fbpx
Aa Aa Aa
Aa Aa Aa
Прочитати вголос
Зупинити читання

Леся Кондратюк, «Центр репетиторів» — про відповідальне волонтерство і культуру співчуття

Lesja Kondratjuk, «Centr repetytoriv» — pro vidpovidaľne volonterstvo i kuľturu spivčuttja

Що таке благодійність у звичному розумінні цього слова? Дріб’язок, кинутий до пластикового стаканчика або перераховані на особистий рахунок шалені суми. Але є волонтери, які працюють щодня над тим, аби змінити світ не лше за рахунок грошей
Ščo take blagodijnisť u zvyčnomu rozuminni ćogo slova? Drib’jazok, kynutyj do plastykovogo stakančyka abo pererahovani na osobystyj rahunok šaleni sumy. Ale je volontery, jaki pracjujuť ščodnja nad tym, aby zminyty svit ne lše za rahunok grošej
Čytaty latynkoju

Спеціальні можливості

Прочитати вголос
Зупинити читання
Контрастна версія
  Про те, як займатися благодійністю без великих коштів і чому волонтерів звинувачують у безсердечності — розповідає засновниця і координаторка Центру репетиторів Леся Кондратюк та волонтери проекту. Вони працюють із непростою категорією онкохворих — із дітьми. На часі дізнатися про те, як волонтерство у цій сфері змінює і дітей, і самих волонтерів. Леся, викладає живопис. — Волонтерство – найдовша сфера, якою я займаюсь, окрім освіти. З дітками почала працювати на 2 курсі – займалася з ними логікою, це був дошкільний розвиток. У той же час мені запропонували посаду директора одного з центрів, що здалося тоді дуже дивним. Мені ж 18 років – який з мене директор?! Але я пройшла ряд тренінгів і взялася за це. А згодом почала співпрацювати з благодійним фондом Набат (прим.авт. – працює в інтересах соціально незахищених категорій дітей та молоді України). Проект Центр репетиторів існує вже 4 роки – за цей час ми постійно розвивалися. За роки існування із нами співпрацювало близько 80-ти волонтерів. Зараз відкрився другий Центр – у Львові. Ми даємо не лише базові знання, а й викладаємо інноваційні предмети: 3D-моделювання і друк, робототехніка, біотехнології. Також в нас є анімаційна студія. А сама Запорука (прим.авт. – організація, котра є співавтором проекту) працює в цій сфері вже 10 років. У фонді до усього підходять системно (чого мені в Україні взагалі не вистачає). Часто люди готові брати на себе відповідальність ненадовго: спочатку беруться за справу, а потім з певних причин її не виконують. — Зараз усе важче знайти волонтерів. Я із розумінням до усього ставлюся. Наприклад, якщо людина потребує додаткового заробітку і в неї немає вільного часу для того, щоб проводити заняття, — моя задача зробити так, аби їй було зручно. Тому наразі Центр робить акцент на дистанційному навчанні — волонтери займаються з дітками через Skype. Так оптимізуємо час. — Зазвичай ми набираємо 8-10 волонтерів. Підписуємо з ними волонтерську угоду на рік – своєрідний договір, що на цей час вони з нами. Звісно це їх ні до чого не зобов’язує, єдиними важелями впливу лишається самосвідомість. Мені самій цікаво спостерігати, який відсоток серед волонтерів виявиться людьми відповідальними, а хто спочатку запевняє, що хоче і може працювати, та зрештою пропадає. Усе непередбачувано і зрозуміти хто є хто на початку доволі важко. — Для людей це — цікавий і важливий досвід. Однак більшість, пропрацювавши рік, йдуть. Це нормально. Треба мати силу волі, аби цим займатися. Від онкології, зазвичай, прагнуть відмежуватися. Спробували, доторкнулися до цієї сфери, але жити з болем людей, особливо якщо волонтери чутливі — непросто. У певній мірі важко і мені: це — складні переживання. Але фразу Ти безсердечна! я дуже часто чую. Ніби це тому, що я постійно працюю з онкохворими, але тримаюся і не ридаю. Іноді важко із самими батьками та родичами дітей. Одного разу мені зателефонував хлопець, він фізику викладав, і попросив не ставити йому у графік певну палату. Виявилося, там була бабця, яка його постійно намагалася нагодувати, напоїти і про життя порозмовляти. Це дуже відволікало від занять, але він не міг нічого сказати, щоби людину не образити. — Завжди прошу знайомих, які хочуть допомогти дітям грошима, спершу подумати, на що вони хотіли би перерахувати кошти. Мені цікаво побачити ініціативу. — Хочеться зробити повноцінний клас, де діти практикували би 3D-моделювання. Аби там діти змогли забути, що знаходяться в лікарні. Щоби могли переключитися з атмосфери цього палатного режиму. Наразі для такої кімнати не вистачає простору. Марта, викладає історію України. — На першому курсі в тебе не так багато занять: ти тільки вступив до університету, тож на роботу ще не підеш. Захотілося руху. І коли дізналася про можливість такого волонтерства, мені здалося, що це — найкращий варіант. І я зроблю добру справу, і таким чином займу свій вільний час. Нещодавно мене дуже вразив випадок з одним хлопчиком. Він одужав і перед випискою підійшов до мене та подарував свій чохол на телефон. Я навіть нічого в нього не викладала. Мене це сильно вразило, було дуже приємно. Таня, викладає біологію. — Я почала займатися волонтерством на II курсі. Зацікавилася Центром через можливість роботи з дітьми і саме у форматі репетиторства. Минулого року я ще паралельно давала приватні уроки для дітей-аутистів. Навантаження було серйозне. Але я мала піднесений настрій і відчувала приємне полегшення, йдучи з роботи. Радісно знати, що я щось дала цій дитині, привнесла щось у її розвиток. Окрім того, це добра можливість прокачати свої знання з предмету. Каріна, викладає англійську. — Коли я тільки почала займатися волонтерством, дуже не хотілося, аби хтось про це дізнався. Переживала: а раптом в мене щось не вийде? Я — юрист з кримінального права, жодним чином не пов’язана з дітьми: ані братів, ані сестер в мене немає. З фінансової точки зору, цей вид волонтерства — ідеальний варіант. В тебе є молодість та енергія для допомоги, а гроші — необов’язкові. У суспільстві закладене хибне сприйняття: ніби, якщо ти не можеш заплакати, ти — поганий. Мені навіть якось сказали, що я безсердечна, раз не проявляю емоції бурхливо. Інша проблема — коли починають жаліти волонтера. Бувало таке, що люди, дізнаючись чим я займаюся, дивилися так, ніби я звалилася з Місяця. Емоційно волонтерство більше дає, ніж відбирає. Втім, іноді сил бракує, а проводити заняття у стані напівтрупа не можна. Одного разу переді мною став вибір, чи залишатися у Запоруці? З’явилася робота, і я задумалася про перерву на декілька місяців, аби звикнути до нових навантажень. Мене вистачило рівно на 2 тижні.

Про те, як займатися благодійністю без великих коштів і чому волонтерів звинувачують у безсердечності — розповідає засновниця і координаторка «Центру репетиторів» Леся Кондратюк та волонтери проекту. Вони працюють із непростою категорією онкохворих — із дітьми. На часі дізнатися про те, як волонтерство у цій сфері змінює і дітей, і самих волонтерів.

Про проект

Леся, викладає живопис

— Волонтерство – найдовша сфера, якою я займаюсь, окрім освіти. З дітками почала працювати на 2 курсі – займалася з ними логікою, це був дошкільний розвиток. У той же час мені запропонували посаду директора одного з центрів, що здалося тоді дуже дивним. Мені ж 18 років – який з мене директор?! Але я пройшла ряд тренінгів і взялася за це. А згодом почала співпрацювати з благодійним фондом «Набат» (прим.авт. – працює в інтересах соціально незахищених категорій дітей та молоді України).

Проект «Центр репетиторів» існує вже 4 роки – за цей час ми постійно розвивалися. За роки існування із нами співпрацювало близько 80-ти волонтерів. Зараз відкрився другий Центр – у Львові. Ми даємо не лише базові знання, а й викладаємо інноваційні предмети: 3D-моделювання і друк, робототехніка, біотехнології. Також в нас є анімаційна студія.

А сама «Запорука» (прим.авт. – організація, котра є співавтором проекту) працює в цій сфері вже 10 років. У фонді до усього підходять системно (чого мені в Україні взагалі не вистачає). Часто люди готові брати на себе відповідальність ненадовго: спочатку беруться за справу, а потім з певних причин її не виконують.

Бути на сьогоднішній день добрим, відповідальним і чесним — це дуже великий челендж для України.

Про тайм-менеджмент

— Зараз усе важче знайти волонтерів. Я із розумінням до усього ставлюся. Наприклад, якщо людина потребує додаткового заробітку і в неї немає вільного часу для того, щоб проводити заняття, — моя задача зробити так, аби їй було зручно. Тому наразі Центр робить акцент на дистанційному навчанні — волонтери займаються з дітками через Skype. Так оптимізуємо час.

Про вимоги до волонтерів

— Зазвичай ми набираємо 8-10 волонтерів. Підписуємо з ними волонтерську угоду на рік – своєрідний договір, що на цей час вони з нами. Звісно це їх ні до чого не зобов’язує, єдиними важелями впливу лишається самосвідомість.

Мені самій цікаво спостерігати, який відсоток серед волонтерів виявиться людьми відповідальними, а хто спочатку запевняє, що хоче і може працювати, та зрештою пропадає. Усе непередбачувано і зрозуміти хто є хто на початку доволі важко.

Рівень знань тих, хто хоче викладати — не показник. Для мене принципово, щоби людина любила свій предмет і вміла себе поводити з дітьми.

Про моральні виклики

Читайте також: Волонтери допоможуть боротися смартфоном із проблемами

— Для людей це — цікавий і важливий досвід. Однак більшість, пропрацювавши рік, йдуть. Це нормально. Треба мати силу волі, аби цим займатися. Від онкології, зазвичай, прагнуть відмежуватися. Спробували, доторкнулися до цієї сфери, але жити з болем людей, особливо якщо волонтери чутливі — непросто. У певній мірі важко і мені: це — складні переживання. Але фразу «Ти безсердечна!» я дуже часто чую. Ніби це тому, що я постійно працюю з онкохворими, але тримаюся і не ридаю.

Іноді важко із самими батьками та родичами дітей. Одного разу мені зателефонував хлопець, він фізику викладав, і попросив не ставити йому у графік певну палату. Виявилося, там була бабця, яка його постійно намагалася нагодувати, напоїти і про життя порозмовляти. Це дуже відволікало від занять, але він не міг нічого сказати, щоби людину не образити.

Про фінанси

— Завжди прошу знайомих, які хочуть допомогти дітям грошима, спершу подумати, на що вони хотіли би перерахувати кошти. Мені цікаво побачити ініціативу.

Звісно, найлегше — просто перерахувати суму. Люди звикли саме до такої форми вдячності, іншої не розуміють.

Про плани на майбутнє

— Хочеться зробити повноцінний клас, де діти практикували би 3D-моделювання. Аби там діти змогли забути, що знаходяться в лікарні. Щоби могли переключитися з атмосфери цього палатного режиму. Наразі для такої кімнати не вистачає простору.

Леся Кондратюк, «Центр репетиторів» — про відповідальне волонтерство і культуру співчуття

Говорять волонтери проекту

Марта, викладає історію України

— На першому курсі в тебе не так багато занять: ти тільки вступив до університету, тож на роботу ще не підеш. Захотілося руху. І коли дізналася про можливість такого волонтерства, мені здалося, що це — найкращий варіант. І я зроблю добру справу, і таким чином займу свій вільний час.

Нещодавно мене дуже вразив випадок з одним хлопчиком. Він одужав і перед випискою підійшов до мене та подарував свій чохол на телефон. Я навіть нічого в нього не викладала. Мене це сильно вразило, було дуже приємно.

Волонтерство дає розуміння, що у житті є місце слабкості, що у всіх є проблеми. При цьому важливо показувати, що знайти бажання і сили допомагати — це реально. І я не вважаю це вихвалянням, радше — необхідністю.

Таня, викладає біологію

— Я почала займатися волонтерством на II курсі. Зацікавилася Центром через можливість роботи з дітьми і саме у форматі репетиторства.

Минулого року я ще паралельно давала приватні уроки для дітей-аутистів. Навантаження було серйозне. Але я мала піднесений настрій і відчувала приємне полегшення, йдучи з роботи. Радісно знати, що я щось дала цій дитині, привнесла щось у її розвиток. Окрім того, це добра можливість прокачати свої знання з предмету.

Каріна, викладає англійську

— Коли я тільки почала займатися волонтерством, дуже не хотілося, аби хтось про це дізнався. Переживала: а раптом в мене щось не вийде? Я — юрист з кримінального права, жодним чином не пов’язана з дітьми: ані братів, ані сестер в мене немає.

З фінансової точки зору, цей вид волонтерства — ідеальний варіант. В тебе є молодість та енергія для допомоги, а гроші — необов’язкові.

Більшість онкохворих дітей через пережите перетворюються на дорослих у маленькому тілі. Вони потребують співчуття, але не жалю. Тому свої емоції необхідно тримати під контролем, але не всі це розуміють.

У суспільстві закладене хибне сприйняття: ніби, якщо ти не можеш заплакати, ти — поганий. Мені навіть якось сказали, що я безсердечна, раз не проявляю емоції бурхливо. Інша проблема — коли починають жаліти волонтера. Бувало таке, що люди, дізнаючись чим я займаюся, дивилися так, ніби я звалилася з Місяця.

Емоційно волонтерство більше дає, ніж відбирає. Втім, іноді сил бракує, а проводити заняття у стані напівтрупа не можна. Одного разу переді мною став вибір, чи залишатися у «Запоруці»? З’явилася робота, і я задумалася про перерву на декілька місяців, аби звикнути до нових навантажень. Мене вистачило рівно на 2 тижні.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.
Ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: