Aa Aa Aa
Aa Aa Aa
Прочитати вголос
Зупинити читання

Юрій Легун: «Спочатку не гроші, а ідея має бути. Адже ми зберігаємо нашу колективну пам’ять»

Jurij Legun: «Spočatku ne groši, a ideja maje buty. Adže my zberigajemo našu kolektyvnu pam’jať»

В епоху відкритих даних, які уже систематизовано та структуровано, є установи, які працюють над збереженням та поширенням десятків тисяч паперових документів про кожного з нас. Мова йде про державні архіви, що лише стають на шлях оцифровування інформації. Як працюють архіви за межами столиці, які кроки в напрямку впровадження технологій вже зроблено і що ще треба змінити — у сьогоднішній розмові
V epohu vidkrytyh danyh, jaki uže systematyzovano ta strukturovano, je ustanovy, jaki pracjujuť nad zberežennjam ta pošyrennjam desjatkiv tysjač paperovyh dokumentiv pro kožnogo z nas. Mova jde pro deržavni arhivy, ščo lyše stajuť na šljah ocyfrovuvannja informaciї. Jak pracjujuť arhivy za mežamy stolyci, jaki kroky v naprjamku vprovadžennja tehnologij vže zrobleno i ščo šče treba zminyty — u śogodnišnij rozmovi
Čytaty latynkoju

Спеціальні можливості

Прочитати вголос
Зупинити читання
Контрастна версія
  Про сканування справ та створення власних баз даних, а також про зростаючий попит на генеалогічні дослідження та стан архівної системи України ми поспілкувалися з директором Державного архіву Вінницької області Юрієм Легуном. Про оцифровування архівів — Коли думаю про діджиталізацію архівів, то згадую одну із серій «Льодовикового періоду», коли білка горіхом затикала льодяну стіну, з якої проривалася вода. І як ця бідна білка розтягувалася, щоби закрити то одну шпарину, то іншу. Аж поки стіну було прорвано, і вона понеслася вниз потоком води. Чимало людей в архівній сфері сьогодні намагаються бути в ролі цієї білки і зупинити поступ прогресу, але зробити цього неможливо. Йдеться саме про електронне копіювання документів і доступ до них, тому що багато структур намагаються працювати по-старому, допускаючи дослідників тільки до оригінальних документів, забороняючи їм копіювати. Це — боротьба з химерами. Пам’ятаю, як ще кілька років тому дійсно треба було приносити фотоапарат, щоби фотографувати в читальному залі. А сьогодні люди все це роблять телефонами. Ми знаємо технологію Google Glass, і чудово розуміємо, що ще кілька років — і в кожного окуляри або контактна лінза будуть фотографувати. Абсолютно безглузда справа цієї боротьби проти оцифровування. Це сумно і погано, що архіви замість того, щоб бути попереду цього процесу — копіювання, оцифровування й поширення інформації — вони стоять позаду, намагаючись його стримати. Про «боротьбу» старого та нового Для архівістів є таке базове протиріччя, яке не дає їм працювати і спокійно жити, протиріччя між нашими завданнями. З одного боку, ми повинні зберігати документи — це наша функція. А зрозуміло, що коли справу дивляться, перегортають, загинають, її таким чином шкодять, псують, надривають обкладинку. Виходить, що архівіст працює цербером, не допускаючи до інформації. Але тоді втрачається сам сенс цієї роботи. Якщо ми не використовуємо інформацію, то нащо її зберігати? Це безглуздо. І от тут саме техніка нам дала відповідь на це питання. Світовий прогрес підказав шлях — електронне копіювання, яке постійно стає швидшим, кращим і ефективнішим. Про технології в роботі — Ми в багатьох питаннях були першими в Україні, новаторами. Професійні сканери, спеціальна техніка, призначена для такої роботи, надзвичайно дорого коштує. І у нас є такий сканер, який був куплений по державній програмі. Але він зламався, і сьогодні в нас немає ні фахівців, ні фінансових можливостей, щоби його відремонтувати. Тому врешті-решт ми були змушені займатися такою «самопальною» творчістю, працювати зі звичайними побутовими фотоапаратами. Зокрема, ми зробили стаціонарне місце — штатив, освітлення, столик. Знайшли безкоштовну програму в інтернеті, яка дозволяє одразу бачити на екрані монітора те, що ми фотографуємо. Таку «самопальну» штуку зробили, одну-другу, і сьогодні вони працюють. Таким чином ми досить активно копіюємо документи.  Про зберігання та доступ до справ  — Є 2 ключових завдання: де зберігати і як дати. І ми зробили в себе в читальному залі систему прямого вільного доступу до всієї скопійованої бази. Якщо ви зараз підніметесь до читальної зали, там є кілька моніторів, за якими сидять люди — і вони фактично можуть до всього, що ми сфотографували на цей момент, мати доступ. Щодо завантаження — відвідувачі поки не можуть зберігати собі копії. Якщо люди звертаються, ми надаємо їм копії за ціною 3 грн 40 коп за 1 відбиток. Про генеалогію і самостійне створення «родинних дерев» — Можна звернутися до нас із запитом, і ми дамо копію чи довідку, але це вже коштує 55 грн, оскільки це праця дослідника, який шукав цю інформацію. Запит суспільства зараз настільки великий на пошук свого коріння, що у нас виросла ціла «плеяда» комерційних дослідників. Багато хто називає їх паразитами, але я так не вважаю. Вони — посередники, але наскількичую ціни, які вони ставлять, користуючись підвищеним попитом, то вони могли би бути скромнішими і більше допомагати архіву. Це — питання їхньої совісті і ставлення до роботи. Але є така певна категорія людей, які просто шукають клієнтів, дають оголошення в інтернеті, до них звертаються з усього світу — з Америки, Німеччини і наших багато, і відповідно вони цю роботу проводять. Я сам займався своїм родоводом по батьківській лінії, дійшов десь до 40-х років XVIII століття, тому я собі уявляю, як це непросто. Але людям цікаво, і це добре. Хоча, звісно, основний клієнт — це ті, хто роблять «картку поляка», і їм треба підтвердити своє польське походження. Але дуже багато людей просто цікавляться зі світоглядних позицій і, як на мене, це — чудово. Про те, як українці досліджують своє коріння — Якщо стосовно «карти поляка», то це, звичайно, такий стимул, який підганяє багатьох людей у нас. Мабуть, це почалося ще до війни, а війна підштовхнула, тому багато людей хочуть перебратися кудись у безпечніше місце. Все чекаю, коли ця хвиля зійде — але вона не кінчається. Хоча якщо поговорити з ветеранами архівної справи, то це — робота «від хвилі до хвилі». Наприклад, свого часу німці почали виплачувати гастарбайтерам допомогу — і в нас черга стояла з 6 ранку від архіву і в центрі міста закінчувалася. Стояли дідусі й бабусі за довідками про те, що вони були в німецьких таборах, щоби отримати допомогу. А до чи після того була хвиля виїзду євреїв, і вони так само стояли всі масово за довідками. Сьогодні нова «хвиля» — карта поляка. Я думаю, що життя дасть чергову причину для того, щоби звертатися до архіву масово. Я дуже сподіваюся, що це буде карта українця, за якою будуть звертатися громадяни українського походження. Про проект pra.in.ua — Я спробував зареєструватися, але не завершив цей процес. Тому я не можу компетентно описувати цей проект. Як на мене, нічого нового і незвичайного тут немає: це — лише українська полегшена версія того, що є у світі; в першу чергу, — американських систем, які більш відомі нам завдяки тому, що вони базуються на генетичних дослідженнях: відсиланнях генетичних маркерів по $100 за аналізи. Там є кілька різних програм, які можуть показувати твоє національне походження. Існує програма, де тебе вносять за твоїми генетичними маркерами у світову базу — і тобі періодично приходить інформація про те, що у тебе виявився родич і наскільки він далекий, який також зареєструвався у цій системі. Така наша національна система потрібна, але в неї люди вносять дані, які вони зберігають у своїх родинах. Все одно практика свідчить, що ми всього не знаємо, треба звернутися до архіву, щоби щось пошукати.  Окрім того, в довгій перспективі ще будуть архівні фонди, збірки, документи, самі архіви, в яких щось ще може бути, але ви туди ще не «дійшли». Про пошуки в першоджерелах Коли писав свою докторську, присвячену саме джерелам з генеалогії селян Подільської губернії, то об’їздив 12 архівних установ Росії, Польщі і України. І весь час сам стикався з цим питанням: «Чого ви до нас приїхали? Що може бути по подільських селянах у нас у Варшаві, Петербурзі, Москві?». А виявляється, є! І може бути бозна-де, там, де ми не уявляємо. А потім з’ясувалося, що щось є і в Нью-Йорку — і де тільки немає. Цей пошук безкінечний. Звичайно, люди хочуть вибудувати те, що вони називають деревом, оцю схему, а потім хочеться на неї «листочки» начіпляти — і цей процес є дуже тривалим. Про закордонний досвід та українські реалії — У Вінниці є місто-побратим Кельце. Кілька років тому я вважав своїм обов’язком познайомитися з колегами з келецького архіву. Але там у них така цікава ситуація, що якраз Келецький воєводський архів — це перший архів Польщі, який потрапив під програму оновлення. Перший, який був оновлений, — саме цей архів: його перенесли в колишню військову будівлю, повністю прилаштовану під архівну справу. На той момент це  бувфактично один із найкращих і найновіших польських архівів нашого рівня. І звичайно, коли я із пані директоркою ходив тим архівом, вона мені показувала все що у них є і весь час мене заспокоювала і казала: «Не переживайте, ми нещодавно були такі самі. І так само, як ви у єзуїтському монастирі, ми ютилися в старій синагозі і мали ці всі проблеми, — асьогодні ситуація змінилася». Будемо й ми оптимістами, хоча поки що, на жаль, у Вінниці, в Україні за 25 років незалежності жодної нової архівної будівлі не зведено — за винятком Миколаївського міського архіву, який місто збудувало. На Солом’янці ці знамениті дві вежі — вигнали центральні корпуси,  але так і не завершили, грошей немає, і це діло зависло. І по областях аналогічна ситуація. Фактично всі українські архіви, за винятком дуже небагатьох, страждають через те, що немає сховищ. Хіба що Івано-Франківськ: їм віддали колишню «Облкнигу» під склади, тому тепер у них проблем немає зі сховищем. Сховища заповнені, на 100%, на 99%, на 94% і так далі, фактично — забиті вщент і приймати нормально документи не можуть. І це звичайно проблема номер один, начебто не дуже технічна. Якби ми мали можливість закуповувати і використовувати стелажне обладнання з роликами, які їздять, то все це займає в 1,5 рази менше місця. Також всі архіви мають забезпечувати температуру та рівень вологості в своїх сховищах. Із цим також є проблеми: все це потребує великих витрат на опалення зимою, на охолодження влітку, і архіви цих грошей не мають, і без цього зводять кінці з кінцями. Цей ряд технічних моментів можна продовжувати далі. Мабуть, в цьому є й вина самих архівістів, які не вміють чітко та ясно пояснити свою важливість у суспільному житті та свої потреби. Про стан справ та ДДТ — Для зберігання важливий температурно-вологісний режим. Також картонування: всі документи мають бути в картонних коробках. Я не можу сказати точно скільки, але залишився у нас ще певний відсоток справ ще не закартонованим. У нас є лабораторія, реставраторів скоротили до мінімуму, залишилася одна працівниця, раніше було більше. Вони займаються тим, що розшивають, підклеюють, зшивають, заклеюють справи. По-перше, на нашому рівні це — дуже низька фаховість, тобто це не те, що мало би робитися з цими справами. З іншого боку, я думаю, що якщо ми не можемо забезпечити нормальний рівень реставрації, то чи варто цим займатися? Таким чином, ми і справу захищаємо від зайвого смикання, й інформацію використовуємо. Мені здається, що саме таким чином треба діяти. Це дуже яскраво видно на прикладі Хмельницького архіву. У 2004 році один із корпусів тоді ще Кам’янець-Подільського архіву, де зберігалися матеріали Подільської губернії, став жертвою пожежі. І тоді близько 100 тис справ були пошкоджені. Після цього всі ці залишки перевезли в Хмельницький — і сьогодні там знаходяться усі ці справи. І ось уже більше 10 років вони займаються реставрацією, Американське посольство дали їм машину для нарощування листів. Це така робота, яка на цьому історичному моменті особливого сенсу не несе. Я вважаю — і їхньому директорові це казав, і вони наче змінюють цю свою лінію, — що їм треба максимально копіювати, аби були електронні копії. Ось за ці роки вони відреставрували кілька сотень справ, порівняно з сотнею тисяч, які згоріли, — такі темпи це ніщо. Про допомогу архіву — Питання складне через свою масштабність. Ми живемо в період реформування багатьох галузей: медична реформа, реформа самоврядування, фінансова реформа, реформа в поліції і так далі. Як на мене, архівна система також дожила до того часу, що слід було би говорити про архівну реформу — і тоді взагалі обговорити, яке місце займає в державному апараті ця система, які її завдання, для чого вона потрібна. Зараз ми виконуємо ті завдання, які сформульовані ще в 1950-х роках, і ми продовжуємо цими нормативами керуватися і продовжуємо так жити. А тоді вже в ході цієї дискусії очевидно можна вийти на якесь більш ясне розуміння того, що нам треба з архівною системою робити. Про організаційне підпорядкування Сьогодні ми опинилися у складі Міністерства юстиції, ми підпорядковані йому. Логіка яка: ми зберігаємо документи, які мають юридичну силу, відповідно Міністерство юстиції — наш куратор, наша київська служба входить в систему міністерства. Але на мою думку, ми таким чином нівелюємо наше значення як зберігача історичної інформації. Тому що юристи мають певні компетенції, ці люди працювали в інших системах, і часто просто не вистачає взаєморозуміння між нами і ними про те, для чого ми займаємося цією роботою. Про структуру архівних установ Сьогодні в районах є районний архівний відділ адміністрації або сектор, є районний трудовий архів, який зберігає документи про стаж роботи, пенсії і так далі, якщо є місто, то є міський відділ. Треба розібратися, що з цією ланкою робити, чи воно потрібно на рівні районів. Інше питання, що ми робимо на обласному рівні. У нас є система обласних архівів постійного зберігання. Ми знаходимося в складі структурного підрозділу облдержадміністрації, яка фактично нас фінансує, кадрово забезпечує. Сьогодні я нас постійно порівнюю зі своїми сусідами, у нас Вінницький обласний краєзнавчий музей за стіною, наші колеги. Ми зберігаємо писемні памятки, вони — речові. Вони утримуються з обласного бюджету, ми — з державного, у нас склад менше 50 людей, у них — за 80, зимою я заходжу, і в них ніколи не буває холодно. Ось вам і місцевий бюджет. Можливо, подумати, обговорити таку систему. Якщо ми зберігаємо документи місцевих людей, можливо було б логічніше віддати це під самоврядування, хай би воно нами опікувалося, може тоді наші проблеми розумітимуть краще. Тут маса питань, ми як директори архівів їх виголошуємо,— має пройти якесь таке обговорення всередині спільноти, але на жаль, поки що це не набуло тих масштабів, які би мали бути. Поради майбутнім архівістам — Перед архівами стоїть багато різних завдань, які можна збити до 2 важливих блоків. З одного боку, ми займаємося історією. Ми — установа, яка зберігає історичні документи, публікує їх, досліджує, систематизує, і ми зберігаємо цю історичну пам’ять регіональну. І мені цей вид діяльності зрозумілий, близький, і саме тому, що я — історик і є директором. Відповідно у цих людей одні завдання, одна специфіка. Але архіви обласні виконують ще один важливий блок завдань. Ми — установа, яка відповідає за стан архівної справи і діловодства в області. Тобто ми фактично маємо контролювати, яким чином до рівня сільради відбувається діловодство, які документи вони залишають і зберігають, в якій формі, як вони їх упорядковують, в якому стані вони зберігаються. У нас є відповідні відділи — відділ формування, який працює з установами і у них має забирати документи, організаційний відділ, який працює безпосередньо з трудовими відділами — і це вже зовсім інша робота. Це — чиновницька робота, контролююча. Там є свої вимоги, люди, які цим займаються, — справжні архівісти, тому що вони займаються діловодством. Вони дивляться на документ не як на носій історичної інформації, а як на документ, який має свої властивості, в якому має бути заголовок, номер вступ, висновок тощо. Я ж історик, і в нас можливо десь є такий «перекіс». В мене є одна така колега доктор наук в Миколаєві — в Україні загалом 2 доктори наук, які є директорами архівів. Тому ми серйозно займаємося цією історичною складовою. Але не тільки ми, наприклад, Хмельницький взагалі створив такий потужний центр — і вони займаються видавничою справою серйозно. Кожен докладається по-своєму, і специфіка обласних архівів дуже відрізняється. Говорити про те, що саме треба зробити важко. Хіба що давати такі прості відповіді: «Дайте більше грошей». Я розумію, що це правильно.

Про сканування справ та створення власних баз даних, а також про зростаючий попит на генеалогічні дослідження та стан архівної системи України ми поспілкувалися з директором Державного архіву Вінницької області Юрієм Легуном.

Про оцифровування архівів

— Коли думаю про діджиталізацію архівів, то згадую одну із серій «Льодовикового періоду», коли білка горіхом затикала льодяну стіну, з якої проривалася вода. І як ця бідна білка розтягувалася, щоби закрити то одну шпарину, то іншу. Аж поки стіну було прорвано, і вона понеслася вниз потоком води. Чимало людей в архівній сфері сьогодні намагаються бути в ролі цієї білки і зупинити поступ прогресу, але зробити цього неможливо. Йдеться саме про електронне копіювання документів і доступ до них, тому що багато структур намагаються працювати по-старому, допускаючи дослідників тільки до оригінальних документів, забороняючи їм копіювати. Це — боротьба з химерами.

Пам’ятаю, як ще кілька років тому дійсно треба було приносити фотоапарат, щоби фотографувати в читальному залі. А сьогодні люди все це роблять телефонами. Ми знаємо технологію Google Glass, і чудово розуміємо, що ще кілька років — і в кожного окуляри або контактна лінза будуть фотографувати. Абсолютно безглузда справа цієї боротьби проти оцифровування. Це сумно і погано, що архіви замість того, щоб бути попереду цього процесу — копіювання, оцифровування й поширення інформації — вони стоять позаду, намагаючись його стримати.

Про «боротьбу» старого та нового

Для архівістів є таке базове протиріччя, яке не дає їм працювати і спокійно жити, протиріччя між нашими завданнями. З одного боку, ми повинні зберігати документи — це наша функція. А зрозуміло, що коли справу дивляться, перегортають, загинають, її таким чином шкодять, псують, надривають обкладинку. Виходить, що архівіст працює цербером, не допускаючи до інформації. Але тоді втрачається сам сенс цієї роботи. Якщо ми не використовуємо інформацію, то нащо її зберігати? Це безглуздо. І от тут саме техніка нам дала відповідь на це питання. Світовий прогрес підказав шлях — електронне копіювання, яке постійно стає швидшим, кращим і ефективнішим.

Ми в себе в архіві вже 8 років, як я тут працюю, поставили перед собою цю мету — оцифровування документів. Двоє працівників щодня копіюють ці матеріали. Звичайно, це дуже мало — треба, щоби не 2, а 22 людини працювало лише в нашому архіві. Та, оскільки ми — державна структура, всі ці проблеми з кадровим забезпеченням, фінансуванням нам, на жаль, теж притаманні.

Про технології в роботі

— Ми в багатьох питаннях були першими в Україні, новаторами. Професійні сканери, спеціальна техніка, призначена для такої роботи, надзвичайно дорого коштує. І у нас є такий сканер, який був куплений по державній програмі. Але він зламався, і сьогодні в нас немає ні фахівців, ні фінансових можливостей, щоби його відремонтувати.

Тому врешті-решт ми були змушені займатися такою «самопальною» творчістю, працювати зі звичайними побутовими фотоапаратами. Зокрема, ми зробили стаціонарне місце — штатив, освітлення, столик. Знайшли безкоштовну програму в інтернеті, яка дозволяє одразу бачити на екрані монітора те, що ми фотографуємо. Таку «самопальну» штуку зробили, одну-другу, і сьогодні вони працюють. Таким чином ми досить активно копіюємо документи. 

01/ 06
Картотека

Про зберігання та доступ до справ 

— Є 2 ключових завдання: де зберігати і як дати. І ми зробили в себе в читальному залі систему прямого вільного доступу до всієї скопійованої бази. Якщо ви зараз підніметесь до читальної зали, там є кілька моніторів, за якими сидять люди — і вони фактично можуть до всього, що ми сфотографували на цей момент, мати доступ. Щодо завантаження — відвідувачі поки не можуть зберігати собі копії. Якщо люди звертаються, ми надаємо їм копії за ціною 3 грн 40 коп за 1 відбиток.

Про генеалогію і самостійне створення «родинних дерев»

— Можна звернутися до нас із запитом, і ми дамо копію чи довідку, але це вже коштує 55 грн, оскільки це праця дослідника, який шукав цю інформацію. Запит суспільства зараз настільки великий на пошук свого коріння, що у нас виросла ціла «плеяда» комерційних дослідників. Багато хто називає їх паразитами, але я так не вважаю. Вони — посередники, але наскількичую ціни, які вони ставлять, користуючись підвищеним попитом, то вони могли би бути скромнішими і більше допомагати архіву. Це — питання їхньої совісті і ставлення до роботи. Але є така певна категорія людей, які просто шукають клієнтів, дають оголошення в інтернеті, до них звертаються з усього світу — з Америки, Німеччини і наших багато, і відповідно вони цю роботу проводять.

Найдешевший варіант — прийти самому, але він і найдовший, найважчий, і ці пошуки можуть тривати десятиліттями, особливо якщо це кілька архівів.

Я сам займався своїм родоводом по батьківській лінії, дійшов десь до 40-х років XVIII століття, тому я собі уявляю, як це непросто. Але людям цікаво, і це добре. Хоча, звісно, основний клієнт — це ті, хто роблять «картку поляка», і їм треба підтвердити своє польське походження. Але дуже багато людей просто цікавляться зі світоглядних позицій і, як на мене, це — чудово.

Робота із цифровими копіями в читальній залі

Про те, як українці досліджують своє коріння

— Якщо стосовно «карти поляка», то це, звичайно, такий стимул, який підганяє багатьох людей у нас. Мабуть, це почалося ще до війни, а війна підштовхнула, тому багато людей хочуть перебратися кудись у безпечніше місце. Все чекаю, коли ця хвиля зійде — але вона не кінчається. Хоча якщо поговорити з ветеранами архівної справи, то це — робота «від хвилі до хвилі». Наприклад, свого часу німці почали виплачувати гастарбайтерам допомогу — і в нас черга стояла з 6 ранку від архіву і в центрі міста закінчувалася. Стояли дідусі й бабусі за довідками про те, що вони були в німецьких таборах, щоби отримати допомогу. А до чи після того була хвиля виїзду євреїв, і вони так само стояли всі масово за довідками. Сьогодні нова «хвиля» — карта поляка. Я думаю, що життя дасть чергову причину для того, щоби звертатися до архіву масово. Я дуже сподіваюся, що це буде карта українця, за якою будуть звертатися громадяни українського походження.

Про проект pra.in.ua

— Я спробував зареєструватися, але не завершив цей процес. Тому я не можу компетентно описувати цей проект. Як на мене, нічого нового і незвичайного тут немає: це — лише українська полегшена версія того, що є у світі; в першу чергу, — американських систем, які більш відомі нам завдяки тому, що вони базуються на генетичних дослідженнях: відсиланнях генетичних маркерів по $100 за аналізи. Там є кілька різних програм, які можуть показувати твоє національне походження. Існує програма, де тебе вносять за твоїми генетичними маркерами у світову базу — і тобі періодично приходить інформація про те, що у тебе виявився родич і наскільки він далекий, який також зареєструвався у цій системі.

Така наша національна система потрібна, але в неї люди вносять дані, які вони зберігають у своїх родинах. Все одно практика свідчить, що ми всього не знаємо, треба звернутися до архіву, щоби щось пошукати.  Окрім того, в довгій перспективі ще будуть архівні фонди, збірки, документи, самі архіви, в яких щось ще може бути, але ви туди ще не «дійшли».

Про пошуки в першоджерелах

Коли писав свою докторську, присвячену саме джерелам з генеалогії селян Подільської губернії, то об’їздив 12 архівних установ Росії, Польщі і України. І весь час сам стикався з цим питанням: «Чого ви до нас приїхали? Що може бути по подільських селянах у нас у Варшаві, Петербурзі, Москві?». А виявляється, є! І може бути бозна-де, там, де ми не уявляємо. А потім з’ясувалося, що щось є і в Нью-Йорку — і де тільки немає. Цей пошук безкінечний. Звичайно, люди хочуть вибудувати те, що вони називають деревом, оцю схему, а потім хочеться на неї «листочки» начіпляти — і цей процес є дуже тривалим.

Про закордонний досвід та українські реалії

— У Вінниці є місто-побратим Кельце. Кілька років тому я вважав своїм обов’язком познайомитися з колегами з келецького архіву. Але там у них така цікава ситуація, що якраз Келецький воєводський архів — це перший архів Польщі, який потрапив під програму оновлення. Перший, який був оновлений, — саме цей архів: його перенесли в колишню військову будівлю, повністю прилаштовану під архівну справу. На той момент це  бувфактично один із найкращих і найновіших польських архівів нашого рівня. І звичайно, коли я із пані директоркою ходив тим архівом, вона мені показувала все що у них є і весь час мене заспокоювала і казала: «Не переживайте, ми нещодавно були такі самі. І так само, як ви у єзуїтському монастирі, ми ютилися в старій синагозі і мали ці всі проблеми, — асьогодні ситуація змінилася». Будемо й ми оптимістами, хоча поки що, на жаль, у Вінниці, в Україні за 25 років незалежності жодної нової архівної будівлі не зведено — за винятком Миколаївського міського архіву, який місто збудувало.

На Солом’янці ці знамениті дві вежі — вигнали центральні корпуси,  але так і не завершили, грошей немає, і це діло зависло. І по областях аналогічна ситуація. Фактично всі українські архіви, за винятком дуже небагатьох, страждають через те, що немає сховищ. Хіба що Івано-Франківськ: їм віддали колишню «Облкнигу» під склади, тому тепер у них проблем немає зі сховищем.

Сховища заповнені, на 100%, на 99%, на 94% і так далі, фактично — забиті вщент і приймати нормально документи не можуть. І це звичайно проблема номер один, начебто не дуже технічна. Якби ми мали можливість закуповувати і використовувати стелажне обладнання з роликами, які їздять, то все це займає в 1,5 рази менше місця. Також всі архіви мають забезпечувати температуру та рівень вологості в своїх сховищах. Із цим також є проблеми: все це потребує великих витрат на опалення зимою, на охолодження влітку, і архіви цих грошей не мають, і без цього зводять кінці з кінцями. Цей ряд технічних моментів можна продовжувати далі. Мабуть, в цьому є й вина самих архівістів, які не вміють чітко та ясно пояснити свою важливість у суспільному житті та свої потреби.

Про стан справ та ДДТ

— Для зберігання важливий температурно-вологісний режим. Також картонування: всі документи мають бути в картонних коробках. Я не можу сказати точно скільки, але залишився у нас ще певний відсоток справ ще не закартонованим.

У нас є лабораторія, реставраторів скоротили до мінімуму, залишилася одна працівниця, раніше було більше. Вони займаються тим, що розшивають, підклеюють, зшивають, заклеюють справи. По-перше, на нашому рівні це — дуже низька фаховість, тобто це не те, що мало би робитися з цими справами. З іншого боку, я думаю, що якщо ми не можемо забезпечити нормальний рівень реставрації, то чи варто цим займатися?

Краще ми зробимо електронну копію, з якою працюватимуть дослідники, а цю справу закриємо в коробку, поставимо на полицю до кращих часів.

Таким чином, ми і справу захищаємо від зайвого смикання, й інформацію використовуємо. Мені здається, що саме таким чином треба діяти. Це дуже яскраво видно на прикладі Хмельницького архіву. У 2004 році один із корпусів тоді ще Кам’янець-Подільського архіву, де зберігалися матеріали Подільської губернії, став жертвою пожежі. І тоді близько 100 тис справ були пошкоджені. Після цього всі ці залишки перевезли в Хмельницький — і сьогодні там знаходяться усі ці справи. І ось уже більше 10 років вони займаються реставрацією, Американське посольство дали їм машину для нарощування листів. Це така робота, яка на цьому історичному моменті особливого сенсу не несе. Я вважаю — і їхньому директорові це казав, і вони наче змінюють цю свою лінію, — що їм треба максимально копіювати, аби були електронні копії. Ось за ці роки вони відреставрували кілька сотень справ, порівняно з сотнею тисяч, які згоріли, — такі темпи це ніщо.

Архів — це місце, де навіть директорові треба шукати документи в коробці

Про допомогу архіву

— Питання складне через свою масштабність. Ми живемо в період реформування багатьох галузей: медична реформа, реформа самоврядування, фінансова реформа, реформа в поліції і так далі. Як на мене, архівна система також дожила до того часу, що слід було би говорити про архівну реформу — і тоді взагалі обговорити, яке місце займає в державному апараті ця система, які її завдання, для чого вона потрібна. Зараз ми виконуємо ті завдання, які сформульовані ще в 1950-х роках, і ми продовжуємо цими нормативами керуватися і продовжуємо так жити. А тоді вже в ході цієї дискусії очевидно можна вийти на якесь більш ясне розуміння того, що нам треба з архівною системою робити.

Про організаційне підпорядкування

Сьогодні ми опинилися у складі Міністерства юстиції, ми підпорядковані йому. Логіка яка: ми зберігаємо документи, які мають юридичну силу, відповідно Міністерство юстиції — наш куратор, наша київська служба входить в систему міністерства. Але на мою думку, ми таким чином нівелюємо наше значення як зберігача історичної інформації. Тому що юристи мають певні компетенції, ці люди працювали в інших системах, і часто просто не вистачає взаєморозуміння між нами і ними про те, для чого ми займаємося цією роботою.

Мені здається, що ми повинні залишатися якоюсь установою, яка зберігає історичну пам’ять, і тоді нам потрібно бути ближче до культури.

Про структуру архівних установ

Сьогодні в районах є районний архівний відділ адміністрації або сектор, є районний трудовий архів, який зберігає документи про стаж роботи, пенсії і так далі, якщо є місто, то є міський відділ. Треба розібратися, що з цією ланкою робити, чи воно потрібно на рівні районів.

Інше питання, що ми робимо на обласному рівні. У нас є система обласних архівів постійного зберігання. Ми знаходимося в складі структурного підрозділу облдержадміністрації, яка фактично нас фінансує, кадрово забезпечує. Сьогодні я нас постійно порівнюю зі своїми сусідами, у нас Вінницький обласний краєзнавчий музей за стіною, наші колеги. Ми зберігаємо писемні пам’ятки, вони — речові. Вони утримуються з обласного бюджету, ми — з державного, у нас склад менше 50 людей, у них — за 80, зимою я заходжу, і в них ніколи не буває холодно. Ось вам і місцевий бюджет.

Можливо, подумати, обговорити таку систему. Якщо ми зберігаємо документи місцевих людей, можливо було б логічніше віддати це під самоврядування, хай би воно нами опікувалося, може тоді наші проблеми розумітимуть краще. Тут маса питань, ми як директори архівів їх виголошуємо,— має пройти якесь таке обговорення всередині спільноти, але на жаль, поки що це не набуло тих масштабів, які би мали бути.

Поради майбутнім архівістам

— Перед архівами стоїть багато різних завдань, які можна збити до 2 важливих блоків. З одного боку, ми займаємося історією. Ми — установа, яка зберігає історичні документи, публікує їх, досліджує, систематизує, і ми зберігаємо цю історичну пам’ять регіональну. І мені цей вид діяльності зрозумілий, близький, і саме тому, що я — історик і є директором. Відповідно у цих людей одні завдання, одна специфіка.

Але архіви обласні виконують ще один важливий блок завдань. Ми — установа, яка відповідає за стан архівної справи і діловодства в області. Тобто ми фактично маємо контролювати, яким чином до рівня сільради відбувається діловодство, які документи вони залишають і зберігають, в якій формі, як вони їх упорядковують, в якому стані вони зберігаються. У нас є відповідні відділи — відділ формування, який працює з установами і у них має забирати документи, організаційний відділ, який працює безпосередньо з трудовими відділами — і це вже зовсім інша робота. Це — чиновницька робота, контролююча. Там є свої вимоги, люди, які цим займаються, — справжні архівісти, тому що вони займаються діловодством. Вони дивляться на документ не як на носій історичної інформації, а як на документ, який має свої властивості, в якому має бути заголовок, номер вступ, висновок тощо.

Я ж історик, і в нас можливо десь є такий «перекіс». В мене є одна така колега доктор наук в Миколаєві — в Україні загалом 2 доктори наук, які є директорами архівів. Тому ми серйозно займаємося цією історичною складовою. Але не тільки ми, наприклад, Хмельницький взагалі створив такий потужний центр — і вони займаються видавничою справою серйозно. Кожен докладається по-своєму, і специфіка обласних архівів дуже відрізняється.

Говорити про те, що саме треба зробити важко. Хіба що давати такі прості відповіді: «Дайте більше грошей». Я розумію, що це правильно.

Я вважаю, що спочатку не гроші, а ідея має бути. А коли є ідея і вже під неї гроші — то це вже зовсім інший ефект.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: