати проводити у ньому час — тоді збільшиться зона комфорту за межі приватної квартири.

Один з прикладів того, як люди починають вважати простори своїми — це перекриття для транспорту вулиці Сагайдачного у Києві.

— Це — експеримент, за яким ми спостерігаємо вже рік. Спочатку люди обурювалися: нащо перекривали, якщо ніхто не ходить? Іноді туди таки проривався транспорт, який ввозив товари у магазини на цій вулиці. Людей це спантеличувало: це моє чи не моє? Ми ходили сюди на обід щодня і бачили, як люди потроху починають переходити дорогу не тільки на пішохідних переходах і тротуарах.

Як тільки люди ментально присвоять ці простори і зрозуміють, що мають право на них, вони почнуть вимагати, щоб на їхніх подвір’ях з’явилися не просто лавки, а якісні вуличні меблі для обіду на свіжому повітрі.

Рано чи пізно люди дійдуть і до того, що якщо на ціх вуличних меблях спатиме безхатченко — це нормально, бо це його стиль життя. Кожен має право на те, щоб присвоїти цю лавку на деякий час. Грановський зауважує:

— І ми маємо вирішувати питання не про те, як безхатьків проганяти, а як їх інтегрувати у суспільство. У публічному просторі і має відбуватися ця інтеграція.

Депутати, яким вигідно облаштовувати публічні простори

Щороку ми спостерігаємо, як у дворах наших будинків з’являються лавки, на яких великими літерами вказано: «Цю лавку встановив депутат міської ради Петро Петренко».

Читайте також: В Україні з’явився онлайн-каталог міських просторів

На думку Максима, те, що депутати перед виборами масово облаштовують публічні простори — нормальний процес, адже їм не вдастсься все життя ставити одні лише лавки біля під’їздів. Політики еволюціонуватимуть, адже через 5 років лавка вже не буде унікальним виявом турботи: доведеться облаштовувати подвір’я з нуля і до повного його завершення, а не лише встромити кілька гойдалок у землю. Зараз депутати розуміють, що облаштування просторів — це важливо, тож напрямок розвиватиметься. Можливо, згодом політики почнуть навіть замовляти в дизайнерів плани цих подвір’їв.

З іншого боку, за словами Юрія, люди вже перенасичені цими кольоровими пластиковими майданчиками, тож у майбутньому йтиметься не про кількість, а про якість. Кількості вже достатньо — нікого не здивуєш тим, що пан міський голова поставив спортивний майданчик у дворі. Тому дискусія переключиться на вирішення реальних потреб і якість.

Архітектура як частина міської естетики

Хоч будинками та просторам займаються різні люди, ці складові поступово об’єднуються і впливають один на одного. Сьогодні забудовники використовують публічні простори як спосіб дати додаткову цінність до своїх новобудов.

Максим розповідає — українська архітектура розділилася на 2 основних потоки:

  • Перший і основний — «пінопластове бароко», через яке стираются кордони між дешевою імітацією і оригінальними історичними будівлями.
  • Другий — пострадянський стиль 1990-х.

— Так проявляється бажання людей відчути себе у розкоші після Радянського періоду, коли вишуканість була не на часі. Окрім цього, на формування стилю також вплинули поїздки в европейські столиці, де досі зберігся історизм.

Результатом цих чинників став виток будівництва у стилі пінопластове бароко, адже люди думають, що в історичному центрі архітектори мають створювати подібне до того, що вже є. Відповідь архітекторів — люди таке хочуть, тому ми будуємо. Більшість з них вважає, що нічого страшного в імітації немає.

На думку Максима, імітація історизму не дає розвиватися новому, навіть, якби виглядала чудово. За його словами, така архітектура заважає говорити з людьми сучасними методами про те, що світ змінився.

— Архітектуру пінопластового барокко більше не сприймають в Європі. Після Другої Світової війни було зруйновано багато старих будівель, вони стали цінністю. Тому ті проекти, які роблять вигляд, що вони старі — це прояв несмаку. Важливо зберігати контраст: має бути чітко видно, які саме будинки старі, аби люди їх берегли.

Читайте також: Головний архітектор Львова — про історію будівництва міста, невдалі споруди сучасників та бруківку

В Україні цей дискурс зруйновано. Саме тому, коли з’являється Театр на Подолі, виникає бурхливе обговорення: люди обурюються, що на історичному Андріївському узвозі втілити сучасний проект. Потім виявляється, що вулиця не така вже й історична, бо там майже не залишилося оригінальних будинків. Чому ніхто не знав про це? Бо вони усі побудовані за одним шаблоном.

— І чим довше ми затягуватимемо з тим, щоб почати казати людям про сучасність — тим міцніше формуватиметься суспільна думка, що так і має бути — пояснює Максим.

За його словами, молодим архітекторам нічого і ніде зробити. Їм не дають спробувати зробити нове, тому що простіше зробити за певними шаблонами, бо нікому насправді не потрібні ці творчі вибрики молоді, яка намагається змінити старий уклад.

Другий напрямок української архітектури — новий український стиль родом із 1990-х. Його недоліки у тому, що він ніби-то сучасний, але базується на застарілих технологіях.

Сучасна архітектура тісно пов’язана із сучасними технологіями, тож створювати нове старими технологіями — не найкраща ідея. Цей період залишив нам перелік будівель: Південний вокзал, Універмаг «Україна», Банк на Січових Стрільців (на розі Обсерваторної).

Максим виділяє і третій напрямок — сучасні та якісні приклади, яких у Києві можна нарахувати приблизно 1%. Половина з них спроектована не українцями, як-от Німецьке Консульство на Володимирській чи Посольство Нідерландів на Контрактовій. Максим пояснює: ці проекти вдалі не тому, що замість асфальту там — граніт. Їх вдалість — в тому, як вони використовуватимуться: коли будівлі інклюзивні, енергоефективні, а простір навколо — озеленений.

Прочитати інші з 12 історій

Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора

Цей матеріал виготовлено та розміщено на комерційній основі.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.
Ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: