Бесарабія: просто зробіть дорогу

Besarabija: prosto zrobiť dorogu

Бесарабія – південна частина Одеської області, яка з’єднана з Україною єдиним мостом у районі курорту Затока. Є ще одна автомобільна дорога, але вже через шматочок Молдови. Єдиний потяг «Київ – Ізмаїл». У дорозі тільки з 2016 року. Їде 16 годин. Проїжджає через Одесу, Котовськ, Жмеринку та Вінницю

Besarabija – pivdenna častyna Odeśkoї oblasti, jaka z’jednana z Ukraїnoju jedynym mostom u rajoni kurortu Zatoka. Je šče odna avtomobiľna doroga, ale vže čerez šmatočok Moldovy. Jedynyj potjag «Kyїv – Izmaїl». U dorozi tiľky z 2016 roku. Їde 16 godyn. Proїždžaje čerez Odesu, Kotovśk, Žmerynku ta Vinnycju

У Вінниці я його і перехоплюю, адже мені їхати зі Львова. Як їхати з інших міст – рахуйте логістику власноруч. Але дуже заздалегідь — бо квитків вже може не бути.

На питання «Чого туди пертися взагалі ото було?» відповідати не буду. Безвіз потрібен не лише для Європи, але і для регіонів Україні. Міжрегіональний інфраструктурний безвіз у головах. Тому кому цікаво – читайте далі. Кому не цікаво – можете просто погортати фото.

До старту

Що я знала про Бесарабію до поїздки:

  • «Одеська п’ята»,
  • смачна їжа,
  • пелікани,
  • Вилково – «українська Венеція»,
  • унікальна природа,
  • гагаузи,
  • 130 з гаком етносів,  
  • Дунай,
  • фортеця,
  • погана дорога.

І майже все це виявилося правдою. Що мене цікавило – сучасне культурне життя і життя міста, містян як таке. Що буде доступно оку пересічного громадянина без особливої підготовки на тему «куди піти і що побачити»? Особливо, якщо врахувати, що пересічний громадянин / -ка отримали вільний «доступ» до цього регіону фактично з минулого 2016 року.

Білгород-Дністровський

Перше місто для розвідки — Білгород-Дністровський. До нього доїхати «найпростіше» – просто з Одеси і просто електричкою. Відомий своєю унікальною Аккерманською фортецею — і здається, на перший погляд, більше нічим.  Проте історія міста почалася  у IV столітті до н.е. За цей час воно встигло побути грецьким, римським, молдавським, турецьким, румунським, радянським, урешті – українським.  А ще Вікіпедія говорить про те що у 1999 році Білгород-Дністровський урочисто відзначив 2500-річчя, а саме місто було визнане ЮНЕСКО одним із найстаріших у світі.

Проте у старовинному місті нічого старовинного не залишилося, окрім фортеці. Вона, до слова, є однією з найкраще збережених в Україні. У краєзнавчому музеї історія починається з поселень кочових племен, а закінчується перемогою у Другій Світовій війні. Музей побудований майже одразу після перемоги, хоч у інших регіонах краєзнавчі музеї будувалися у 1960-70 роках. Співпадіння? Не думаю. Від того часу значних змін у експозиції не відбулося. Головна подія культурного життя краю, висвітлена у музеї – візит поета Пушкіна. Хоча варто віддати належне – музей дуже світлий, чистий, відремонтований. Тільки здається за наповненням і актуальністю відстав на «-надцять» років.

01/ 05

Гуляючи містом, знаходимо декілька кінотеатрів – один відремонтований і діючий із блокбастерами. Інші два – закинуті, на місці одного (літнього) – поставили хреста. Скоро буде церква. Традиційно увечері ідемо на дискотеку. З’ясовуємо, що основна дискотека поїхала на сезон у Затоку, тому лишилося дві – «Перехватчик пЕрвий»  і «Перехватчик вторИй».

«Перехватчик» — означає «перехват» у прямому сенсі. Адже саме так чинили дружини моряків, які поверталися після далеких країв додому і пропадали у шинках. На дискотеці публіка дуже привітна і радо йде на контакт та розмови. Подекуди не всі розуміють українську. Але зав’язати розмову «за життя» і без подальших наслідків «для життя» – без проблем. Там же дізнаємося, що Білгород-Дністровський — колишнє найбільш кримінальне місто чи то України, чи то СРСР. А ще тут виготовляють тапочки. Але про це я дізналася у Ізмаїлі.  

Мозаїки

Ізмаїл

— Розумієш? 20 років назад ти сюди не приїхала би, це було режимне місто. Тут 850 м до кордону

чоловік років до 40

На вокзалі Ізмаїлу автобуси з маршрутами вулицями Леніна і Суворова. Здається, декомунізації тут ще не було (або її ніхто не помітив). Довго не можемо розібрати, якої маршруткою їхати до нашого готелю — і чи існує вона взагалі. З’ясовується, що таки є.

Готель «Дунай» — ще один радянський рудимент у нашій біографії. Привид із минулого. Інколи здається, що тільки ми зупиняємося у подібних готелях. Ідеальне місце для зйомок історичних фільмів про радянську добу. У Білгороді  ми жили у подібному творінні – із діркою у підлозі заміть душу, проте з прекрасними телефонними будками, стільцями, мозаїками, вітражами і «замороженим» баром. А у «Дунаї» була навіть гаряча вода і дискотека «Гелаксі» на першому поверсі.

Ідемо гуляти набережною Дунаю — і знаходимо мечеть. Колишня мечеть – нині музей-діорама, присвячений російсько-турецькій війні, а саме: штурму Ізмаїльської фортеці. Ізмаїл у минулому — місто турків.  Мечеть – усе, що лишилися після величної оборонної фортеці, яка впала перед імперією. Фортецю після перемоги імперія розібрала свідомо. Основна експозиції – діорама, на якій зображена битва. «Художники наскільки захопилися картиною, що зобразили себе палаючими у човнах», — пояснюють у музеї. Після фортеці майже нічого не лишилося. Інші експонати – графіка, зброя, знамена — були передані музею із Санкт-Петербургу (так, саме звідти). Варто відмітити наявність туристичної продукції – магнітики, листівки, інформаційні буклети. Частими гостями мечеті-музею-діорами є турки, які розстеляють килимки і моляться. Та чи на Суворова?

01/ 04
Кораблі Ізмаїлу, фото — Оксана Казьміна

У музеї та біля нього

Відвідуємо і краєзнавчий музей – музей Придунав’я. Знову озвучується цифра про 130 з гаком етносів. Є український зал (новий), зал кочових племен, турецька зала, доба Російської імперії, виставка капелюшків, доба Першої Світової війни. Далі — доба Другої Світової війни, АТО, природнича зала з засушеним «дунайським крокодилом» (?) і живими рибками. Сам музей – у старовинній садибі. Вона має безліч додаткових приміщень і фантастичний сад, де поміж троянд стоять вояки радянської армії. У музеї також наявна сувенірка, надзвичайно привітні гіди, а також ряд власних проектів – фестивалів, читань-чаювань, лекцій та інших заходів. «Дівчина-сарматка не мала права вийти заміж, доки не вб’є ворога», «Нема капелюха – нема жінки», — найбільше запам’яталося із екскурсії.

У Ізмаїлі було вирішено спробувати зробити спонтанний кінопоказ українського короткого метру. Тим паче, що в головному місті області якраз стартував головний кінофестиваль країни. Проблем із домовленостями – підключитися до найближчого бару з своїм проектором і екраном – не виникло. На показ вийшли відвідувачі бару, які подивилися усе і до кінця. Під’їжджали дітлахи на великах і просили показати це ж у місцевому інтернаті, але нікому не говорити, що це з їхньої подачі, — адже вони звідти.  Дорослі привітно брали листівки-запрошення, але не зупинялися. Проте вони залюбки поспілкувалися би зі мною на дискотеці. Заробила шоколадку. Із одним із таких відбулася досить довга розмова про стабільність, війну, Росію, політичні погляди, яка завершилася риторичним запитанням: «Чи дійсно всюди є нормальні не-нормальні люди?». На що я, як культурний міжрегіональний дипломат, ствердно відповіла — «так». На цьому і розійшлися.

Готель «Дунай», Ізмаїл, 2017, фото — Оксана Казьміна

Татарбунари

— Чо ви тут сидите? — Втомилися. — А де ви були? — У Ізмаїлі, і от до вас приїхали. Ти був у Ізмаїлі? — Ні. Знаєте, мій батько живе тут 32 роки. — А ти тут народився? — Так, у себе в дворі... Аа, так ви з України

діалог із хлопчиком років 10-ти

Наступне місто у нашій мандрівці – Татарбунари. У ньому все нагадує про одне із наймасштабніших прорадянських повстань за Бесарабію. Проте різні джерела твердять різне, — як і те, що українські селяни виступили насамперед проти Румунії, а СРСР повернув цю історію так, як йому хотілося. І що взагалі вся ця історія є замовною. Тема повстання увіковічена у місцевій монументалістиці та музеї, який так само завмер у часі і просторі і сам по собі вже схожий на музейний експонат. У ньому найбільше вразила меморіальна кімната місцевого колгоспника і голови сільради, який від 1980-х і до сих пір вважається місцевим героєм. Із культурного життя – знову Пушкін. А колгоспник будував школи, будинки культури, цей самий музей, — був страшним диктатором, проте зберіг свій культ дотепер. У місцевому будинку культури — меморіал воїнів Другої Світової. А також портрет — цього ж «видного» колгоспника.

Зупиняємося у готелі вхід до якого через бар. Там же і показуємо наші фільми.

— Ви що католики? , — переживають відвідувачі. — Ні, — заспокоюємо ми. — А звідки у вас техніка? Партія-мама?

01/ 05
Краєзнавчий музей, Татарбунари, 2017, фото — Леонід Марущак

Показ обійшовся без пригод, але відвідувачів порівняно з Ізмаїлом майже не було. Ввечері вирушаємо на дискотеку «Мелроуз». Там за розповідями місцевих дітлахів «стріляються дядьки».

Татарбунарзькі дітлахи — окреме відкриття. Тільки залізли у місцевий закинутий будинок, вони накинулися на нас: «Що ви лізете у нашу заброшку?» І від цього моменту розпочалася чудова прогулянка містом місцевими принадами (не без голови Пушкіна, його будинку і статуї) у пошуках закинутої церкви, у якій, як виявилося, ніхто із наших «локальних координаторів» не був.

Море, курорт Катранка, фото — Оксана Казьміна, 2017

Катранка

— Доріг тут нормальних ніколи не було. Навіть за совка. У нас три курорти: Катранка, Росєйка, Лебедьовка — і до жодної не проїхати

літній таксист

Приїхати до Бесарабії і не доїхати до моря — не по-нашому. Вирушаємо з автостанції рейсовим автобусом. З’ясовуємо, що сьогодні якраз останній день. Його знімають з маршруту — немає попиту. Їдемо через поля, адже дороги просто немає. Для водія цілком нормально зупинитися і прикупити кавунів. Доїжджаємо до моря — трішки пройти через Лиман і ми біля заповітної мрії. Чисте море і пустий пляж. Заради цього дійсно можна потерпіти усі ці тортури із дорогою.

Відпочивальників небагато — на старих радянських, але не занедбаних базах. У їдальні обслуговують останніми і то, якщо «на нас» лишиться. Назад їдемо на таксі, адже  нашого автобусу уже не має. Чудовий захід сонця, море, Лиман, соняхи, поле. «Ви розказуйте про нас, хай до нас туристи їдуть. Може молодь у села повернеться», — говорить наш водій. «А ми тут для чого?», — відповідаю я.

Їдальня, курорт Катранка, фото — Оксана Казьміна, 2017

Ізмаїл — #пульсБесарабії

Мандрівка наша завершується візійною сесією #пульсБесарабії Міжнародного фонду «Відродження», який підтримав і наші культурологічні експедиції-розвідки. На ній — чиновники, активісти, представники громадських організацій, журналісти, інші небайдужі і ми. Корінні бесарабці говорять про багатство краю — природу, географічне положення, їжу, культуру, ті самі 130 етносів. І цілком серйозно — про націонал-патріотичне виховання. Про потенціал використання альтернативних джерел енергії, — але водночас і про проблеми з дорогою, водою, відірваністю від України, важливість різнобічного обміну між іншими регіонами і всередині регіону.  Про відсутність належної кількості медіа, — зокрема українських, — впровадження викладання у школах українською мовою, потенціал для розвитку туризму. Від очільниці управління культури області дізнаюся про велику кількість культурних подій, на яких все ж можна познайомитися з етнічним різноманіттям краю. Але про все це, — як і про багато чого іншого — ми продовжуємо не знати. Поки що Бесарабія — це terra incognita. Але водночас — край нових можливостей. Для початку — просто зробіть дорогу і нумо їздити.

 

Липень, 2017

Світлина на обкладинці: на березі Дунаю, Ізмаїл, 2017. Авторка — Оксана Казьміна

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: