Aa Aa Aa
Aa Aa Aa
Прочитати вголос
Зупинити читання

Сорок п’ять мільйонів: Подільськ

Sorok p'jať miľjoniv: Podiľśk

Від редакції: Мандрівка батьківщиною 45 мільйонів триває. На часі — враження Єви Якубовської від подорожі до Подільська, де досі трохи залишилося від Котовського
Vid redakciї: Mandrivka baťkivščynoju 45 miľjoniv tryvaje. Na časi — vražennja Jevy Jakubovśkoї vid podoroži do Podiľśka, de dosi trohy zalyšylosja vid Kotovśkogo
Čytaty latynkoju

Спеціальні можливості

Прочитати вголос
Зупинити читання
Контрастна версія
  — Ви до Котовська? — запитує мене провідниця. Я — людина, яка не дуже освічена у декомунізаційних змінах, — а саме у нових старих та й у старих нових назвах міст. Тому Подільськ для мене — питомо Подільськ без ніяких котовських. Ще й нова назва навіює приємні асоціації із Кам’янцем-Подільським, хоч спільного у них нічого немає, — крім використання частини «Подільськ». Тому провідниця і голос із динаміків поїзду, які активно оголошували прибування до міфічної станції «Котовськ», мене — м’яко кажучи — турбували. Повторимо сцену. — Ви до Котовська? — До Подільська…  — наївно уточнюю. — Ну, так-так, до Подільська…  — і тут я осягнула істину, зрозуміла, як-то кажуть, де собака зарита. Мене очікувало знайомство не з Подільськом, а з Котовським, — тим червоним генералом-розбишакою, який і досі стоїть над цим містом, метафорично звісно. Він примарою переслідує своїх містян. Звісно, влада зробила все для очищення міста від навіть метафори – знесла пам’ятник Котовському. Щоправда, зробила вона це за рік після запущення декомунізаційних процесів, — і те тільки тому, що мала приїхати перевірка. Оскільки її ніхто не запрошував та не чекав, довелося їм діяти під прикриттям ночі. Так на площі, де колись стояв пам’ятник генералові, залишився лише постамент, з якого безжально збили бюст, ще й викинули останнього десь у лісочку. Ясна річ, це міські легенди, — але сліди на постаменті, що і досі стоїть на площі перед вокзалом, підтверджують слова нашого анонімного джерела. Де, кому, ніза- За усіма нашими спостереженнями, влада вирішила, що містяни мають дізнатися про зміну назви міста від видозміни якраз колись головного пам’ятника міста, — а точніше, від його залишків. Та населення виявилося не настільки вангоздатним, й усі вирішили, що містянам не заходить нова назва. Котовськ був, бідака, такий рідний, і через якихось лихачів, вони мусили знести недолю та й кинули у лісі на поталу вовкам. І не дивно, засвідчувала мені одна з працівниць управління культури міста, що бідна бабуся (образ вибрано для узагальнення знедолених – прим. авт.) , яка колись народилася у Котовську, зараз ніяк не може опановувати нову назву міста (звісно, вангометодами — прим. авт.). Хоча не вперше трапляється така недоленька для бабусь: у 1935 році вже трапився такий виклик — і місто перетворилося з Бірзули на Котовськ. Та сьогодні мова, ясна річ, про інше. Ці нововведення останнім часом аж забуяли: до прикладу, от поміняли на Україну Радянський Союз. Тому-то вирішило управління культури, яко основа основ, спробувати не міняти все докорінно. Середину залишили такою ж, у дію запустили лише покрокові косметичні зміни. І роблять їх такими кроками, аби після нас що… ну, ви знаєте. Та на противагу міським культурним органам (не плутати культурним, як означення якості суто психологічної — прим.авт.) я трішки більше вірю у цю подільську бабусю, і дуже раділа, що хоч працівники управління культури Подільского району зі мною солідарні, і звісно з цією бабусею. Але поки повернемося до тих, хто не вірить. Невіруючі наголошують у розмовах про декомунізацію на знедоленій «долі» бабусі (підсвідомо знову пославшись до образу знедоленого Котовського) та нагадають про актуальність пізніших змін. Коли саме? Невідомо; але точно «не зараз», «не на часі». І тут знову вартує підкреслити останнє. Це «пізніше» здається мені вакциною і в законсервованому, — якщо взагалі знайти, що консервувати, — культурному середовищі міста. Хлопці-школярі, що грали футбол, на стадіоні біля Міського будинку культури, розказували, що для того, аби відвідати кінотеатр, вони їдуть в Одесу, Умань, Вінницю… Звісно, вони би залюбки подивилися мультфільми на великому екрані у рідному місті. Але видається мені, що якраз вони не підпадають під категорію «знедолених» у списку органів міської влади. Адже вже за кілька метрів від стадіону, у Міському будинку культури, мене запевнили, що кінотеатр як такий віджив себе і «ніхто у нього не ходить». Таких 2 дні поневірянь польових пошуків культури викликали у мене лише бажання сісти біля цього будинку К, — де б мала існувати, плекатись, цвісти-пахнути культура — та зронити скупу сльозу. Безумовно, діяльність у місті К присутня: треба ж виправдовувати взяті кошти у держави. Але ці заходи із масштабною рекламою по місту (про яку більшість опитаних містян не здогадується) мають вельми специфічну якість. Тобто можемо сподіватися на добрий рівень «утрєніків» радянського розливу. Слово «утрєнікі» так і фігурує у назві цих заходів. Словом, два з половиною дні я поневірялася у своєму шляху під сонцем захованим за хмарами. Але не даремно ж кажуть: стукай — і тобі відкриють. Відкрили мені двері у Подільскому районному відділенні культури, навіть дали диктофон увімкнути, ба навіть сфотографувати та назвали ім’я та прізвище на противагу працівників Міського управління культури, які відхрещувалися від будь-якої ідентифікації. Можливо, це я не ввічлива, і працівники Міського просто працюють під прикриттям (залишається відкритим питання, від кого вони ховаються у рідній державі, але залишимо це на післясценічні обговорення). Отож, рівно у другій половині дня третього, коли я вже не мала навіть маленьку частину від тих великих сподівань Діккенса, сталося диво. І прийшов час відставити жарти у сторону виходу, адже ми отримали справжнє сяйво у кінці тунелю. Щоб трішки пояснити: Подільське районне управління реалізовує проекти і займається налагодженням культури звісно насамперед у районі, але місто також тримає на прицілі. У Подільську вони мають 3 приміщення. Серед них: дитяча бібліотека, де є єдиний театр у місті — ляльковий, а ще доросла бібліотека, бібліотекарі якої навіть колись взяли ґрант та провадили лекції із запрошеними іменитими спікери на одвічні теми приманювання грошей. У цю дорослу бібліотеку і впустили #БУР. А тепер найцікавіше. #БУР, або Трохи від авторки Я тут мала би розповісти про культурний пласт у Подільську, але захотілося відхилитися від курсу. Хоча, можливо, такий погляд і дає відчути основний нерв. Якщо прискіпливо підраховувати вік кожного учасника #БУР’у, то матимемо невеликі труднощі із узагальненням. Тут членам умовної родини від 1 до 101. Насамперед, це — люди об’єднані спільною метою, які розуміють важливість не лише метафоричної присутності тут та зараз. Учасники урбанізованого XXI століттям літнього табору мають чіткий графік: прокидання, ранкова руханка (яку я вперто пропускала), сніданок, розподіл на об’єкти  — це зазвичай будинки потребуючих сімей, які опинилися у скрутному становищі і не мають можливості відбудувати чи полагодити своє помешкання (так, бурівці можуть і шпалери клеїти, і будинок споруджувати), іноді ж об’єкти —  це громадські простори. Оскільки учасників табору зазвичай більше 20 і об’єктів кілька штук, старший (можливо буває і старша, але ще таких груп #БУР’у не зустрічала) ділить їх кожного дня, короткий екскурс у життя в польових умовах, робота безпосередньо на об’єктах, культурна програма (лекції, концерти, екскурсії, словом все, аби краще познайомитися із культурою міста у якому працюють), нічна ватра (посиденьки), які іноді переростають у нічні посиденьки, зазвичай із гітарою, сон (о, прекрасне слово нашого життя). І я би наголосила у знайомстві із #БУР’ом не на денних роботах, — де вони допомагають відбудовувати будинки, лагодити майданчики, — а як раз на вечірніх посиденьках, де вони засвідчують розуміння ідеї — для чого вони це роблять. І тут головний висновок У житті не стикалася із такою кількістю людей, які мислять і осмислюють на 1 м². І що більше химерно дивує, — у приємному сенсі, — це величезна кількість заявок на такий актуальний літній, пізніше осінній, раніше весняний табір. Отже, панове, не все втрачено. Ідемо, як то кажуть, до мети. Наголошу, осмисленої мети. «Я БУР’о залежна» — цитую одну з учасниць подільского #БУР’у. І мабуть, тільки у такому контексті залежність набуває позитивної характеристики.

— Ви до Котовська?

— запитує мене провідниця. Я — людина, яка не дуже освічена у декомунізаційних змінах, — а саме у нових старих та й у старих нових назвах міст. Тому Подільськ для мене — питомо Подільськ без ніяких котовських. Ще й нова назва навіює приємні асоціації із Кам’янцем-Подільським, хоч спільного у них нічого немає, — крім використання частини «Подільськ». Тому провідниця і голос із динаміків поїзду, які активно оголошували прибування до міфічної станції «Котовськ», мене — м’яко кажучи — турбували.

Повторимо сцену.

— Ви до Котовська?

— До Подільська…  — наївно уточнюю.

— Ну, так-так, до Подільська…  — і тут я осягнула істину, зрозуміла, як-то кажуть, де собака зарита. Мене очікувало знайомство не з Подільськом, а з Котовським, — тим червоним генералом-розбишакою, який і досі стоїть над цим містом, метафорично звісно. Він примарою переслідує своїх містян. Звісно, влада зробила все для очищення міста від навіть метафори – знесла пам’ятник Котовському. Щоправда, зробила вона це за рік після запущення декомунізаційних процесів, — і те тільки тому, що мала приїхати перевірка. Оскільки її ніхто не запрошував та не чекав, довелося їм діяти під прикриттям ночі. Так на площі, де колись стояв пам’ятник генералові, залишився лише постамент, з якого безжально збили бюст, ще й викинули останнього десь у лісочку. Ясна річ, це міські легенди, — але сліди на постаменті, що і досі стоїть на площі перед вокзалом, підтверджують слова нашого анонімного джерела.

Де, кому, ніза-

За усіма нашими спостереженнями, влада вирішила, що містяни мають дізнатися про зміну назви міста від видозміни якраз колись головного пам’ятника міста, — а точніше, від його залишків. Та населення виявилося не настільки вангоздатним, й усі вирішили, що містянам не заходить нова назва.

Котовськ був, бідака, такий рідний, і через якихось лихачів, вони мусили знести недолю та й кинули у лісі на поталу вовкам. І не дивно, засвідчувала мені одна з працівниць управління культури міста, що бідна бабуся (образ вибрано для узагальнення знедолених – прим. авт.) , яка колись народилася у Котовську, зараз ніяк не може опановувати нову назву міста (звісно, вангометодами — прим. авт.). Хоча не вперше трапляється така недоленька для бабусь: у 1935 році вже трапився такий виклик — і місто перетворилося з Бірзули на Котовськ. Та сьогодні мова, ясна річ, про інше. Ці нововведення останнім часом аж забуяли: до прикладу, от поміняли на Україну Радянський Союз.

Тому-то вирішило управління культури, яко основа основ, спробувати не міняти все докорінно. Середину залишили такою ж, у дію запустили лише покрокові косметичні зміни. І роблять їх такими кроками, аби після нас що… ну, ви знаєте. Та на противагу міським культурним органам (не плутати культурним, як означення якості суто психологічної — прим.авт.) я трішки більше вірю у цю подільську бабусю, і дуже раділа, що хоч працівники управління культури Подільского району зі мною солідарні, і звісно з цією бабусею.

Але поки повернемося до тих, хто не вірить. Невіруючі наголошують у розмовах про декомунізацію на знедоленій «долі» бабусі (підсвідомо знову пославшись до образу знедоленого Котовського) та нагадають про актуальність пізніших змін. Коли саме? Невідомо; але точно «не зараз», «не на часі». І тут знову вартує підкреслити останнє. Це «пізніше» здається мені вакциною і в законсервованому, — якщо взагалі знайти, що консервувати, — культурному середовищі міста.

Хлопці-школярі, що грали футбол, на стадіоні біля Міського будинку культури, розказували, що для того, аби відвідати кінотеатр, вони їдуть в Одесу, Умань, Вінницю… Звісно, вони би залюбки подивилися мультфільми на великому екрані у рідному місті. Але видається мені, що якраз вони не підпадають під категорію «знедолених» у списку органів міської влади. Адже вже за кілька метрів від стадіону, у Міському будинку культури, мене запевнили, що кінотеатр як такий віджив себе і «ніхто у нього не ходить».

Подільськ

Міський будинок культури у Подільську

Таких 2 дні поневірянь польових пошуків культури викликали у мене лише бажання сісти біля цього будинку К, — де б мала існувати, плекатись, цвісти-пахнути культура — та зронити скупу сльозу. Безумовно, діяльність у місті К присутня: треба ж виправдовувати взяті кошти у держави. Але ці заходи із масштабною рекламою по місту (про яку більшість опитаних містян не здогадується) мають вельми специфічну якість. Тобто можемо сподіватися на добрий рівень «утрєніків» радянського розливу. Слово «утрєнікі» так і фігурує у назві цих заходів.

Словом, два з половиною дні я поневірялася у своєму шляху під сонцем захованим за хмарами. Але не даремно ж кажуть: стукай — і тобі відкриють. Відкрили мені двері у Подільскому районному відділенні культури, навіть дали диктофон увімкнути, ба навіть сфотографувати та назвали ім’я та прізвище на противагу працівників Міського управління культури, які відхрещувалися від будь-якої ідентифікації. Можливо, це я не ввічлива, і працівники Міського просто працюють під прикриттям (залишається відкритим питання, від кого вони ховаються у рідній державі, але залишимо це на післясценічні обговорення).

Отож, рівно у другій половині дня третього, коли я вже не мала навіть маленьку частину від тих великих сподівань Діккенса, сталося диво. І прийшов час відставити жарти у сторону виходу, адже ми отримали справжнє сяйво у кінці тунелю.

Щоб трішки пояснити: Подільське районне управління реалізовує проекти і займається налагодженням культури звісно насамперед у районі, але місто також тримає на прицілі. У Подільську вони мають 3 приміщення. Серед них:

  • дитяча бібліотека, де є єдиний театр у місті — ляльковий,
  • а ще доросла бібліотека, бібліотекарі якої навіть колись взяли ґрант та провадили лекції із запрошеними іменитими спікери на одвічні теми приманювання грошей.

У цю дорослу бібліотеку і впустили #БУР. А тепер найцікавіше.

#БУР, або Трохи від авторки

Я тут мала би розповісти про культурний пласт у Подільську, але захотілося відхилитися від курсу. Хоча, можливо, такий погляд і дає відчути основний нерв.

#БУР, — себто Будуємо Україну Разом, — із сенсовим наголосом як раз на останнє. Це — той культурний пласт, який відбувається зараз. Це — покоління, яке вже формується однолітками мого молодшого брата, тобто поколінням Z, яке тільки нещодавно іменували.

Якщо прискіпливо підраховувати вік кожного учасника #БУР’у, то матимемо невеликі труднощі із узагальненням. Тут членам умовної родини від 1 до 101. Насамперед, це — люди об’єднані спільною метою, які розуміють важливість не лише метафоричної присутності тут та зараз.

Учасники урбанізованого XXI століттям літнього табору мають чіткий графік:

  • прокидання, ранкова руханка (яку я вперто пропускала),
  • сніданок, розподіл на об’єкти  — це зазвичай будинки потребуючих сімей, які опинилися у скрутному становищі і не мають можливості відбудувати чи полагодити своє помешкання (так, бурівці можуть і шпалери клеїти, і будинок споруджувати),
  • іноді ж об’єкти —  це громадські простори. Оскільки учасників табору зазвичай більше 20 і об’єктів кілька штук, старший (можливо буває і старша, але ще таких груп #БУР’у не зустрічала) ділить їх кожного дня,
  • короткий екскурс у життя в польових умовах,
  • робота безпосередньо на об’єктах,
  • культурна програма (лекції, концерти, екскурсії, словом все, аби краще познайомитися із культурою міста у якому працюють),
  • нічна ватра (посиденьки), які іноді переростають у нічні посиденьки, зазвичай із гітарою, сон (о, прекрасне слово нашого життя).

І я би наголосила у знайомстві із #БУР’ом не на денних роботах, — де вони допомагають відбудовувати будинки, лагодити майданчики, — а як раз на вечірніх посиденьках, де вони засвідчують розуміння ідеї — для чого вони це роблять.

І тут головний висновок

У житті не стикалася із такою кількістю людей, які мислять і осмислюють на 1 м². І що більше химерно дивує, — у приємному сенсі, — це величезна кількість заявок на такий актуальний літній, пізніше осінній, раніше весняний табір. Отже, панове, не все втрачено. Ідемо, як то кажуть, до мети. Наголошу, осмисленої мети.

«Я БУР’о залежна» — цитую одну з учасниць подільского #БУР’у. І мабуть, тільки у такому контексті залежність набуває позитивної характеристики.

Єва Якубовська

Режисерка, радіоведуча, журналістка

Інші дописи автора:

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: