Не круасаном єдиним — французько-українські щоденники Ольги Котрус

Ne kruasanom jedynym — francuźko-ukraїnśki ščodennyky Oľgy Kotrus

Тендітна легка спідниця до підлоги, витончені туфлі на підборах небесного кольору, символічна корзинка, у яку так і хочеться покласти багет, і ніжне тату українських мальв, як в бабусі біля хати, вмить переплітають в моїх думках Україну і Францію. Знайомтеся, це — Ольга Котрус, журналістка, письменниця і просто дівчина, яка четвертий рік живе на дві країни

Tenditna legka spidnycja do pidlogy, vytončeni tufli na pidborah nebesnogo koľoru, symvolična korzynka, u jaku tak i hočeťsja poklasty baget, i nižne tatu ukraїnśkyh maľv, jak v babusi bilja haty, vmyť pereplitajuť v moїh dumkah Ukraїnu i Franciju. Znajomtesja, ce — Oľga Kotrus, žurnalistka, pyśmennycja i prosto divčyna, jaka četvertyj rik žyve na dvi kraїny

Дізнатися про внутрішній світ Олі можна, почитавши її надихаючі пости в Instagram або в її  блозі про Париж. Ми  ж поговорили про те, що її оточує щодня, про її оригінальність і красу буденності.

— Якби в тебе була можливість змінити своє життя, що би це було?

Звичайно, я би змінила. Мені здається, відповідати на кшталт «я би залишила все, як є», — це кокетство. Змінила, тому що є багато обмежень в силу фізичного простору, фінансових можливостей, і є якісь речі, які б можна було би зробити легше і швидше. Я би набагато більше подорожувала — це, мабуть, вирішальне.

— Чи обрала б ти Францію (Європу), чи залишилася би в Україні?

Дивися: зараз я живу на дві країни. Фізично мені обирати щось непотрібно. Мені в принципі здається, що формулювання «постійне місце проживання» дуже стискає. Я не сприймаю свій переїзд до Франції як якусь фінальну точку. Якби можна було зараз переїхати кудись, я би дуже хотіла пожити в Нью-Йорку. Це — банальна мрія, як і пожити в Парижі; але мені цікаво дізнатися, чим дихає місто, у якому настільки багато національностей.

— Скільки би ти собі дала років? Чи змінюється ця цифра залежно від країни твого перебування?

Мені 29. Відчуваю я себе, мабуть, на 27. У широкому сенсі я відчуваю себе трішечки молодшою. Можливо, тому що мені ще періодично не продають алкоголь (сміється). Стосовно того, чи змінює вік переїзд — це загартовує, дає досвід, але в мене не та історія, коли можна говорити «оце я постарішала».

— До речі, про алкоголь. В Україні то схвалили постанову про заборону продажу алкоголю після 22:00, то нещодавно скасували. Як із цим у Франції?

Єдине що — тут супермаркети закриваються о восьмій-дев’ятій максимум, тому як і захочеш випити, то й не вип’єш. Але документи там не перевіряють.

— Давай поговоримо про видавничу справу. Я знаю, що ти видаєш книгу про Париж та Україну. На якому етапі цей процес?

Я в останній момент вирішила дописати 2 глави (сміється). Зараз я закінчую суперфінальне редагування. В принципі скоро я подзвоню верстальнику і скажу: «Ось рукопис, склейте нам із цього пробні варіанти». До кінця липня, на початку серпня вона вже буде видана.

— Як щодо кількості та якості видавництв в Україні та Франції?

Слухай, у Франції є цілий шостий округ офіційних видавництв, галерей, тому порівнювати немає сенсу. А як з видавничою справою в Україні? Чесно, не можу дати якусь оцінку. Книжку ми видаємо самі, перший тираж. Він буде розкуплений за тиждень: за передзамовленнями — і є якась частина, яку ми будемо продавати просто так. І з цим буде набагато легше йти у видавництво, яке мені подобається. Не потрібно буде витанцьовувати, розповідати, яка я класна.

Є тираж, який вже продано, є аудиторія, і в принципі є хороша книжка. Єдине що, видавництва, які мені подобаються, публікують українською. А книжка в мене російською. І я поки що не готова перекладати книгу заради них. Це є в планах, але трохи пізніше.

— Коли в тебе виникла перша думка про те, що ти би хотіла написати книгу?

Вперше — 2,5 роки тому, коли я зрозуміла, що знаходжуся в такому оточенні, де благодать: коли вийшов — і все красиво, ти настільки багато через себе пропускаєш, сильно любиш це місто. Це була перша думка. Але останній рік для мене був дуже складний. Не хочу, щоб виглядало так, наче я жаліюся, але я не могла із себе нічого вичавити.

— В мене, наприклад, майже все залежить від натхнення. Якщо його немає, я не візьму інтерв’ю, не напишу матеріал. А як у тебе?

Настю, ось тут я із тобою не погоджуся. Є дві речі, із якими я не згодна: що все залежить від натхнення і трудоголізму. Тобто мені не подобається, коли натхнення повністю нівелюють.

Письменництво — це дисципліна. Коли в тебе є чіткий план, ти сидиш і ти, поки не дописав, ти не встанеш. Так само як і з фрілансом і з будь-якою роботою, де в тебе є відповідальність перед собою, перш за все. Я сьогодні прийшла без Oh My Big Plan, бо його взагалі треба тримати на робочому місці, але я його завжди маю із собою. Для мене це — систематизація. Я не веду Google Calendar чи щось таке — люблю все записувати вручну.

— Продовжуючи про твою книгу, скільки часу в тебе пройшло від бажання написати до реалізації?

Написання зайняло в мене 4,5 місяці: з листопада по березень. У мене не було структури чи якогось чіткого плану. В один момент я зрозуміла, що просто хочу написати про Париж, бо я про нього багато знаю. В листопаді я сіла писати тільки тоді, коли в мене був план.

— Поділися трошки інсайдерською інфомацією про наповнення книги. Що у ній буде корисного?

У книзі багато описів моїх улюблених локацій, і є окрема пара сторінок зі списком цікавих місць, куди можна прийти на прогулянку. Мені дуже хотілося зробити її інформативною. Це по-перше. А, по-друге, мені категорично не хотілося писати історію, як одна дівчинка переїхала в Париж, бо якби я побачила таке в книжковому магазині, я би її не купила.

— Чимало українців думають про емігрантів, як про тих, хто покинув країну заради кращого життя. Яка твоя думка як людини, яка живе на дві країни (як ти зазначила вище)?

Після переїзду я перестала розділяти людей на такі категорії. Я в принципі вважаю, що на тлі всього, що відбувається в Україні останні 3-4 роки, я перестала звинувачувати людей за егоїстичне бажання кращого життя. Я розумію втому, роздратованість, злість, виснаженість всім, що тут відбувається. Тому якщо хтось хоче просто «звалити» — це нормально, бо ми один раз живемо. І я розумію, що якби не діаспора і волонтери, нам було би набагато складніше.

— Всі хочуть бодай раз побувати в Парижі, відчути себе парижанами, поснідавши зранку круасанами за філіжанкою французької кави. Що тобі не подобається в Парижі, за винятком менталітету (бо він, мабуть, відрізняється від нашого суттєво)?

Чесно, Настю, я б не сказала, що він відрізняється. Це — дві європейські країни, між нами не так і багато відмінностей. Що мені не подобається у Франції? Бісить дуже, що вони жаліються на все. Це якийсь стиль життя і образ думок. А взагалі люди всюди однакові. Чим старша стаю, тим більше я люблю людей.

— Олю, коли ти приїжджаєш в Париж, куди ти йдеш одразу? Яке місце є твоїм улюбленим і це не не набридає?

В сад Palais Royal. Коли я починаю сумувати за Парижем, я завжди думаю про нього. Це дуже смішно, але коли я деякий час перебуваю тут, я інколи прокидаюся і не розумію, де я. Або я сиджу і працюю і думаю «треба з’їздити у сад Роден». А потім така: «Секундочку, це ж Велика Васильківська». Тому коли я себе ловлю на такій думці, значить, я вже скучила. І, звичайно, Piece d`eau des Suisses у Версалі, де є озеро біля палацу. Там дуже-дуже красиво, і там я відпочиваю.

— У тебе є речі, які завжди ти носиш із собою?

Мабуть, електронна книжка. І новесенька корзинка. Стару я віддала мамі, була моя улюблена. Я не те, щоб прив’язуюся до речей. Вожу з собою багато взуття. Привезла 13 пар. І повезу назад набагато більше. Із речей якось це відійшло із віком. А корзину я люблю, бо це зручно, і я вже фізично не можу носити звичайні сумки, бо я не розумію, що з ними робити (сміється). Ця до всього підходить і все вміщається.

— Що для тебе «ідеальні стосунки»?

Свобода. Це — свобода бути собою, по-перше. Я вірю, що якщо тобі зустрічається людина, заради якої тобі хочеться стати кращою, не змінитися, а просто стати кращою, — це правильно. Коли людина не намагається вплинути на твої звички (а звичка — це друга натура), коли ніхто тебе не хоче змінювати. Це, напевно, найважливіше. Мені потрібно дуже багато власного простору. Я дуже не люблю, коли у стосунках зникає «я» і з’являється тільки «ми».

— Випадкові знайомства за кордоном — це найцікавіше. Яке випадкове знайомство тобі запам’яталося найбільше?

Пам’ятаю, як я сиділа на площі Saint-Sulpice біля бутіку Yves Saint Laurent і їла салат. Зупинилася машина, яка збирає сміття, зістрибнув зі сходинки чоловік, абсолютно сивий із сережками у вухах, кремезний такий, красивий, підійшов до лавки, на якій я сиділа, сказав: «Bon Appétit, madam», подивився на мене, зробив уклін, взяв цей пакет і пішов.

Це навіть не знайомство, але це якісь магічні маленькі моменти, коли ти розумієш, що люди — це просто люди. І не треба нікого боятися.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: