Aa Aa Aa
Aa Aa Aa
Прочитати вголос
Зупинити читання

Вийти з вулиці Джона Леннона

Vyjty z vulyci Džona Lennona

Такої кількості високопосадовців із самого ранку вінницький «МакДональдс» не бачив, напевно, від моменту свого відкриття. Минулими вихідними у сквер біля столиків, за якими зазвичай споживають «гепі-міли» подільські дітлахи, завітали ледь не всі очільники держави укупі із почетом та охороною — аби відкрити сквер на честь гурту Beatles. Адже подібні об'єкти в Україні давно стали частиною великого розважального шоу. Ім'я йому — Урбаністика
Takoї kiľkosti vysokoposadovciv iz samogo ranku vinnyćkyj «MakDonaľds» ne bačyv, napevno, vid momentu svogo vidkryttja. Mynulymy vyhidnymy u skver bilja stolykiv, za jakymy zazvyčaj spožyvajuť «gepi-mily» podiľśki ditlahy, zavitaly leď ne vsi očiľnyky deržavy ukupi iz početom ta ohoronoju — aby vidkryty skver na česť gurtu Beatles. Adže podibni ob'jekty v Ukraїni davno staly častynoju velykogo rozvažaľnogo šou. Im'ja jomu — Urbanistyka
Čytaty latynkoju

Спеціальні можливості

Прочитати вголос
Зупинити читання
Контрастна версія
  Коли кажу, що урбаністика в Україні схожа на розважальне шоу, маю на увазі не лише приклад того, як на місці колишнього кіоску з ліверними пиріжками за 26 років на батьківщині Коцюбинського раптово піднявся з глибин чиєїсь свідомості постамент із фігурами «ліверпульської четвірки» — повністю ігноруючи міський фольклор та контексти місця, heritage, якщо бажаєте. Подібні позачасові та позаконтекстуальні викиди міського креативу відбуваються нині по всій «країні У». Вулиці сучасної України немов живуть на перетині ідей урбаністів-гіпстерів та чиновників покоління «за 45», які намагаються бути «в тренді» (або як сказали би споживачі вінницьких ліверних пиріжків, стати «струйовими хлопаками»). Виходить радше то смішно, то грішно — але незрозуміло для самих містян. Та чи маємо ми їх у тому звинувачувати? «Переведи мене через вандалістику» Роззирнімося довкола. На теренах Західної України невеличке містечко відкриває площу Леннона. Центр породжує цілий сквер «бітлів» (байдуже, що неушкодженими їхні фігури та «жовта субмарина» простояли менше як тиждень). Схід експериментує з вулицями на честь чи то Боба Марлі, чи то ще когось. Столиця робить декілька спроб згадати про Малевича (чи не єдиного «екзотичного» варіанта для топоніміки, який бодай якось привязаний до того ж таки heritage, до української культурної спадщини). Схоже, після того, як численні фелікси, владіміри та рози і карли чужинських партійних субкультур зникли з табличок наших вулиць, скверів та бульварів, утворилася Велика Порожнеча. Природа порожнечі, як відомо, не терпить — а чиновники й поготів. Тому вони почали активно створювати урбаністичні атракції як складову великого розважального центру. В уявленні пересічного представника комунальних служб центр міста — це такий великий парк розваг, де людина ні на секунду не може мати перед очима просто вільної місцини, яку вона чи він могли би споглядати. В кожному місті мають бути паркувальні стенди для велосипедів (навіть якщо немає досі велодоріжок), електрозаправки (навіть якщо електромобіль досі є лише у власника найбільшого ТРЦ і 2 депутатів облради), лавки з палет та крісла-пуфи на галявині поблизу центру міста (навіть якщо крім 3-4 гіпстерів на них ніколи ніхто не сідає). І побільше муралів (навіть якщо вони «дивитимуться» один на одного — а на них не дивитиметься ніхто, бо більшість перехожих втуплені у свої телефони). Центри українських міст та містечок вкриваються стінописом заввишки в десятки метрів, літературними ґрафіті за мотивами Сергія Жадана, експериментальними скульптурами, квітковими коровами, клонами Пейзажної алеї Києва чи копіями «амстердамських вулиць». Урбаністичні практики, застосовані у такому хаотичному порядку, перетворюються на вандалізм. Вандалізм не через нищення матеріального — але через насилля над особистістю містян, які раптово виявляють у себе під носом як не фіолетову корову, то жовту субмарину, червоного коня чи чорний квадрат. Чи вписується він в історичний, культурний і казуальний контекст конкретного міста? Байдуже. Головне, що когось відвідала «блискуча ідея» — те, що в американській пресі називають eureka-moment. Як американізми виглядають недолугими у цьому тексті, так і подібні обєкти вибиваються із ландшафту переважної більшості українських міст не завдяки своїй прогресивності чи інноваційності. Вони впадають містянам в око лише через те, що вони (правду кажучи) там абсолютно зайві. Обєкти — не містяни. Хоча, можливо, в авторів обєктів інша думка? Натомість ніде — чи майже ніде — не згадують і не говорять про універсальний дизайн для спальних районів. Про безпечні майданчики та поля для футболу у найвіддаленіших куточках мегаполісів. Про те, що робити із заводами, що занепадають вже друге десятиліття поспіль — а довкола них занепадає безпека середовища, зручність проживання. Про конверсію виробництва, що породила цехи-привиди та цілі квартали мертвих будівель, які могли стати арт-просторами, галереями, осередками сучасної культури чи стартап-підприємництва. Про речі, які на часі в містах, де постколоніальна архітектура XIX століття врізається у багатоквартирники з однакових радянських панелей та білої цегли. Або взагалі складається із суцільного сталінського ампіру поруч із 16-поверхівками — без жодних ознак бодай якогось «історичного центру». Тож чому не втулити тут ще фіолетову голову професора Доуеля, еге ж? Гучне слово — тихі сенси Урбаністика як слово-фетиш витісняє урбаністику як спосіб зробити місто комфортним та доступним для усіх його мешканців (навіть якщо вони не вміють користуватися Instagram і не ходять голосувати на місцевих виборах). Ставши інструментом маніпуляцій в руках митців, чиновників та ситуативних обєднань громадян, урбан-активізм українських міст переживає — з точки зору пересічного мешканця, а не архітектора, урбаніста чи соціолога — якийсь пограничний стан, що межує з істерикою. Кольори, форми, формати, ідеї видають веселу шизофренію чи абстинентний синдром. Але аж ніяк не бачення «району, в якому би хотілося, аби жили мої діти». Урбаністика закордонного зразка — саме про це. Урбаністика українського зразка — про те, як поєднати Прагу-1968 із Токіо-2018 на руїнах Козятина-1991. Гучні дискусії про те, якими мають стати (чи вже стають) українські міста для самих містян здебільшого залишаються чимось далеким. Поки фахівці бють глечики та ламають списи над черговими концепціями в рамках громадських слухань, містяни терпляче чекають, хто вкручуватиме лампочки у підїздах, які вони регулярно оплачують рядком у рахунку за комунальні. Подейкують, у Харкові безбарєрне середовище почало прогресувати лише тоді, коли чинний очільник міста опинився в інвалідному візку. А от у Києві й досі не прибрали бордюр на місці, де столичний мер перекинувся зі своїм електровелосипедом. Як бачимо, інколи регіони обганяють столицю у реформах. Гучніше за тихі справи в районі, куди ти повертаєшся додому щодня увечері, не говорять жодні маніфести, круглі столи чи телевізійні обговорення. Активісти чи сусіди, котрі встановлюють лавки і спільно виходять на прибирання сміття після зими, є для мене куди більшими урбаністами, аніж гастролери-фахівці з майстер-класами інсталяції кольорових корів у сірий асфальт. Фахівців цих в країні — на щастя — досі мало. А от звичку прибирати міські парки городяни вже потроху навіть прищепили чиновникам та бізнесменам. Поки одні говорять гучні слова, інші продукують тихі справи. І це спрацьовує. Місто, місце чи містяни? Коли ми говоримо про місто, воно — наче у Підмогильного чи Гемінгуея — сприймається як такий собі карнавал, буфонада, емоційна руїна, Молох життів людських, який все перетирає та поїдає. Цей підхід, породжений ще за часів Першої індустріальної революції, не просто застарів — а не відповідає самій природі сучасних міст. Ми ж не біблійний Енох, якому потрібен захист. Місто — це більше не місце на карті, яке обгороджене стінами від ворогів. Місто — це люди, яких ми любимо, в яких закохуємося, з якими працюємо, живемо, спимо, їмо, товаришуємо, радіємо і зрештою навіть вмираємо разом. Місто 2017 року — це люди. А не обєкти, накидані на асфальт. Це — не жовта субмарина, яка пливе океаном із тротуарної плитки. Це — екіпаж цієї субмарини. І якщо йому буде некомфортно посеред цих фіолетових корів та чорних квадратів, цей екіпаж не стане перефарбовувати стіни. Він просто змінить субмарину на більш годящу. З одного боку, це — проблема покоління міленіалів, які незабаром складатимуть до 50% населення наших міст. І за найменшої незручності просто покидатиме одне місто заради іншого, комфортнішого. З іншого — це знак, що сприймати місто як нагромадження архітектури, творчості та знаків на карті більше не можна. Саме тому хочеться, аби ми нарешті вийшли з вулиці Джона Леннона і зайшли на вулицю Асфальтованих Тротуарів, пройшли через провулок Освітлених Подвірїв, завітали на проспект Зручних Пандусів, прокрокували алеєю Безпечних Дитячих Майданчиків і дійшли-таки до вулиці Добрих Сусідів. Бо місце визначається не тим, які таблички над ним встановлено і чи є довкола концептуальний арт — а тим, що закладено в основу інфраструктури та атмосфери цього місця. Мабуть, лише тоді урбаністику не вважатимуть пужалном в руках вузької групи людей. P.S.: вулиця Добрих Сусідів — реальна назва в одному з українських міст. Наскільки добрими є люди, які живуть у сусідніх будинках на цій вулиці, наша редакція не перевіряла. Проте сподіваємося, що назва таки відповідає сенсу й реальному стану речей.

Коли кажу, що урбаністика в Україні схожа на розважальне шоу, маю на увазі не лише приклад того, як на місці колишнього кіоску з ліверними пиріжками за 26 років на батьківщині Коцюбинського раптово піднявся з глибин чиєїсь свідомості постамент із фігурами «ліверпульської четвірки» — повністю ігноруючи міський фольклор та контексти місця, heritage, якщо бажаєте. Подібні позачасові та позаконтекстуальні викиди міського креативу відбуваються нині по всій «країні У». Вулиці сучасної України немов живуть на перетині ідей урбаністів-гіпстерів та чиновників покоління «за 45», які намагаються бути «в тренді» (або як сказали би споживачі вінницьких ліверних пиріжків, стати «струйовими хлопаками»). Виходить радше то смішно, то грішно — але незрозуміло для самих містян. Та чи маємо ми їх у тому звинувачувати?

«Переведи мене через вандалістику»

Роззирнімося довкола. На теренах Західної України невеличке містечко відкриває площу Леннона. Центр породжує цілий сквер «бітлів» (байдуже, що неушкодженими їхні фігури та «жовта субмарина» простояли менше як тиждень). Схід експериментує з вулицями на честь чи то Боба Марлі, чи то ще когось. Столиця робить декілька спроб згадати про Малевича (чи не єдиного «екзотичного» варіанта для топоніміки, який бодай якось прив’язаний до того ж таки heritage, до української культурної спадщини).

Схоже, після того, як численні фелікси, владіміри та рози і карли чужинських партійних субкультур зникли з табличок наших вулиць, скверів та бульварів, утворилася Велика Порожнеча. Природа порожнечі, як відомо, не терпить — а чиновники й поготів. Тому вони почали активно створювати урбаністичні атракції як складову великого розважального центру. В уявленні пересічного представника комунальних служб центр міста — це такий великий парк розваг, де людина ні на секунду не може мати перед очима просто вільної місцини, яку вона чи він могли би споглядати. В кожному місті мають бути паркувальні стенди для велосипедів (навіть якщо немає досі велодоріжок), електрозаправки (навіть якщо електромобіль досі є лише у власника найбільшого ТРЦ і 2 депутатів облради), лавки з палет та крісла-пуфи на галявині поблизу центру міста (навіть якщо крім 3-4 гіпстерів на них ніколи ніхто не сідає). І побільше муралів (навіть якщо вони «дивитимуться» один на одного — а на них не дивитиметься ніхто, бо більшість перехожих втуплені у свої телефони).

Центри українських міст та містечок вкриваються стінописом заввишки в десятки метрів, літературними ґрафіті за мотивами Сергія Жадана, експериментальними скульптурами, квітковими коровами, клонами Пейзажної алеї Києва чи копіями «амстердамських вулиць». Урбаністичні практики, застосовані у такому хаотичному порядку, перетворюються на вандалізм. Вандалізм не через нищення матеріального — але через насилля над особистістю містян, які раптово виявляють у себе під носом як не фіолетову корову, то жовту субмарину, червоного коня чи чорний квадрат. Чи вписується він в історичний, культурний і казуальний контекст конкретного міста? Байдуже. Головне, що когось відвідала «блискуча ідея» — те, що в американській пресі називають eureka-moment. Як американізми виглядають недолугими у цьому тексті, так і подібні об’єкти вибиваються із ландшафту переважної більшості українських міст не завдяки своїй прогресивності чи інноваційності. Вони впадають містянам в око лише через те, що вони (правду кажучи) там абсолютно зайві. Об’єкти — не містяни. Хоча, можливо, в авторів об’єктів інша думка?

Натомість ніде — чи майже ніде — не згадують і не говорять про універсальний дизайн для спальних районів. Про безпечні майданчики та поля для футболу у найвіддаленіших куточках мегаполісів. Про те, що робити із заводами, що занепадають вже друге десятиліття поспіль — а довкола них занепадає безпека середовища, зручність проживання. Про конверсію виробництва, що породила цехи-привиди та цілі квартали мертвих будівель, які могли стати арт-просторами, галереями, осередками сучасної культури чи стартап-підприємництва. Про речі, які на часі в містах, де постколоніальна архітектура XIX століття врізається у багатоквартирники з однакових радянських панелей та білої цегли. Або взагалі складається із суцільного сталінського ампіру поруч із 16-поверхівками — без жодних ознак бодай якогось «історичного центру». Тож чому не втулити тут ще фіолетову голову професора Доуеля, еге ж?

Гучне слово — тихі сенси

Урбаністика як слово-фетиш витісняє урбаністику як спосіб зробити місто комфортним та доступним для усіх його мешканців (навіть якщо вони не вміють користуватися Instagram і не ходять голосувати на місцевих виборах). Ставши інструментом маніпуляцій в руках митців, чиновників та ситуативних об’єднань громадян, урбан-активізм українських міст переживає — з точки зору пересічного мешканця, а не архітектора, урбаніста чи соціолога — якийсь пограничний стан, що межує з істерикою. Кольори, форми, формати, ідеї видають веселу шизофренію чи абстинентний синдром. Але аж ніяк не бачення «району, в якому би хотілося, аби жили мої діти». Урбаністика закордонного зразка — саме про це. Урбаністика українського зразка — про те, як поєднати Прагу-1968 із Токіо-2018 на руїнах Козятина-1991.

Гучні дискусії про те, якими мають стати (чи вже стають) українські міста для самих містян здебільшого залишаються чимось далеким. Поки фахівці б’ють глечики та ламають списи над черговими концепціями в рамках громадських слухань, містяни терпляче чекають, хто вкручуватиме лампочки у під’їздах, які вони регулярно оплачують рядком у рахунку за комунальні. Подейкують, у Харкові безбар’єрне середовище почало прогресувати лише тоді, коли чинний очільник міста опинився в інвалідному візку. А от у Києві й досі не прибрали бордюр на місці, де столичний мер перекинувся зі своїм електровелосипедом. Як бачимо, інколи регіони обганяють столицю у реформах.

Гучніше за тихі справи в районі, куди ти повертаєшся додому щодня увечері, не говорять жодні маніфести, круглі столи чи телевізійні обговорення. Активісти чи сусіди, котрі встановлюють лавки і спільно виходять на прибирання сміття після зими, є для мене куди більшими урбаністами, аніж гастролери-фахівці з майстер-класами інсталяції кольорових корів у сірий асфальт. Фахівців цих в країні — на щастя — досі мало. А от звичку прибирати міські парки городяни вже потроху навіть прищепили чиновникам та бізнесменам. Поки одні говорять гучні слова, інші продукують тихі справи. І це спрацьовує.

Місто, місце чи містяни?

Коли ми говоримо про місто, воно — наче у Підмогильного чи Гемінгуея — сприймається як такий собі карнавал, буфонада, емоційна руїна, Молох життів людських, який все перетирає та поїдає. Цей підхід, породжений ще за часів Першої індустріальної революції, не просто застарів — а не відповідає самій природі сучасних міст. Ми ж не біблійний Енох, якому потрібен захист. Місто — це більше не місце на карті, яке обгороджене стінами від ворогів. Місто — це люди, яких ми любимо, в яких закохуємося, з якими працюємо, живемо, спимо, їмо, товаришуємо, радіємо і зрештою навіть вмираємо разом. Місто 2017 року — це люди. А не об’єкти, накидані на асфальт. Це — не жовта субмарина, яка пливе океаном із тротуарної плитки. Це — екіпаж цієї субмарини. І якщо йому буде некомфортно посеред цих фіолетових корів та чорних квадратів, цей екіпаж не стане перефарбовувати стіни. Він просто змінить субмарину на більш годящу. З одного боку, це — проблема покоління міленіалів, які незабаром складатимуть до 50% населення наших міст. І за найменшої незручності просто покидатиме одне місто заради іншого, комфортнішого. З іншого — це знак, що сприймати місто як нагромадження архітектури, творчості та знаків на карті більше не можна.

Саме тому хочеться, аби ми нарешті вийшли з вулиці Джона Леннона і зайшли на вулицю Асфальтованих Тротуарів, пройшли через провулок Освітлених Подвір’їв, завітали на проспект Зручних Пандусів, прокрокували алеєю Безпечних Дитячих Майданчиків і дійшли-таки до вулиці Добрих Сусідів. Бо місце визначається не тим, які таблички над ним встановлено і чи є довкола концептуальний арт — а тим, що закладено в основу інфраструктури та атмосфери цього місця. Мабуть, лише тоді урбаністику не вважатимуть пужалном в руках вузької групи людей.

P.S.: вулиця Добрих Сусідів — реальна назва в одному з українських міст. Наскільки добрими є люди, які живуть у сусідніх будинках на цій вулиці, наша редакція не перевіряла. Проте сподіваємося, що назва таки відповідає сенсу й реальному стану речей.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: