Aa Aa Aa
Aa Aa Aa
Прочитати вголос
Зупинити читання

Анатолій Попель, CASES: «Зараз Україна — це дуже цікавий ринок»

Anatolij Popeľ, CASES: «Zaraz Ukraїna — ce duže cikavyj rynok»

Команда CASES запустила відкриту бета-версію онлайн-платформи для творчих індустрій. За її допомогою представники компаній та команд зі сфери маркетингу, дизайну, реклами, архітектури, музики, медіа, розробки ігор та IT можуть створювати свої профілі та публікувати матеріали про свої проекти. Як це працює і чому формат кейсів — це наступний крок у розвитку системи освіти, говоримо із автором та CEO проекту Анатолієм Попелем
Komanda CASES zapustyla vidkrytu beta-versiju onlajn-platformy dlja tvorčyh industrij. Za її dopomogoju predstavnyky kompanij ta komand zi sfery marketyngu, dyzajnu, reklamy, arhitektury, muzyky, media, rozrobky igor ta IT možuť stvorjuvaty svoї profili ta publikuvaty materialy pro svoї proekty. Jak ce pracjuje i čomu format kejsiv — ce nastupnyj krok u rozvytku systemy osvity, govorymo iz avtorom ta CEO proektu Anatolijem Popelem
Čytaty latynkoju

Спеціальні можливості

Прочитати вголос
Зупинити читання
Контрастна версія
  — Зараз є тенденція до створення різних платформ, де можна здобути теоретичні знання. А ви обрали шлях навчання через кейси. Як ви до цього дійшли і чому саме таку форму обрали? Так, дійсно, одним із дуже важливих форматів, з якими ми працюємо в межах проекту, є формат case-study. Це — метод навчання, який є реально ефективним, оскільки він досліджує реальні практики. Кейс за своєю суттю — це дослідження реального випадку у тому чи іншому бізнесі, у тому чи іншому аспекті життя, дослідження реальних прецедентів. І це дуже важливо в контексті України, оскільки ми знаходимось у тому історичному періоді, коли деякі теоретичні підходи не працюють. Наприклад, якщо ви читали бізнес-літературу, вона часто написана англійськими та американськими авторами, котрі існують у власних реаліях. Перший момент: якщо ви читаєте бізнес-літературу, написану в США, то вони вам скажуть, що для запуску проекту треба отримати кредит у банку. І це дуже просто, взагалі можете туди завжди прийти зі своєю бізнес-ідеєю. А якщо там не приймають, то йдіть до своїх друзів або родичів, і вони вам дадуть гроші. І ми розуміємо, що зараз в Україні це неможливо. Банки можуть просто не видати кредит. І десь вже на цьому етапі, на самому початку книги, все, що там написане, перестає працювати в реаліях України. Тому саме навчання через кейси, — які розповідають нам компанії з України, у реаліях України, з обмеженнями України, — дає нам реальніші підходи й практики для того, щоби працювати ефективно. Другий момент дуже важливий, пов’язаний з кейсами, полягає в тому, що ми насправді дуже мало знаємо про те, що відбувається в Україні, що роблять в Україні. А у нас є дуже багато дійсно цікавих проектів, про які варто знати. Якщо ми знайомимося з історією успіху, яка склалася в Україні у цих непростих умовах — це нас надихає. Це дає нам змогу зрозуміти, що насправді можна досягти дуже багато чого. І особливо цікаво читати історії, які пов’язані якраз зі складними обставинами, коли попри дуже великий спротив системи та складні обставини, людина чи команда змогли досягти результату — і він був феноменальним. Дуже цікавий кейс для мене особисто був коли ми спілкувалися з Юрієм Филюком з «Теплого міста». Він розповідав одній моїй колезі, як він прагне запустити заклад. В Києві це — Urban Space 500, а в Івано-Франківську — Urban Space 100. І він говорив, що він знайде в Києві 500 інвесторів, які дадуть по $1 тис, попри те, що вони не отримають з цього комерційний зиск. Моя колега була налаштована скептично до цього. А Юрко доводить, що таке можливо. І це надихає, тому що доводить, що знайдуться 500 людей, які готові дати $1 тис на втілення хорошої ідеї. Це надихає, тому що виявляється, що це в принципі можливо. — Тут ще можна згадати досвід Одеси і ресторану 4City. Це теж дуже цікавий досвід для їхнього міста в такому форматі. Може, вам ще із ними буде цікаво поспілкуватися? Таких проектів дуже багато — і ми дуже часто про це не знаємо. Навіть цим людям, які їх створюють, важливо чути, що вони роблять правильні речі і що це круто, що це цікаво і «продовжуйте». Є чимало проектів, яким просто не вистачає підтримки, — необов’язково фінансової, а навіть просто моральної. Вони мають чути, що роблять важливі речі. І нам хочеться дати їм змогу отримати цей фідбек, з одного боку надихати інших, а з іншого — надихати себе продовжувати робити ці важливі речі. Це друга роль кейсів. І третя частина відповіді на питання, чому ми це робимо — це важливий суто навчальний формат, тому що однією із сторін такої розповіді є опис процесу створення проекту: тих складнощів чи проблем, з якими зіткнулися люди, які робили його. Це можуть бути, наприклад, проблеми, які виникли під час створення айдентики, коли спробували робити малі формати, виявилося, що певний логотип не працює, бо занадто складний геометрично Це дає змогу іншим людям, дивлячись на досвід, який мали люди з цією айдентикою, не припуститися помилок у своєму проекті. З приводу платформи важливо додати те, що насправді вона відрізняється від класичного медіаформату. Нам хотілося, створюючи CASES, зробити не канонічну онлайн-платформу для публікації на кшталт класичних медіа, де існує певна кількість журналістів та редакторів. Адже ми розуміємо, що проектів дуже багато — і що ми фізично не встигаємо аналізувати їх, шукати їх і виготовляти необхідну кількість матеріалів. Ми вже пробували це робити раніше на старій версії порталу. Тому коли розробляли нову версію платформи, яка запустилася у 2017 році, ми хотіли дати можливість організаціям самостійно розповідати власні кейси. І власне це і є відмінність в організації. Ми не просто знаходимо і публікуємо матеріали, створюючи їх за допомогою власних журналістів. Ми даємо змогу людям самостійно це робити. Вони можуть зареєструвати свою організацію і від свого імені публікувати ці кейси. — Наскільки я розумію, ви виконуєте функцію модерації — а все решта можуть формувати самі компанії чи команди? Є якісь правила, за якими ви кейси приймаєте або не приймаєте? Ми створили guideline, і ці правила наразі не робимо надто суворими. Не всі матеріали, які публікуються, підходять під наше розуміння ідеального кейсу. Хотілося би, аби автори та компанії більше уваги приділяли процесам, але головним завданням для нас є те, щоби в принципі надихати людей ділитися власним досвідом у тому чи іншому форматі. Якщо говорити про теми, це теж дуже важлива частина зміни у нашому підході до проекту. Для нас було дуже важливим вирішити одну суттєву (на наш погляд) проблему. Вона полягає в тому, що є такий термін — «креативна економіка»: економіка, пов’язана з діяльністю творчих індустрій. До них відносяться уже багато різних галузей: це інформаційні технології, дизайн, реклама, маркетинг, література, музика, дизайн одягу . Власне, все те, що створюється шляхом залучення творчого потенціалу є частиною креативних індустрій. І коли ми створювали новий ресурс, ми хотіли охопити всі ці індустрії в межах одного простору. Це важливо, оскільки ми бачимо, що зараз в Україні існує певна проблема. Ми постійно бачимо, як у Facebook хтось шукає SMM-фахівця, хтось розшукує веб-дизайнера. Якби ці люди змогли існувати в одному просторі, — адже насправді вони усі є творчими людьми, — вони би спромоглися за рахунок певної синергії розвивати ці галузі інтенсивніше. Наприклад, у нас є дуже круті ілюстратори в Україні, і вони іноді просто не знають, де застосувати власну експертизу. У нас є чудові музиканти, які так само не завжди можуть зрозуміти, як реалізувати себе, оскільки вони намагаються йти в більш класичні моделі. І допомогти їм знайти одне одного є для нас дуже важливою метою. Архітектурному бюро так само потрібні логотипи, може знадобитись допомога ілюстратора для створення інтер’єру. А веб-студії може знадобитися допомога відеопродакшну. Разом вони можуть створювати продукти іншого рівня, і це дуже важливо для нас. Саме тому ми охоплюємо в межах платформ максимальну кількість креативних індустрій. Це для нас — певна мета: створити один простір, в якому одночасно будуть існувати всі ці індустрії. — Ви вже згадали про «непрацюючі» американські бізнес-книги. Цікаво дізнатися, чи Ви особисто вивчаєте якусь літературу, яка допомогла у створенні платформи, яка вас надихнула? Кілька років тому я був залучений до спільноти людей, що створюють стартапи, мав досвід роботи у стартапі. Темп читання у мене був близько книжки на тиждень, а я у цьому стартапі пропрацював близько 2 років. Я читав досить багато англомовної літератури, присвяченої саме цій тематиці. Одна з книжок, яка мені запала в душу і певно досить сильно вплинула на наш проект, називалася «Plan B». Вона присвячена тому, що багато бізнесів і багато ідей починається з того, що вони намагаються досягти однієї мети, але протягом діяльності виявляється, що те, чого вони хотіли досягти, насправді в межах реальності коригувалося за рахунок того, як клієнти ставилися до продукту. Наприклад, хто знав, що Google, яка створювалася як система для пошуку, перетвориться на компанію, яка буде у нас асоціюватися з поштою, з контекстною рекламою? І ця книга на мене вплинула в тому розумінні, що я навчився не чіплятися за первинну ідею, а дивитися на те, як ця ідея могла би змінюватися, як вона могла би допомагати реальним людям за реальних обставин. Я не дуже люблю насправді стартап-літературу, але була ще одна дуже важлива ідея, — здається, у Ґая Кавасакі — про те, як створити дійсно хороший проект. Ця ідея полягає в тому, що створюючи проект, ти маєш розуміти, про що він. Це досить дивна думка, оскільки вона видається очевидною і здається, нащо робити проект, присвячений темі медицини, якщо ти в цій тематиці не розумієшся? Але насправді проблема в тому, що багато хто з так званих стартаперів люблять ухопитися за тему, яка їм видається актуальною, навіть не маючи у цьому певного досвіду чи бодай теоретичного бекґраунду. Чому я і згадав книгу «Plan B» — перехід у модель створення платформи, на якій організації можуть публікувати кейси самостійно, був досить таким амбітним кроком. Якби я нашій команді, яка створює CASES, сказав, що ми запускаємо не канонічну платформу для публікації журналістів, а щось на кшталт Facebook для креативних індустрій, вони мабуть із самого початку не взялися би це робити — це видавалося надто важкою задачею. І нам пощастило, тому що, — як мені видається, — результат став набагато цікавішим за очікування. Зараз ми ще не знаємо, куди це нас приведе. Проте кожен день ми спілкуємося між собою про те, що ще могли би додати, які ще функції ми могли би дати нашим користувачам. І вже зараз ми працюємо над можливістю створення формату авторських колонок — тобто працювати не тільки у форматі кейсів, але й дати їм змогу представникам компаній ділитися власними думками, створювати певні цикли з блогів (але не таких, котрі губитимуться у загальній стрічці новин, як це відбувається у Facebook). Facebook дуже цікаве у цьому розумінні середовище: у вас є можливість дійсно натрапити на якусь думку по тематиці, яка вас цікавить, між двома постами, з яких один буде стосуватися якоїсь першочергової «зради», а інший буде про якихось котиків чи щось таке. Тобто ви можете отримати в одному місці контент дуже різного рівня. І це для мене — велика проблема, оскільки все-таки я не маю стільки часу шукати хороші пости серед того, що мені надає Facebook. Суто для мене як для людини, яка хотіла би читати професійніші матеріали від фахівців із різних сфер, стає зрозумілим, що у Facebook я цього не знайду. Тож варто дати фахівцям можливість поділитися цими знаннями і думками з цього приводу на нашій платформі. — Команда ваша переформатовувалася разом зі зміною версії сайту чи залишилася без змін? Склад команди змінювався, оскільки змінювалося наше розуміння того, що ми робимо. Треба додати, що CASES існує не лише у віртуальному просторі. І це — дуже важлива відмінність від канонічних веб-проектів. Раніше я працював на різних альтернативних освітніх майданчиках, викладав у дизайн-школах і виступав на конференціях. Дуже важливим для мене був висновок про те, що не буде достатньо ефективним форматом, якщо ми будемо існувати суто як віртуальний простір. Нам хотілося, щоби люди мали змогу не лише читати про якісь кейси, але й зустрічати людей, які їх створювали, і бачити креативне середовище в реальному житті. Окрім віртуальної платформи, у нас існує ще декілька форматів «живих». Це — одиночні заходи і конференції. У нас раніше портал існував як платформа для публікацій, які робили наші журналісти. Наразі ми вже з журналістами працюємо в іншому форматі, власне як з аутсорсерами на дуже невелику кількість матеріалів. І у нас залишилася частина команди, яка працює як модератори та редактори для порталу. Є команда, яка контролює технічну сторону проекту, є команда, яка опікується візуальною стороною, є ті, хто відповідає за організацію заходів. Вони працюють в одному проекті, але кожен займається власним напрямком. — За час існування CASES чи були у Вас 3-4 «уроки» — і якщо так, то чому вони Вас навчили? Перший урок — навіть не урок, а скоріше висновок: не треба боятися амбітних цілей. Коли ми починали думати над чимось дійсно амбітним, ми себе хапали за рукав і казали: «Ні, це занадто складна задача, і не треба навіть починати — тому що не вийде». Минув рік, — і ми зрозуміли: ідея, яку ми від самого початку намагалися реалізувати (формат класичної платформи) не дає нам змоги рухатися достатньо швидко. У нас була думка що, якщо ми створимо платформу, і наші журналісти зможуть працювати з організаціями, це нам дасть нам ефективніший результат — а виявилося, що це навпаки нас гальмувало, оскільки коли журналісти намагаються отримати інформацію для кейсів, це призводить до довгих перемовин. Треба затверджувати цей текст із організацією, яка затверджує цей текст із клієнтом — і весь процес гальмується. А мета на момент запуску звучала як «новий кейс щодня». Ми спочатку досягли цифри у 2 кейси на тиждень, потім вона знизилась до одного. А тим часом щодня, щогодини в Україні з’являється якийсь прикольний цікавий продукт, про який хочеться розповідати, наразі не зрозуміло, де про це можна прочитати. І тому ми повернулися до ідеї дати можливість організаціям напряму це робити, без посередництва журналістів. Оскільки у представників компаній немає необхідності затверджувати текст із нами, вони відчувають себе більш вільними, і зараз темпи появи нових кейсів на порталі стали інтенсивнішими, і туди дійсно є сенс заходити кожен день. Другий важливий висновок, який ми зробили: стратегічне планування є вкрай важливим для проектів. Це — велика помилка багатьох і підприємців, і стартаперів, яка полягає в тому, що в них немає чіткого плану розвитку для себе щонайменше на рік наперед. Пояснюється це зазвичай тим, що «і так все зрозуміло». В такому режимі ми проіснували певний час, і коли ми створювали вже нову версію проекту, то підійшли до неї системніше: створили спочатку досить-таки поверхневий план, а потім — багатошаровий план, де кожному питанню виділявся певний таймінґ, певний ресурс. Це нам дало змогу працювати в календарному режимі і збалансувати роботу за багатьма напрямками. І, на мій погляд, найважливіший висновок, який я зробив для себе — це питання довіри до команди. У мене характер людини, яка намагається до всього долучитися в своєму проекті, я намагаюся все контролювати, і це призводить до того що врешті-решт проект виходить таким, яким мені би хотілось його бачити. Але часу це займає набагато більше, тому що ти не встигаєш просто всі аспекти швидко продивитись. Це був для мене дуже важливий висновок: створювати великий проект — такий як CASES — в такому форматі стає питанням довіри. Тому те, чого мене навчив проект останнім часом — це довіряти команді їхн зони відповідальності і давати їм волю працювати у власному режимі. — Чи залучали ви зовнішнє фінансування? Чи плануєте ви подаватися на якісь інкубаційні чи акселераційні програми в подальшому? Той план, який ми маємо на 2018 рік, не містить подачі на будь-які акселератори чи якусь активну роботу по залученню інвестицій. Оскільки ми змогли, на наш погляд, створити модель, яка нам дає змогу самостійно фінансувати проект і у нас є певний досвід у стартап-проектах — ми знаходимось зараз на тій стадії, коли нам важливо перевірити власні концепції, зрозуміти наскільки те, що ми придумали є життєздатним, актуальним і необхідним. Ми вели перемовини з приводу інвестицій у проект і в нас була навіть людина, яка була готова інвестувати у 2016-му. Але так сталося, що обставини змінилися — і це нормальна ситуація для України. Але ми не переймаємося через цей момент, тому що, на щастя, CASES у нас є не одним проектом, є декілька суміжних бізнесів, якими ми займаємося. І в нас є змога виступати за рахунок цих бізнесів інвесторами у свою ж платформу. Для нас це зараз дуже важливо: це дає нам певну свободу дій — гадаю, вона нам ще знадобиться певний час. — Як оцінюєте ринок дистанційної освіти в Україні та його потенціал? На мою думку, потенціал цього ринку є безмежним. Більше того, я взагалі думаю, що освіта найближчим часом має пройти шлях досить серйозних перетворень. Я читав нещодавній матеріал з приводу того, що було сказано Володимиром Гройсманом, про «неможливість» України дозволити собі зараз реформування освіти, — але насправді може чи не може державна система собі щось «дозволити», освіта змінюється. І це відбувається через низку важливих факторів. Перш за все, темпи розвитку технологій настільки суттєві, що класичні форми освіти, які проходять великий цикл затвердження у Міністерстві освіти, комітетах, колегіях і так далі, — ці форми просто не працюють. Якщо говорити про таку сучасну професію як веб-дизайнер, це нонсенс — думати, що можна створити якусь програму, яка 4-5 років буде навчати бакалавра веб-дизайну. Це гаяння часу — я це заявляю дуже відповідально. Треба визнати, що вже зараз сформувався певний кластер професій, для яких класична модель освіти не підходить принципово. І оскільки вона не підходить, то виникає питання: «А які моделі підходять?» — адже в Україні ще тільки формується кластер спеціалістів, які вміють не лише бути хорошими фахівцями у власних галузях, але й уміти ці знання коректним чином системно передавати тим, хто хоче цьому навчитися. Мені не треба далеко йти за прикладом. Існує така організація «Культурний проект», яка проводить лекції на теми гуманітарних наук — філософія, історія, культура тощо. Велика частина цих лекцій проходить у межах локації, яка називається «31В1». Геометрія цього приміщення невелика — близько 40 осіб, якщо їх розсадити доволі щільно. І вони нещодавно, працюючи з нашою агенцією, запустили формат онлайн-курсів. Це миттєво дало їм змогу збільшити кількість місць у цьому просторі: ці лекції змогли послухати люди навіть із Німеччини — або ж ті, хто не можуть доїхати у відповідний час на цю локацію, оскільки вони просто у заторі стоять десь у Києві тощо. Це — вирішення проблеми масштабування хороших лекторів у межах великих територій, у межах часу. Питання у тому, чи є у цього перспективи, на мій погляд, навіть не стоїть. Питання полягає лише в тому, щоби зламати стереотипи, які існують в аудиторії, та створити ефективні канали для користування цими онлайн-курсами — і надихнути їх використовувати. Ми можемо завдяки онлайн-освіті навчатися не тільки в українських фахівців, але й отримувати досвід з-за меж України, оскільки вже зараз можна отримувати хороші курси з Оксфорду, з Кембриджу, слухати авторські лекції — деякі з них взагалі безкоштовні. Перспективи колосальні, треба просто це пропагувати. Мені видається, що є просто певний спротив внутрішнього класичного інституту освіти, який банально не хоче визнавати, що він застарів близько 100 років тому. Для мене нонсенс, що зараз, у XXI ст., 2017 рік, — коли Ілон Маск навчився використовувати одну і ту саму ракету двічі, люди створюють віртуальну реальність, яка видається дуже подібною до навколишнього світу, з’являються роботи-андроїди, — у КПІ використовують крейду для того, щоб писати під час лекцій на дошці. Це — нонсенс, це робили у XVIII ст. і навіть раніше. Хай би це була Києво-Могилянська академія, де в принципі можна сказати, що це для антуражу роблять, але Політехнічний інститут давно має використовувати проектори. Я взагалі не розумію, чому не доходить до банального розуміння автоматизації. Ви поставте себе на місце викладача, який відчитав одну й ту саму лекцію один раз, другий, третій, а для чого? Для того, щоби люди створили конспекти, тобто власноруч написали у зошитах те, що людина каже вголос. Вибачте, але ж було створено стільки форматів, які цю проблему вирішують. Ми маємо думати, що людина буде ефективно навчатися дивлячись на дошку, яка знаходиться у 50 м  від нього, на якій літній викладач нетвердою рукою пише формули, може допустити якусь похибку. Чому не видати нормальні конспекти, вже надруковані? Дійсно думають, що коли людина пише, вона запам’ятовує? І чому не можна записати один раз цю лекцію, і викладачу не потрібно буде читати її по 100 разів щороку? Чому не додати до неї візуалізацію? Невже вони думають, що він своєю крейдою і могутністю свого спічу зробить так, що люди зможуть побачити у цих кресленнях на дошці ці складні фізичні процеси, які він описує, — квантовий світ, наприклад? Це ж несерйозно. Мені видається дивним, що я це зауважую, а люди, які працюють в МОН, вважають, що модернізація має проходити за рахунок якихось косметичних змін. Ні, треба дійсно визнавати, що тут є таке еволюційне відставання на століття. Треба змінювати сам формат освіти. У класичної освіти немає майбутнього у тому вигляді, в якому вона існує. І не сьогодні треба проводити реформи, а їх треба було проводити 10 років тому. У світі освіта — це бізнес, причому бізнес дуже дорогий. Це — статус, це в принципі те, у що готові інвестувати. І говорити про те, що у нас освіта відстає, тому що вона якось не так облаштована — та ні. Це відбувається тому, що ми тут просто не бачимо комерційної складової, яка, по-перше, дає змогу підвищити ефективність українських бізнесів дуже суттєво. По-друге, вона має можливість дати людям з бізнесу реальну мотивацію йти в освіту. Я займався альтернативною освітою: один 3-місячний курс дозволяє заробляти викладачам трендових спеціальностей до 15 тис грн. Загалом гонорар викладача з теми веб-дизайну, наприклад, може скласти близько 45 тис за 3 місяці. І я відповідально кажу, що насправді веб-дизайн не є найбільш дорогою дисципліною у світі — медицина коштує набагато дорожче. Є дуже багато спеціальностей, які можуть так само бути дуже вигідними з комерційної точки зору. Я думаю, що питання полягає лише в тому, коли це зрозуміють нарешті у нас. Я є великим євангелістом технологій і можу годинами говорити про освіту, пов’язану з технологіями. Просте запитання: існує планшет, куди вміщається близько 1 млн книг, нащо дитині давати підручники у портфель? Через це виникає сколіоз, у бібліотеках стоять стоси книжок — ви не знаєте хто був власником цієї книги рік чи два тому. — На Ваш погляд, яких трендів, можливостей та також ризиків слід очікувати до кінця 2017 року в сфері технологій та бізнесу? Якщо говорити про технології, то я вважаю одним із найбільш важливих трендів, яким власне ми користуємося, агрегацію даних. Прикладів багато: OLX, де багато продавців збираються і використовуються платформу для роботи з аудиторією. І прикладом цього є Facebook, тому що зараз саме сюди перемістився головний інтерес просування компаній, брендів, оскільки Facebook — це щось на кшталт «інтернету всередині інтернету». Якщо подивитись статистично, в ньому люди проводять більше часу, ніж будь-де — тому за останні роки ефективність роботи з Facebook для компанії стало настільки важливим фактором. Якщо сформулювати просто чим є агрегація — це збір однотипних даних в одному місці. Люди більше довіряють масштабнішим майданчикам, тому що на них вони знаходять з більшою вірогідністю те, що їм потрібно за потрібних їм умов. Для нас це важливо, якщо людина хоче знайти інформацію про сайт, чи веб-дизайн загалом, чи про якусь практику, пов’язану з веб-дизайном, вона з більшою вірогідністю піде на платформу, де зібрано з цього приводу багато матеріалів, аніж буде самостійно шукати в межах Google, наприклад. Що стосується інших технологій, які на нас впливають, — звісно, розвиток комунікацій, таких як 3G, 4G. Адже це впливає на те, яким чином люди отримують інформацію — із розвитком 3G в Україні кількість людей, які заходять в інтернет за допомогою смартфонів, зросла порівняно із тим, що ми мали ще 2-3 роки тому. Досвід інтернет-серфінгу дуже сильно змінився, люди стали набагато більше заходити на сайти в мережу власне з мобільних телефонів. І на нас це теж впливає: ми маємо враховувати ці фактори, коли створюємо платформу. Ми маємо розуміти, що багато людей будуть користуватися саме смартфонами, коли будуть дивитися наші матеріали. Це — важливий фактор, оскільки нам треба створювати платформу, на якій можна публікувати матеріали і при цьому їх можна читати однаково комфортно і з ПК, і зі смартфону. Щодо головних ризиків, які є в Україні, вони пов’язані не з технологіями, а на мій погляд, саме з економічною ситуацією. Як на мене, все насправді набагато краще, ніж нам здається. У нас є досить багато іноземних клієнтів — у агенції, де я працюю. Зокрема, є люди, пов’язані з інвестиційним бізнесом, і тема України зринає доволі часто в наших розмовах — саме України як потенційного ринку для інвестицій. Зараз у світі Україна сприймається як дуже цікавий ринок. І я дуже вірю в те, що ми незабаром відчуємо на собі інтерес міжнародних інвесторів в Україні. Навіть можна побачити, що ті компанії, які сюди заходили роками, саме зараз роблять останні кроки для того, щоби в Україні нарешті з’явитися. Я маю на увазі мережу H&M, IKEA, які — як ви можете згадати, — зробили декілька спроб, і тільки зараз їм нарешті вдалося домовитись. Але ми маємо проблему, пов’язану суто з внутрішнім українським економічним кліматом — із нестабільністю банківської сфери. Це пов’язано, на жаль, навіть не з корупцією у цьому контексті, —а швидше із ментальністю. Важко пояснити, як взагалі це відбувається, коли ти сидиш на гілці і продовжуєш її «пиляти» під собою, хоча вже й тікати нема куди, — але вони продовжують це робити. І це — єдиний серйозний ризик, з яким ми маємо якось упоратися в найближчі роки, як мені видається.

— Зараз є тенденція до створення різних платформ, де можна здобути теоретичні знання. А ви обрали шлях навчання через кейси. Як ви до цього дійшли і чому саме таку форму обрали?

Так, дійсно, одним із дуже важливих форматів, з якими ми працюємо в межах проекту, є формат case-study. Це — метод навчання, який є реально ефективним, оскільки він досліджує реальні практики. Кейс за своєю суттю — це дослідження реального випадку у тому чи іншому бізнесі, у тому чи іншому аспекті життя, дослідження реальних прецедентів. І це дуже важливо в контексті України, оскільки ми знаходимось у тому історичному періоді, коли деякі теоретичні підходи не працюють. Наприклад, якщо ви читали бізнес-літературу, вона часто написана англійськими та американськими авторами, котрі існують у власних реаліях.

Перший момент: якщо ви читаєте бізнес-літературу, написану в США, то вони вам скажуть, що для запуску проекту треба отримати кредит у банку. І це дуже просто, взагалі можете туди завжди прийти зі своєю бізнес-ідеєю. А якщо там не приймають, то йдіть до своїх друзів або родичів, і вони вам дадуть гроші. І ми розуміємо, що зараз в Україні це неможливо. Банки можуть просто не видати кредит. І десь вже на цьому етапі, на самому початку книги, все, що там написане, перестає працювати в реаліях України. Тому саме навчання через кейси, — які розповідають нам компанії з України, у реаліях України, з обмеженнями України, — дає нам реальніші підходи й практики для того, щоби працювати ефективно.

Другий момент дуже важливий, пов’язаний з кейсами, полягає в тому, що ми насправді дуже мало знаємо про те, що відбувається в Україні, що роблять в Україні. А у нас є дуже багато дійсно цікавих проектів, про які варто знати. Якщо ми знайомимося з історією успіху, яка склалася в Україні у цих непростих умовах — це нас надихає. Це дає нам змогу зрозуміти, що насправді можна досягти дуже багато чого. І особливо цікаво читати історії, які пов’язані якраз зі складними обставинами, коли попри дуже великий спротив системи та складні обставини, людина чи команда змогли досягти результату — і він був феноменальним.

Дуже цікавий кейс для мене особисто був коли ми спілкувалися з Юрієм Филюком з «Теплого міста». Він розповідав одній моїй колезі, як він прагне запустити заклад. В Києві це — Urban Space 500, а в Івано-Франківську — Urban Space 100. І він говорив, що він знайде в Києві 500 інвесторів, які дадуть по $1 тис, попри те, що вони не отримають з цього комерційний зиск. Моя колега була налаштована скептично до цього. А Юрко доводить, що таке можливо. І це надихає, тому що доводить, що знайдуться 500 людей, які готові дати $1 тис на втілення хорошої ідеї. Це надихає, тому що виявляється, що це в принципі можливо.

— Тут ще можна згадати досвід Одеси і ресторану 4City. Це теж дуже цікавий досвід для їхнього міста в такому форматі. Може, вам ще із ними буде цікаво поспілкуватися?

Таких проектів дуже багато — і ми дуже часто про це не знаємо. Навіть цим людям, які їх створюють, важливо чути, що вони роблять правильні речі і що це круто, що це цікаво і «продовжуйте». Є чимало проектів, яким просто не вистачає підтримки, — необов’язково фінансової, а навіть просто моральної. Вони мають чути, що роблять важливі речі. І нам хочеться дати їм змогу отримати цей фідбек, з одного боку надихати інших, а з іншого — надихати себе продовжувати робити ці важливі речі. Це друга роль кейсів.

І третя частина відповіді на питання, чому ми це робимо — це важливий суто навчальний формат, тому що однією із сторін такої розповіді є опис процесу створення проекту: тих складнощів чи проблем, з якими зіткнулися люди, які робили його. Це можуть бути, наприклад, проблеми, які виникли під час створення айдентики, коли спробували робити малі формати, виявилося, що певний логотип не працює, бо занадто складний геометрично Це дає змогу іншим людям, дивлячись на досвід, який мали люди з цією айдентикою, не припуститися помилок у своєму проекті.

З приводу платформи важливо додати те, що насправді вона відрізняється від класичного медіаформату. Нам хотілося, створюючи CASES, зробити не канонічну онлайн-платформу для публікації на кшталт класичних медіа, де існує певна кількість журналістів та редакторів. Адже ми розуміємо, що проектів дуже багато — і що ми фізично не встигаємо аналізувати їх, шукати їх і виготовляти необхідну кількість матеріалів. Ми вже пробували це робити раніше на старій версії порталу. Тому коли розробляли нову версію платформи, яка запустилася у 2017 році, ми хотіли дати можливість організаціям самостійно розповідати власні кейси. І власне це і є відмінність в організації. Ми не просто знаходимо і публікуємо матеріали, створюючи їх за допомогою власних журналістів. Ми даємо змогу людям самостійно це робити. Вони можуть зареєструвати свою організацію і від свого імені публікувати ці кейси.

01/ 05
Кейси, що надихають

— Наскільки я розумію, ви виконуєте функцію модерації — а все решта можуть формувати самі компанії чи команди? Є якісь правила, за якими ви кейси приймаєте або не приймаєте?

Ми створили guideline, і ці правила наразі не робимо надто суворими. Не всі матеріали, які публікуються, підходять під наше розуміння ідеального кейсу. Хотілося би, аби автори та компанії більше уваги приділяли процесам, але головним завданням для нас є те, щоби в принципі надихати людей ділитися власним досвідом у тому чи іншому форматі.

Якщо говорити про теми, це теж дуже важлива частина зміни у нашому підході до проекту. Для нас було дуже важливим вирішити одну суттєву (на наш погляд) проблему. Вона полягає в тому, що є такий термін — «креативна економіка»: економіка, пов’язана з діяльністю творчих індустрій. До них відносяться уже багато різних галузей: це інформаційні технології, дизайн, реклама, маркетинг, література, музика, дизайн одягу . Власне, все те, що створюється шляхом залучення творчого потенціалу є частиною креативних індустрій. І коли ми створювали новий ресурс, ми хотіли охопити всі ці індустрії в межах одного простору. Це важливо, оскільки ми бачимо, що зараз в Україні існує певна проблема.

Дизайнери створюють власні осередки, реклама створює власний осередок, архітектурний дизайн — власний осередок. І це призводить до того, що вони недостатньо ефективно взаємодіють між собою. Іноді люди, що працюють у дизайні, просто не знають де знайти хорошого фахівця у галузях, які здавалося б мали працювати разом.

Ми постійно бачимо, як у Facebook хтось шукає SMM-фахівця, хтось розшукує веб-дизайнера. Якби ці люди змогли існувати в одному просторі, — адже насправді вони усі є творчими людьми, — вони би спромоглися за рахунок певної синергії розвивати ці галузі інтенсивніше. Наприклад, у нас є дуже круті ілюстратори в Україні, і вони іноді просто не знають, де застосувати власну експертизу. У нас є чудові музиканти, які так само не завжди можуть зрозуміти, як реалізувати себе, оскільки вони намагаються йти в більш класичні моделі. І допомогти їм знайти одне одного є для нас дуже важливою метою. Архітектурному бюро так само потрібні логотипи, може знадобитись допомога ілюстратора для створення інтер’єру. А веб-студії може знадобитися допомога відеопродакшну. Разом вони можуть створювати продукти іншого рівня, і це дуже важливо для нас. Саме тому ми охоплюємо в межах платформ максимальну кількість креативних індустрій. Це для нас — певна мета: створити один простір, в якому одночасно будуть існувати всі ці індустрії.

— Ви вже згадали про «непрацюючі» американські бізнес-книги. Цікаво дізнатися, чи Ви особисто вивчаєте якусь літературу, яка допомогла у створенні платформи, яка вас надихнула?

Кілька років тому я був залучений до спільноти людей, що створюють стартапи, мав досвід роботи у стартапі. Темп читання у мене був близько книжки на тиждень, а я у цьому стартапі пропрацював близько 2 років. Я читав досить багато англомовної літератури, присвяченої саме цій тематиці. Одна з книжок, яка мені запала в душу і певно досить сильно вплинула на наш проект, називалася «Plan B». Вона присвячена тому, що багато бізнесів і багато ідей починається з того, що вони намагаються досягти однієї мети, але протягом діяльності виявляється, що те, чого вони хотіли досягти, насправді в межах реальності коригувалося за рахунок того, як клієнти ставилися до продукту. Наприклад, хто знав, що Google, яка створювалася як система для пошуку, перетвориться на компанію, яка буде у нас асоціюватися з поштою, з контекстною рекламою? І ця книга на мене вплинула в тому розумінні, що я навчився не чіплятися за первинну ідею, а дивитися на те, як ця ідея могла би змінюватися, як вона могла би допомагати реальним людям за реальних обставин.

Я не дуже люблю насправді стартап-літературу, але була ще одна дуже важлива ідея, — здається, у Ґая Кавасакі — про те, як створити дійсно хороший проект. Ця ідея полягає в тому, що створюючи проект, ти маєш розуміти, про що він. Це досить дивна думка, оскільки вона видається очевидною і здається, нащо робити проект, присвячений темі медицини, якщо ти в цій тематиці не розумієшся? Але насправді проблема в тому, що багато хто з так званих стартаперів люблять ухопитися за тему, яка їм видається актуальною, навіть не маючи у цьому певного досвіду чи бодай теоретичного бекґраунду.

Ми досить добре розуміли проблеми, які ми хотіли вирішити за допомогою цього проекту. Для нас якраз-таки неможливість ефективно знаходити один одного в цьому середовищі і була проблемою, яку ми хотіли вирішити.

Чому я і згадав книгу «Plan B» — перехід у модель створення платформи, на якій організації можуть публікувати кейси самостійно, був досить таким амбітним кроком. Якби я нашій команді, яка створює CASES, сказав, що ми запускаємо не канонічну платформу для публікації журналістів, а щось на кшталт Facebook для креативних індустрій, вони мабуть із самого початку не взялися би це робити — це видавалося надто важкою задачею. І нам пощастило, тому що, — як мені видається, — результат став набагато цікавішим за очікування. Зараз ми ще не знаємо, куди це нас приведе. Проте кожен день ми спілкуємося між собою про те, що ще могли би додати, які ще функції ми могли би дати нашим користувачам. І вже зараз ми працюємо над можливістю створення формату авторських колонок — тобто працювати не тільки у форматі кейсів, але й дати їм змогу представникам компаній ділитися власними думками, створювати певні цикли з блогів (але не таких, котрі губитимуться у загальній стрічці новин, як це відбувається у Facebook).

Facebook дуже цікаве у цьому розумінні середовище: у вас є можливість дійсно натрапити на якусь думку по тематиці, яка вас цікавить, між двома постами, з яких один буде стосуватися якоїсь першочергової «зради», а інший буде про якихось котиків чи щось таке. Тобто ви можете отримати в одному місці контент дуже різного рівня. І це для мене — велика проблема, оскільки все-таки я не маю стільки часу шукати хороші пости серед того, що мені надає Facebook. Суто для мене як для людини, яка хотіла би читати професійніші матеріали від фахівців із різних сфер, стає зрозумілим, що у Facebook я цього не знайду. Тож варто дати фахівцям можливість поділитися цими знаннями і думками з цього приводу на нашій платформі.

— Команда ваша переформатовувалася разом зі зміною версії сайту чи залишилася без змін?

Склад команди змінювався, оскільки змінювалося наше розуміння того, що ми робимо. Треба додати, що CASES існує не лише у віртуальному просторі. І це — дуже важлива відмінність від канонічних веб-проектів. Раніше я працював на різних альтернативних освітніх майданчиках, викладав у дизайн-школах і виступав на конференціях. Дуже важливим для мене був висновок про те, що не буде достатньо ефективним форматом, якщо ми будемо існувати суто як віртуальний простір. Нам хотілося, щоби люди мали змогу не лише читати про якісь кейси, але й зустрічати людей, які їх створювали, і бачити креативне середовище в реальному житті.

Окрім віртуальної платформи, у нас існує ще декілька форматів «живих». Це — одиночні заходи і конференції. У нас раніше портал існував як платформа для публікацій, які робили наші журналісти. Наразі ми вже з журналістами працюємо в іншому форматі, власне як з аутсорсерами на дуже невелику кількість матеріалів. І у нас залишилася частина команди, яка працює як модератори та редактори для порталу. Є команда, яка контролює технічну сторону проекту, є команда, яка опікується візуальною стороною, є ті, хто відповідає за організацію заходів. Вони працюють в одному проекті, але кожен займається власним напрямком.

— За час існування CASES чи були у Вас 3-4 «уроки» — і якщо так, то чому вони Вас навчили?

Перший урок — навіть не урок, а скоріше висновок: не треба боятися амбітних цілей. Коли ми починали думати над чимось дійсно амбітним, ми себе хапали за рукав і казали: «Ні, це занадто складна задача, і не треба навіть починати — тому що не вийде». Минув рік, — і ми зрозуміли: ідея, яку ми від самого початку намагалися реалізувати (формат класичної платформи) не дає нам змоги рухатися достатньо швидко. У нас була думка що, якщо ми створимо платформу, і наші журналісти зможуть працювати з організаціями, це нам дасть нам ефективніший результат — а виявилося, що це навпаки нас гальмувало, оскільки коли журналісти намагаються отримати інформацію для кейсів, це призводить до довгих перемовин. Треба затверджувати цей текст із організацією, яка затверджує цей текст із клієнтом — і весь процес гальмується. А мета на момент запуску звучала як «новий кейс щодня». Ми спочатку досягли цифри у 2 кейси на тиждень, потім вона знизилась до одного. А тим часом щодня, щогодини в Україні з’являється якийсь прикольний цікавий продукт, про який хочеться розповідати, наразі не зрозуміло, де про це можна прочитати.

І тому ми повернулися до ідеї дати можливість організаціям напряму це робити, без посередництва журналістів. Оскільки у представників компаній немає необхідності затверджувати текст із нами, вони відчувають себе більш вільними, і зараз темпи появи нових кейсів на порталі стали інтенсивнішими, і туди дійсно є сенс заходити кожен день.

Другий важливий висновок, який ми зробили: стратегічне планування є вкрай важливим для проектів. Це — велика помилка багатьох і підприємців, і стартаперів, яка полягає в тому, що в них немає чіткого плану розвитку для себе щонайменше на рік наперед. Пояснюється це зазвичай тим, що «і так все зрозуміло». В такому режимі ми проіснували певний час, і коли ми створювали вже нову версію проекту, то підійшли до неї системніше: створили спочатку досить-таки поверхневий план, а потім — багатошаровий план, де кожному питанню виділявся певний таймінґ, певний ресурс. Це нам дало змогу працювати в календарному режимі і збалансувати роботу за багатьма напрямками.

І, на мій погляд, найважливіший висновок, який я зробив для себе — це питання довіри до команди. У мене характер людини, яка намагається до всього долучитися в своєму проекті, я намагаюся все контролювати, і це призводить до того що врешті-решт проект виходить таким, яким мені би хотілось його бачити. Але часу це займає набагато більше, тому що ти не встигаєш просто всі аспекти швидко продивитись. Це був для мене дуже важливий висновок: створювати великий проект — такий як CASES — в такому форматі стає питанням довіри. Тому те, чого мене навчив проект останнім часом — це довіряти команді їхн зони відповідальності і давати їм волю працювати у власному режимі.

Не треба працювати з тими, кому ти не довіряєш. А якщо ти працюєш з тими, кому довіряєш, тоді не треба їх контролювати на кожному кроці. Мені здається, що зараз у мене є та команда, з якою мені працювати максимально комфортно.

— Чи залучали ви зовнішнє фінансування? Чи плануєте ви подаватися на якісь інкубаційні чи акселераційні програми в подальшому?

Той план, який ми маємо на 2018 рік, не містить подачі на будь-які акселератори чи якусь активну роботу по залученню інвестицій. Оскільки ми змогли, на наш погляд, створити модель, яка нам дає змогу самостійно фінансувати проект і у нас є певний досвід у стартап-проектах — ми знаходимось зараз на тій стадії, коли нам важливо перевірити власні концепції, зрозуміти наскільки те, що ми придумали є життєздатним, актуальним і необхідним. Ми вели перемовини з приводу інвестицій у проект і в нас була навіть людина, яка була готова інвестувати у 2016-му. Але так сталося, що обставини змінилися — і це нормальна ситуація для України. Але ми не переймаємося через цей момент, тому що, на щастя, CASES у нас є не одним проектом, є декілька суміжних бізнесів, якими ми займаємося. І в нас є змога виступати за рахунок цих бізнесів інвесторами у свою ж платформу. Для нас це зараз дуже важливо: це дає нам певну свободу дій — гадаю, вона нам ще знадобиться певний час.

— Як оцінюєте ринок дистанційної освіти в Україні та його потенціал?

На мою думку, потенціал цього ринку є безмежним. Більше того, я взагалі думаю, що освіта найближчим часом має пройти шлях досить серйозних перетворень. Я читав нещодавній матеріал з приводу того, що було сказано Володимиром Гройсманом, про «неможливість» України дозволити собі зараз реформування освіти, — але насправді може чи не може державна система собі щось «дозволити», освіта змінюється. І це відбувається через низку важливих факторів.

Перш за все, темпи розвитку технологій настільки суттєві, що класичні форми освіти, які проходять великий цикл затвердження у Міністерстві освіти, комітетах, колегіях і так далі, — ці форми просто не працюють. Якщо говорити про таку сучасну професію як веб-дизайнер, це нонсенс — думати, що можна створити якусь програму, яка 4-5 років буде навчати бакалавра веб-дизайну. Це гаяння часу — я це заявляю дуже відповідально. Треба визнати, що вже зараз сформувався певний кластер професій, для яких класична модель освіти не підходить принципово. І оскільки вона не підходить, то виникає питання: «А які моделі підходять?» — адже в Україні ще тільки формується кластер спеціалістів, які вміють не лише бути хорошими фахівцями у власних галузях, але й уміти ці знання коректним чином системно передавати тим, хто хоче цьому навчитися.

Оскільки бути хорошим фахівцем і вміти вчити бути хорошим фахівцем — це трохи відмінні речі; і людей, які вміють вчити, не так багато — я вважаю, що дистанційна освіта й онлайн-освіта є відповіддю на чимало проблем.

Мені не треба далеко йти за прикладом. Існує така організація «Культурний проект», яка проводить лекції на теми гуманітарних наук — філософія, історія, культура тощо. Велика частина цих лекцій проходить у межах локації, яка називається «31В1». Геометрія цього приміщення невелика — близько 40 осіб, якщо їх розсадити доволі щільно. І вони нещодавно, працюючи з нашою агенцією, запустили формат онлайн-курсів. Це миттєво дало їм змогу збільшити кількість місць у цьому просторі: ці лекції змогли послухати люди навіть із Німеччини — або ж ті, хто не можуть доїхати у відповідний час на цю локацію, оскільки вони просто у заторі стоять десь у Києві тощо. Це — вирішення проблеми масштабування хороших лекторів у межах великих територій, у межах часу. Питання у тому, чи є у цього перспективи, на мій погляд, навіть не стоїть.

Питання полягає лише в тому, щоби зламати стереотипи, які існують в аудиторії, та створити ефективні канали для користування цими онлайн-курсами — і надихнути їх використовувати. Ми можемо завдяки онлайн-освіті навчатися не тільки в українських фахівців, але й отримувати досвід з-за меж України, оскільки вже зараз можна отримувати хороші курси з Оксфорду, з Кембриджу, слухати авторські лекції — деякі з них взагалі безкоштовні. Перспективи колосальні, треба просто це пропагувати.

Мені видається, що є просто певний спротив внутрішнього класичного інституту освіти, який банально не хоче визнавати, що він застарів близько 100 років тому. Для мене нонсенс, що зараз, у XXI ст., 2017 рік, — коли Ілон Маск навчився використовувати одну і ту саму ракету двічі, люди створюють віртуальну реальність, яка видається дуже подібною до навколишнього світу, з’являються роботи-андроїди, — у КПІ використовують крейду для того, щоб писати під час лекцій на дошці. Це — нонсенс, це робили у XVIII ст. і навіть раніше. Хай би це була Києво-Могилянська академія, де в принципі можна сказати, що це для антуражу роблять, але Політехнічний інститут давно має використовувати проектори.

Я взагалі не розумію, чому не доходить до банального розуміння автоматизації. Ви поставте себе на місце викладача, який відчитав одну й ту саму лекцію один раз, другий, третій, а для чого? Для того, щоби люди створили конспекти, тобто власноруч написали у зошитах те, що людина каже вголос. Вибачте, але ж було створено стільки форматів, які цю проблему вирішують. Ми маємо думати, що людина буде ефективно навчатися дивлячись на дошку, яка знаходиться у 50 м  від нього, на якій літній викладач нетвердою рукою пише формули, може допустити якусь похибку. Чому не видати нормальні конспекти, вже надруковані? Дійсно думають, що коли людина пише, вона запам’ятовує? І чому не можна записати один раз цю лекцію, і викладачу не потрібно буде читати її по 100 разів щороку? Чому не додати до неї візуалізацію? Невже вони думають, що він своєю крейдою і могутністю свого спічу зробить так, що люди зможуть побачити у цих кресленнях на дошці ці складні фізичні процеси, які він описує, — квантовий світ, наприклад? Це ж несерйозно.

Мені видається дивним, що я це зауважую, а люди, які працюють в МОН, вважають, що модернізація має проходити за рахунок якихось косметичних змін. Ні, треба дійсно визнавати, що тут є таке еволюційне відставання на століття. Треба змінювати сам формат освіти.

Для того самого КПІ, для того самого старого викладача, можливо буде легше записати 1 раз курс лекцій: якісно, із додаванням візуального матеріалу, щоби він більше не приходив в аудиторію і не розповідав неначе патефон, що грає одну і ту ж платівку, — а сидів у себе на дачі, поливав огірки, а йому на картку «Приватбанку» надсилали гроші за те, що нові студенти слухають його якісні лекції в запису.

У класичної освіти немає майбутнього у тому вигляді, в якому вона існує. І не сьогодні треба проводити реформи, а їх треба було проводити 10 років тому. У світі освіта — це бізнес, причому бізнес дуже дорогий. Це — статус, це в принципі те, у що готові інвестувати. І говорити про те, що у нас освіта відстає, тому що вона якось не так облаштована — та ні. Це відбувається тому, що ми тут просто не бачимо комерційної складової, яка, по-перше, дає змогу підвищити ефективність українських бізнесів дуже суттєво. По-друге, вона має можливість дати людям з бізнесу реальну мотивацію йти в освіту. Я займався альтернативною освітою: один 3-місячний курс дозволяє заробляти викладачам трендових спеціальностей до 15 тис грн. Загалом гонорар викладача з теми веб-дизайну, наприклад, може скласти близько 45 тис за 3 місяці. І я відповідально кажу, що насправді веб-дизайн не є найбільш дорогою дисципліною у світі — медицина коштує набагато дорожче. Є дуже багато спеціальностей, які можуть так само бути дуже вигідними з комерційної точки зору. Я думаю, що питання полягає лише в тому, коли це зрозуміють нарешті у нас.

Я є великим євангелістом технологій і можу годинами говорити про освіту, пов’язану з технологіями. Просте запитання: існує планшет, куди вміщається близько 1 млн книг, нащо дитині давати підручники у портфель? Через це виникає сколіоз, у бібліотеках стоять стоси книжок — ви не знаєте хто був власником цієї книги рік чи два тому.

Як медіапродукт книги для школярів є неприйнятними, вони є незрозумілим як формат — і немає відповіді, чому вони узагалі використовуються до сих пір. Чому дитина має сплачувати штраф за те, що в книзі подерто сторінки? Для мене це — болюча тема, і ми маємо це змінити.

— На Ваш погляд, яких трендів, можливостей та також ризиків слід очікувати до кінця 2017 року в сфері технологій та бізнесу?

Якщо говорити про технології, то я вважаю одним із найбільш важливих трендів, яким власне ми користуємося, агрегацію даних. Прикладів багато: OLX, де багато продавців збираються і використовуються платформу для роботи з аудиторією. І прикладом цього є Facebook, тому що зараз саме сюди перемістився головний інтерес просування компаній, брендів, оскільки Facebook — це щось на кшталт «інтернету всередині інтернету». Якщо подивитись статистично, в ньому люди проводять більше часу, ніж будь-де — тому за останні роки ефективність роботи з Facebook для компанії стало настільки важливим фактором.

Якщо сформулювати просто чим є агрегація — це збір однотипних даних в одному місці. Люди більше довіряють масштабнішим майданчикам, тому що на них вони знаходять з більшою вірогідністю те, що їм потрібно за потрібних їм умов. Для нас це важливо, якщо людина хоче знайти інформацію про сайт, чи веб-дизайн загалом, чи про якусь практику, пов’язану з веб-дизайном, вона з більшою вірогідністю піде на платформу, де зібрано з цього приводу багато матеріалів, аніж буде самостійно шукати в межах Google, наприклад.

Що стосується інших технологій, які на нас впливають, — звісно, розвиток комунікацій, таких як 3G, 4G. Адже це впливає на те, яким чином люди отримують інформацію — із розвитком 3G в Україні кількість людей, які заходять в інтернет за допомогою смартфонів, зросла порівняно із тим, що ми мали ще 2-3 роки тому. Досвід інтернет-серфінгу дуже сильно змінився, люди стали набагато більше заходити на сайти в мережу власне з мобільних телефонів. І на нас це теж впливає: ми маємо враховувати ці фактори, коли створюємо платформу. Ми маємо розуміти, що багато людей будуть користуватися саме смартфонами, коли будуть дивитися наші матеріали. Це — важливий фактор, оскільки нам треба створювати платформу, на якій можна публікувати матеріали і при цьому їх можна читати однаково комфортно і з ПК, і зі смартфону.

Щодо головних ризиків, які є в Україні, вони пов’язані не з технологіями, а на мій погляд, саме з економічною ситуацією. Як на мене, все насправді набагато краще, ніж нам здається. У нас є досить багато іноземних клієнтів — у агенції, де я працюю. Зокрема, є люди, пов’язані з інвестиційним бізнесом, і тема України зринає доволі часто в наших розмовах — саме України як потенційного ринку для інвестицій.

Зараз у світі Україна сприймається як дуже цікавий ринок. І я дуже вірю в те, що ми незабаром відчуємо на собі інтерес міжнародних інвесторів в Україні. Навіть можна побачити, що ті компанії, які сюди заходили роками, саме зараз роблять останні кроки для того, щоби в Україні нарешті з’явитися. Я маю на увазі мережу H&M, IKEA, які — як ви можете згадати, — зробили декілька спроб, і тільки зараз їм нарешті вдалося домовитись. Але ми маємо проблему, пов’язану суто з внутрішнім українським економічним кліматом — із нестабільністю банківської сфери. Це пов’язано, на жаль, навіть не з корупцією у цьому контексті, —а швидше із ментальністю. Важко пояснити, як взагалі це відбувається, коли ти сидиш на гілці і продовжуєш її «пиляти» під собою, хоча вже й тікати нема куди, — але вони продовжують це робити. І це — єдиний серйозний ризик, з яким ми маємо якось упоратися в найближчі роки, як мені видається.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: