Альбіна Курбанова
Фестивалю «Варшава в будові» вже 10 років. Ідея створення належить Музею сучасного мистецтва (Варшава) та Музею Варшави. Задумували його як проект, який би поєднував ідеї, аналіз, розмови архітектурні, урбаністичні, сучасного мистецтва, сучасної культури Варшави і її сьогодення. За 10 років фестиваль переосмислив дуже багато тем: від квартирного заселення — як ми взагалі уявляємо собі житлову забудову — до тем, пов’язаних з Палацом культури і науки та його сприйняттям містянами.
Фестивалем весь цей час займалася команда Центру сучасного мистецтва. Але на 10 ювілейний рік координувати проект запросили київський Центр візуальної культури. За словами менеджерки проектів і кураторки Київської програми Наталки Нешевець, українська культурна інституція запропонувала зустрічну пропозицію: поговорити про спільні процеси, які відбуваються зараз у Варшаві, Києві, Європі. Спробувати представити ці теми через роботи художників сучасного мистецтва. А також через практичні заняття. В результаті фестиваль розділили на 2 етапи під загальною назвою «Сусіди». Одна його частина пройшла в Києві, інша — у Польщі.
Чому «Сусіди» — але не географічно
За словами Наталі, у широкому концептуальному сенсі сусідство позначає, приміром, те, що за останні роки у Варшаві все частіше чутно українську мову. Зараз у Польщі працює більше 2 млн українців. У цьому плані, як каже Наталка Нешевець, цікаво зрозуміти, як реагує Польща на наплив мігрантів — а також чому цей момент використовують як маніпуляцію: мовляв, у Польщі 2 млн українців, відтак поляки не могли приймати біженців з Сирії, про що заявив прем’єр-міністр Польщі на початку 2018 року.
«Сусіди» — це також назва книги польсько-американського антрополога Яна Томаша Гросса та дискусії довкола неї. У своїй роботі він проаналізував взаємовідносини між поляками і євреями під час Другої Світової війни і те, яку роль зіграли поляки в геноциді.
— Книга була заборонена. Саме ці настрої нового антисемітизму, нового неприйняття ролі поляків, схильність закривати очі на незручні теми для обговорення, і викликали наш інтерес, — розповідає Наталія. — Це — лише одна маленька намистина з цілого намиста, яка спонукала говорити про сусідство.
Сюди додається також політичне позиціонування. Українці їдуть працювати в Польщу, а поляки до Великобританії, скандинавських країн. Там вони стикаються із тими ж проблемами, що і українці, вважає кураторка проекту:
— Є навіть деякий зріст неприйняття або ненависті до українців у Польщі. В той же час, українці працюють у сфері обслуговування: прибиральниці, покоївки, доглядальниці. Ж вони й на будівництві — на таких позиціях, на які, можливо, польські громадяни не погодилися б. Виходить своєрідна гра сенсів. Фестиваль 10 років називається «Варшава в будові», а іронічно запитуючи, хто ж її будує, ми відповідаємо, що будують її українці. Ми як Центр візуальної культури працюємо з образами і тим, як вони втілюються в культурі та репрезентуються в ній.
Про київську частину проекту
Перший етап проекту відбувся в Києві на закинутій вулиці Петрівській біля гаражного кооперативу. Тут вели дискусії про критичну архітектуру, яка не завжди оцінюється як елітна, але в якій живуть мільйони людей — вимушено або за особистим бажанням. Обговорювали, які це можуть бути форми, матеріали та загалом роль споруд архітектури надзвичайного стану. Одне з концептуальних питань, яке ставлять ідейники в цьому контексті: чому архітектуру ми представляємо, як щось кам’яне, велике з прямими кутами, а не, приміром, халабуди з ковдр, де знайшли собі прихисток люди-кочовики.
Що таке архітектура надзвичайного стану
В деякому сенсі це — архітектура ромів. Вони є кочовим народом і часто будують домівки з саморобних матеріалів. На вулиці Петрівській є низка споруд, які звели безхатченки:
— Ми хочемо говорити про те, що таке явище існує і воно цікаве. Варто дивитися на це скоріше допитливим поглядом, ніж поглядом ненависті. А для нас так і поготів, — каже Наталка Нешевець. — Тобі не обов’язково купувати за мільйони квартири з камерами спостереження. Якщо ти замість квартири обрав життя в парку чи лісі, то чому до тебе мають ставитися погано, поводитися як зі сміттям, яке потрібно прибрати?
Надзвичайний стан — це ситуація, коли в людини немає інших способів, пояснюють організатори. Безпритульні, приміром, будують собі помешкання з того, що знаходять, і живуть там, де можуть знайти собі прихисток.
Чого ми можемо повчитися у безхатченків та переселенців
До архітектури надзвичайного стану відносять і модульне житло ВПО (вимушено переміщені особи), яке виникло після подій 2014 року. Тоді людей, які покинули свої домівки, селили спочатку в тимчасове житло, яке згодом ставало постійним місцем проживання. В «сірих зонах» прифронтових містечок є чимало зруйнованих територій, куди мають доступ тільки гуманітарні служби. І там також живуть люди, змушені відновлювати свої дім після обстрілів.
Загалом архітектура надзвичайного стану вбирає в себе дуже багато. Це можуть бути спорудження після катастроф. Люди вигадують якісь практичні рішення осель, в яких тепло і можна сховатися від дощу. Часом, в таких ситуаціях виникають дуже класні ідеї, куди краще, ніж ми можемо побачити в дороговартісних проектних інституціях, говорить кураторка проекту:
— Катастрофи, воєнні дії, збройні конфлікти — все, що може позбавити людину даху над головою спонукає її якнайшвидше знайти притулок і вибратися із такого становища. Виникає сквоттінг. Тимчасові будівлі, халабуди, кочові будови, або якісь рішення із зруйнованими будинками. Ми намагаємося пояснити, що не тільки архітектор з двома дипломами про освіту навчає безпритульного як будувати. Але також і безпритульному є чому навчити і розповісти професіоналам.
Архітектура протиріччя
Архітектура протиріччя — це погляди на співіснування. Коли поряд з дуже чистою модерністською формою — прямі бетонні стіни, великі конструкції — знаходяться прибудови з клейонки і брусів. Однак протиріччя цих двох будівель може дати розвиток, розуміння, запевняє культуролог.
— Ми маємо розуміти, що коли ти створюєш десь перепону і вона заважає тобі проходити, це змусить твій мозок замислитися і побачити, — пояснює Наталка Нешевець. — Можливо, моноетнічна, монорелігіозна держава ніколи не задумалася би про існування іншої мови (окрім польської), якби не приїхала така кількість українців. І зараз їм потрібно якось вирішувати проблему того, що навігація в місті не всім зрозуміла і більше не працює.
Закинута київська вулиця в якості прикладу архітектури протиріччя
На думку кураторки, вулиця Петрівська, на якій проводили проект, — вдале місце, щоби зрозуміти, що таке архітектура протиріччя. Вулиця після зсуву, будівництв і катаклізмів 1990-х років почала заростати зеленню. Забудовників ділянка, вкрита хащами, цікавити перестала. На початку 1990-х там будували хіба що гаражні кооперативи. Виникли вони досить хаотично і під різні цілі.
— 10 років тому в цьому місці виникає перший графіті-шоп. Поряд паркують машини, живуть безпритульні, зустрічаються графітчики, читають реп. На цій же закинутій вулиці в одному з гаражів ми проводимо виставки сучасного мистецтва, дискусії з досить знаними культурними діячами. Приміром, в гаражі в нас була інсталяція в рамках «Київської школи» бієнале 2015. Відома французька художниця Лор Пруво коли побачила цю локацію, виявила бажання, щоб її робота знаходилася саме там — в місці, де починає нашаруватися велика кількість сенсів і можливостей.
Варшавська програма
Друга частина фестивалю «Варшава в будові» відбулася у просторі павільйону «Цепелія». Стара будівля до 1990-х використовувалося як торговий павільйон, де продавали народну сувенірну продукцію. На другому поверсі колись було казино, на першому — магазини. А в підвалі — пивна:
— Коли ми потрапили в простір закинутого, нікому не потрібного казино і пивної, на підлозі валялися чоботи на високих підборах, мабуть, танцівниць, барне начиння, крісла. Ми з архітектором намагалися це обіграти, — ділиться Наталія. — Довгий час будівля була закрита для відвідувачів. Тому для нас було важливо відкрити двері в «Цепелію». Зняти з неї рекламні банери, щоб зрозуміти, яка її структура. В деякому сенсі це спроба відкрити для людей простір, повз який вони звикли проходити і не помічати.
За словами кураторів, у варшавській частині «Сусідів», намагалися візуальною мовою передати труднощі і всі нюанси, із яким стикаються не тільки українці в Польщі, а загалом мігранти, пересуваючись: мовні проблеми, неприйняття, відторгнення. «Фестивальну виставку можна зчитувати як зібрання різних мистецьких підходів, які пропонують своєчасний погляд на соціальні процеси й те, як вони змінилися, коли присутність нових сусідів стала більш очевидною», — зазначено в програмі.
— Критичне мистецтво в більшості про те, як глядач може це пережити; через які образи і форми художник може передати свою емоцію і відношення. Тут йдеться не про позитивний або негативний дискурс, а про ставлення питання: чому і як ми сприймаємо. Від роботи до роботи ми кажемо про якісь сенси.
Участь у виставці «Сусіди» сучасного мистецтва взяли понад 20 художників із Франції, Німеччині, Словенії, Білорусі, України.